Спочатку угорські землі перебували поза Німецькою імперією через турецькі завоювання, але й після того, як 1686 року ми втратили їх, вони також не відійшли до супротивника. Те ж саме стосується території сучасної Чехословаччини, яку ми звемо Богемією, тому що землі нинішньої Чеської Республіки також належали тодішній Австрії. Водночас і Словаччина як частина Угорщини підпорядковувалася Австрії. Це об’єднана держава, і радше шлюби, ніж війни зіграли провідну роль у процесі її злиття. Нашим суперником став католицький союз, який у XVI столітті завдяки згаданим шлюбам піднявся до рівня світової імперії. Проте він не мав політичної ваги, оскільки не володів централізованою структурою. Отож ця імперія так само легко розпалася, як і утворилася. Наприклад, в Австрії імператор із династії Габсбургів Максиміліан І одружився з представницею династії Bourgogne [Бургундії] Марією. На той час Бургундія охоплювала область із центром у місті Діжоні, що в сучасній Франції, і регіон, який ми звемо Бельгією й Фландрією, тобто частину Голландії з Бельгією. Це була заможна держава. Вона неабияк збагатилася завдяки промисловості та торгівлі текстилем. Оскільки в бургундської династії більше не було дітей, то держава Габсбургів неабияк розширилася внаслідок згаданого шлюбу. Затим син [Філіп Вродливий], який народився в пари, побрався з Хуаною – донькою короля Арагону та королеви Кастилії. Відтак звідси до імперії додався іспанський спадок і оті всі острови, території, відкриті на Американському континенті. Так, наче того було замало, Карла V [Şarlkent], одного із синів уже від нового шлюбу, обирають німецьким імператором. Та незабаром він відмовляється від свого титулу й передає його молодшому братові Фердинандові, а заразом і залишає йому край Богемію, що її ми звали Австрією. З часом Габсбурги покинули також Іспанію. Оскільки їхній рід там згаснув, країна перейшла під владу французької династії Бурбонів. Отож, скориставшись шлюбами, здобувають країни. Щодо Австрії, то навіть існує відомий вислів: «Нехай інші ведуть війни, ти, щаслива Австріє, укладай шлюби!» (Bella gerant alieni, tu felix Austria nube!).
Утім заледве в таких державках, які засновуються внаслідок шлюбів, вироджується династія, обертів набирають інші політичні комбінації через події інакшого трибу. Цей процес геть відмінний від формування нашої держави, імперії. Перша облога Відня сталася 1529 року, за доби султана Сулеймана Пишного, проте наші війська, здійнявшись, повернулися додому, позаяк їх дотискав час [наближалася зима]. Відтак приблизно за півтора століття, 1683 року, вже не падишаг, а Дамат Мерзіфонлу Кара Мустафа-паша з родини Копрюлю[76] на чолі великого війська повторно бере в облогу це місто. Потрібно зазначити: попри те що Мерзіфонлу Мустафа-паша мав явні чесноти, він не той маршал, що ладен командувати такою армією й увінчати грандіозний за розмахом похід перемогою. Себто це не та історична постать, яку в турецькому минулому можна зарахувати до чималої кількості видатних головнокомандувачів.
Урешті, немає потреби розповідати про перебіг події до останку. Скоєно стратегічні помилки. Основна з них пов’язана з фортецями, що довкола Відня. Усупереч усім застереженням, напучуванням і порадам візирів, не здобуто такої фортеці, як Каленберг, що височіє на однойменній горі відразу біля Відня. Відтак сили, що атакували нашу армію з тилу, цебто польське військо на чолі з Яном Собєським, отаборилися саме там, на протилежному березі рукава Дунаю. Власне, вони затиснули османське військо, що вело облогу. Далі за цією поразкою катастрофи вже роками поспіль валилися на нашу голову: 1685 року падає належний нам Уйвар (сучасні Нове Замки в Словаччині), а 1686-му – Буда (нині частина Будапешта на західному березі Дунаю). Отже, утрачено території сучасної Угорщини. Коли ж 1687 року османська армія зазнала поразки під Могачем, із заселених угорцями земель нам залишився тільки еялет із центром у Темешварі (угорською Тімішоара). Але і його, згідно з Пассаровицькою мирною угодою 1718 року[77], ми незабаром утратимо. Тим часом 1699 року Османська держава підписує першу двосторонню мирну угоду з коаліцією християнських держав. Це угода вже в сучасному розумінні. І зрозуміло, що, коли її підписували, передусім у відомстві реісулькюттаба[78] працювали досвідчені дипломати. Сам же тодішній реісулькюттаб Рамі Мегмед-ефенді згодом стане пашею та садразамом, що означить початок поступу нашої дипломатичної школи всередині держави. Мені ж видається доцільним настійно повернутися ще до однієї теми: підписавши Карловицький мир, ми вперше уклали угоду, поклавшись на нову правову систему, що спиралася на міжнародне розуміння закону та принципи римського права. Надалі відповідно до неї визначатимуть, як працювати в столицях посольствам, які збирати або відмінити податки, ба навіть які саме привілеї зі свободами дозволяти. Це вкрай важливий етап.
