Безсумнівно, одне з найважливіших питань історії розвитку світового права – це реформа, упроваджена в Туреччині. Ми називаємо її правничою, і направду кожне суспільство на Земній кулі час від часу змінює свою правову систему разом з її принципами. Таких змін не уникнути. Проте вкрай небагато суспільств реформувало свою правову систему, її інституції та законодавчі тексти так осмислено, як це зробило турецьке.

На жаль, хибну назву одержали й самі зміни, про які ми ведемо мову. Загалом, здається, що ми перейшли від ісламської правничої системи до європейської, буцім усього за кілька років сповна відкинувши вбік нашу попередню практику та спадок.

Понад те, тут проступають історичні зображення, що їх можна назвати гротескними. Тобто турецьке суспільство враз, упродовж якоїсь ночі, ніби перейшло з одного світу до цілковито іншого, собі протилежного. Але в цьому немає нічого сумісного з правдою, позаяк османське суспільство дуже динамічне. Воно живе в притаманних йому умовах. Іще заледве ставши частиною ісламської цивілізації, турецький народ уже володів властивими тільки йому манерами й правничою системою.

Окрім того, коли іслам зіткнувся з близькосхідними громадами, зародилися нові авторитетні іджтигади[116], і в давніх імперій було запозичено щонайменше надто вагомі інститути та принципи землеволодіння, оподаткування й управління фінансами. По суті, мусульманські правники були зацікавлені в тому, щоб відповісти на виклики цих іджтигадів і адаптувати успішну практику в разі, якщо ті суперечили постулатам ісламу. І, запевне, що за доби, яка триває до ХІХ століття – ми називаємо її класичною епохою Османів, – принципи ісламської юриспруденції діють у такій царині, як сімейне право, тобто щодо шлюбу, спадкоємства й поділу майна, одруження та розлучення.

Ці принципи анітрохи не втрачають свого забарвлення. Як і та практика, що суперечить іджтигадам, які вряди-годи вводять великі ісламські правники. Атож. Наприклад, гроші, що їх беруть перед одруженням, як-от başlık[117] або namzet akçesi[118], не пов’язані з принципами ісламського права щодо магру[119]. Проте їхня виплата – давня та міцна традиція, отож її ніхто не ліквідовував; щодо неї пішли шляхом компромісів. Так само можна простежити пом’якшення стосовно ісламських приписів у сфері судових покарань. Зрештою, в османському кримінальному праві не часто наткнешся на покарання з політичних мотивів або стратою. Натомість удаються до таких присудів, як компенсація, виплата грошей злочинцем за вбивство або нанесення ран жертві. Тут ми, направду, простежуємо універсальну практику, пошук компромісу.

Отож згадані питання розв’язують остільки, оскільки вони не суперечать основним принципам віри та мусульманського суспільства. А втім, очевидно, що в такому суспільстві й верстви немусульман здатні зберігати свої правові інститути та підтримувати власний уклад життя. В історії греків триває період, званий «Туркократією», разом зі всіма правилами та принципами ще візантійського законодавства, які передусім імплементують у питаннях, пов’язаних із сімейним життям. Аналогічно юдейська спільнота вибудовує життя за такою правничою системою, як халака, Мішною[120], Торою з Талмудом і всіма приписами, що на них ґрунтуються.

Нам більш-менш відома навчальна програма й структура медресе класичної османської епохи, де плекають судочинців, тобто верству, що її ми називаємо silk-i kazâ – «шлях правосуддя». І саме османський судо­устрій іще починаючи з класичної епохи розвивається серед решти мусульманського світу як найдосконаліший і найґрунтовніший. Однак, безсумнівно, що silk-i kazâ та її інститути XIV–XVIII століть зазнали важливих трансформацій у ХІХ столітті. Відомо й те, що в ХХ столітті ці трансформації радикальним чином назвали правовою реформою[121].

Та повернімося до ХІХ століття. Османська імперія перебуває посеред епохи, коли триває індустріалізація, і світова торгівля, що дедалі поширюється, згуртовує не лише країни, а й цілі континенти. Та це й досі Середземноморська імперія. Її відносини з зовнішнім світом не обмежуються тільки війнами та дипломатією. Вона також торгує і навіть обертається на державу, де поселяється та працює низка чужоземних торгівців, – ми це назвемо своєрідними закордонними інвестиціями.

Та передусім у ХІХ столітті на наших землях переходять до нового військового ладу. Створюють внутрішні війська. А щоб прогодувати їх, запроваджують і нову фінансову систему на основі централізованого розподілу державних коштів. Інакше кажучи, держава потребує модерної фінансової системи, де її бюджетом розпоряджаються з одного центру. І це тягне за собою й нову адміністративну організацію разом із чиновницькою верствою, а також систему її покарань, дисципліни та привілеїв.

У такій ситуації в галузі, яку ми називаємо адміністративним правом, нам потрібно почасти переймати європейське законодавство. Та, звичайно, це не означає, що його треба сліпо наслідувати. Наприклад, зміни в судовому проваджені здійснюють за французьким зразком, позаяк яскрава держава материкової Європи – Франція – найближча серед її країн до нашої з погляду минулого системного устрою Османської імперії. Отже, це не є сліпа імітація Франції. Виправімо ще одну помилку. Твердити, що Османська імперія наслідувала Францію – поверхневе узагальнення. Навіть коли в Стамбулі ­ухвалюють Статут пожежної охорони, то перекладають закони різних європейських країн із цієї тематики, пропонують проект документа на розгляд комісіям, обговорюють його та шукають компромісний варіант тексту.

Та найважливіше наше досягнення – Конституція 1876 року; тобто навіть цей Основний Закон 1293 року за румійським календарем ми не запозичували ні в Бельгії, ні у Франції, як дехто торочить. Якщо розглянути її основ­ні положення, стає зрозуміло: спершу було проаналізовано чимало європейських і загалом євразійських текстів, відтак за наполяганням Османів, а точніше візира доби Гамідіє[122] складено компромісний варіант для них усіх.

Скажімо, розглянуто становище чиновницької верстви і на основі Закону врегульовано її службове життя. Щодо чиновників також запроваджено та поширено європейське кримінальне законодавство. У зв’язку з європейською комерцією здійснюється рецепція Французького торгового кодексу; у 1860-х ухвалено Кодекс морської торгівлі, що його ми звемо Ticaret-i Bahriye[123], і ще в 1850-х – Кодекс комерційного судочинства. Власне, самі торгові суди змішані, туди можуть призначити будь-кого. Тому їхні члени мають різне віросповідання, що й визначає діяльність цих установ. Щонайважливіше: за часів султана Абдюльгаміда ІІ остаточно переходять до цього інституту, який раніше діє лише частково, а саме – змішані суди…[124]

Система запроваджується щодо важких покарань, торгових судів, і в ній поступово з’являються інститути прокурора, адвоката та нотаріуса. А це вже суперечить принципам ісламського права, згідно з яким існують єдиний суддя та єдиний суд, якому належать геть усі різноманітні реєстри та прерогатива адміністрації майна. За нової системи нотаріат з опікунством стають допоміжними для судочинства, достоту, як і в Європі. Заразом адвокатура з прокуратурою конче необхідні для утвердження справедливості між двома сторонами судового процесу, вони невіддільні одне від одного, хоча й діють як незалежні інститути. Безперечно, таке становище суперечить моністичному принципові судочинства в ісламському праві.