Та щонайважливіше – відтепер змінюється панорама Близького й Середнього Сходу. По суті, 1699 року Венеція повернула собі території, які свого часу програла нам у війна; але й вони ненадовго залишатимуться в її руках. Уже було очевидно, що велика держава епохи Ренесансу, королева Середземного й Адріатичного морів, звана Республікою Святого Марка, ота володарка пишної цивілізації – Венеція, утрачає власне майбутнє.
Отож Висока держава незабаром поверне собі ті території, що їх відвоювала Візантія за Карловицьким миром. Також, згідно з Прутським договором 1711 року, ми повернемо собі чорноморські землі, які віддали Росії, що на ту пору ще достатньо не зміцніла. Проте з Австрією – справа інакша. Австрійсько-німецька імперія, що досі не могла посилити свого економічного та військового становища, відтепер найдужче загрожуватиме Високій державі. Власне, вона починає й економічно розвиватися.
Австрія, чиї створені доти східні торгові компанії збанкрутували, відтепер проводить успішну торгову політику. Масштаби її торгівлі на Дунаї досить вагомі; далі держава започатковує переробку сировини на готову до вжитку продукцію на територіях, що пролягають аж до нинішньої Болгарії, тобто до нашого вілаєту Туна (османська назва Дунаю). Через двадцять років Австрія спускається до Адріатики та, як ми всі знаємо, розвиває там Трієстський порт, вклинюючись у середземноморську торгівлю. Це вельми цікаво.
Австрія розвиває такі нові галузі промисловості, як, наприклад, текстильну. Окрім того, не забувайте, що лише наш республіканський період уславився початком цукрової промисловості. Доти ж ми загалом споживаємо цукор, що його імпортують із двох країн: Австрії та Росії. Найпаче ж ми відчули, як його бракує під час Першої світової війни. Тим часом Австрія після Карловицького миру, особливо підібгавши під себе угорські землі, всупереч нашим інтересам поглиблює свою експансію в Центральній Європі та Середземномор’ї. Її війська кристалізуються в єдину армію з центральним командуванням, що є найвагомішою рисою Австрії у XVIII столітті. Адже досі, до облоги Відня, тільки Османи володіли централізованою армійською структурою. Як припускають, за часів Фатіга їхнє військо налічувало вісімнадцять тисяч осіб; а за доби Кануні в ньому вже числилося сто двадцять тисяч воїнів; воно складалося з корпусів капикулу[79], тобто піших яничарів і сіпагів[80], уже як кінноти. Разом із тим до нього також належали гарматники. Це дуже суттєво: османська армія використовувала вогнепальну зброю. Кількість офіцерів і солдатів зі зброярського корпусу збільшувалася. На момент, коли ми оточили Відень, їхня кількість перевищує шістдесят тисяч. Окрім того, тимарники-сіпагі та заіми, власники зеаметів, яких набирали до походу з еялетів, прибували з двома, трьома та п’ятьма бійцями. Кількість воїнів у війську перевищує сто тисяч, навіть сягає ста двадцяти. Причому задіяно значні кошти на їхній провіант і дорожні витрати. З такого погляду османська армія XVII століття – могутня сила, здатна завдяки оруді центру мобільно пересуватися та воювати на високому рівні. Вона демонструє себе через інженерію логістичних систем і зразкове використання вогнепальної зброї. Найпаче це можна простежити на критському фронті. Баталії, які тут тривають, вже нітрохи не схожі на ігри зі щитом і мечем. Османські війська, очевидячки, кваліфіковано вдаються до військової інженерії. Проте у XVIII столітті ця дуже вагома особливість перестає бути турецькою монополією. Адже Австрія та Росія також стають господарями централізованих збройних сил – казарми з уніформою входять у життя й тамтешніх мешканців. А незабаром і ми вже змушені переймати цей уклад. Та що найбільш істотно: інші держави теж відкривають військові школи, які готують військових інженерів, офіцерів для корпусів піхоти та важкої артилерії. Тому ми ще у XVIII столітті змушені заснувати дві військові школи, що їх ми називаємо вищими школами суходільної та морської інженерії [Mühendishane-i Berri-i Hümayun – Султанська вища школа сухопутної інженерії та Mühendishane-i Bahri-i Hümayun – Султанська вища школа морської інженерії]. Відтак через потреби армії також створюють галузеві школи, медичні й ветеринарні. Ці два інститути нині досягли успіху в Туреччині, позаяк спираються на давню традицію.
