Отож Ґюльнуш Еметуллаг-султан – найдисциплінованіша, найчарівніша жінка гарему, яка не втручалася в державні справи; найпаче її так виховала свекруха Гатідже Турхан-султан. Водночас дружина падишага, добре знаючи придворних осіб і етикет, стала благодійницею й покровителькою мистецтва. І нині в усипальниці мечеті Ґюльнуш Еметуллаг-султан, яку мають за дивовижу XVIII століття, можна побачити її гробницю. А сливе зламана ружа, викарбувана на могильній плиті, нагадує про смуток, якого завдала її смерть.

Також, зійшовши на берег в Ускюдарі, ми нагледимо вишукану, ніби кулон, мечеть Шемсі-паші – відображення втіхи Великого Сінана. Її називають «не сяде й птаха». Оскільки там гуляють дужі вітри, то направду ні чайки, ні інші птахи не опускаються на мінарети споруди. А, заледве ви отак з висоти поглянете в бік, що за цим малим, але напрочуд симпатичним шедевром класичної архітектури, який полонить людський зір іще з того берега Боспору, то завважите й мечеть Рума Мегмеда-паші – типовий витвір XV століття, що значною мірою зберігає сліди зодчества доби пізніх Палеологів.

Власне, Рум Мегмед-паша, впливовий вельможа, у нашій історії, безсумнівно, репрезентує те, як до влади приходять паші «девшірме». Ця постать переконує-таки, наскільки можна помилятися – як це дехто й робить, – маючи девшірме за далеких від тюркськості персон зрадливої вдачі. Адже Османи – це імперія, і вона підбирає та виховує для себе своїх людей, як усяка імперія; не прирікає їх на примхи долі. Та нині систему, яку ми звемо девшірме, тлумачать украй хибно, окрім того, у манері, що очорнює нашу державницьку традицію. Адже найобдарованіших із чужоземних хлопчаків, яких набирають для корпусів капикулу, що складають цент­ральні війська, також посилають і до Ендеруну. Далі тих хлопців так добре вишколюють, що їх зачисляють до державного протоколу Османів у палаці султана. Здебільшого ж вони потрапляють до столиці з гірських сіл, де не прой­де жоден караван, відтак забувають мову та релігійне виховання тих країв. Вони зберігають у пам’яті лише свої сім’ї та самі місця, де з’явилися на світ. А далі, як забажають, то можуть і контактувати з рідними людьми. Тобто вони достоту стають османцями, стають мусульманами, і в цьому питанні їхня вірність непохитна. Нехай декому з них і притаманні особиста жадоба або корумпованість, проте такі особи, безперечно, не заполонювали цілу систему. Тому девшірме – свідчення того, що Османи виховували власних управлінців і вояків, по суті, як і всі класичні імперії. Зверніть увагу на контраст. Поміркуйте про конфлікт між оцим Мегмедом-пашею та родиною Чандарли, саме Чандарли Галілем-пашею, представником місцевої династії[149].

А хто такий Шемсі Агмед-паша? Він виходець із роду, що мешкає в Кастамону, онук Кизила Агмеда-бея, що з Ісфендіярогуллари[150]. Тобто він також не належить до девшірме. Це означає, що для XVI століття існують винятки. Деякі історики стверджують, що Шемсі Агмед-паша привчив Мурада ІІІ брати хабарі та став першим хробаком, який підточив коріння державного древа. Вони звинувачують його й у тому, що сливе, намірившись помститися за власну династію, він напучував своїх синів сприяти занепадові Османів. Та відомо, що це був украй кмітливий чоловік.

У XVI столітті надзвичайно шанують посольства, що прибувають з Австрії та Ірану. Їх помпезно зустрічають і вельми вітають. Скажімо, якось посольська делегація Ірану з її караваном прибуває до мечеті Мігрімаг. І ота група яничарів, що стоїть за Шемсі Агмедом-пашею, ­солаки[151] з пейками[152], усі вбрані в найдорожчі шати, з соргучами[153] на голові, зустрічають гостей. Тоді гострий на язик перський посланець Мірзакулу-хан запитує: «Панночку, а що то ви вибралися, наче на весільну процесію»? На що дістав відповідь: «Та то, мій султане, не для нас, то вони наречену з Чалдирану стрічали»[154]. Як бачимо, напрочуд влучна відповідь. Такою ж вишуканою, наче кулон, є й ота мечеть, що її паша, сам також виходець з династії володарів, велів звести в Ускюдарі – далебі, вияв вишуканого смаку XVI століття.

Коли ж в Ускюдарі ви пройдетеся трохи в бік моря – Мармурового, то окинете зором на пагорбі й мечеть Мустафи ІІІ, звану Аязма. Ведучи мову про цю перлину XVIII століття, наразі згадують й ім’я падишага Мустафи.

Він у місті звів і мечеть Лалелі; її також пов’язують з його іменем, як і, звичайно, мечеть Фатіга, яку султан велів повністю реставрувати після землетрусу. А мечеть в Ускюдарі звуть Аязма[155]. Причому найцікавіша її деталь – кам’яні клітки для пташок. Разом із тим у дворі мечеті міститься цвинтар, де поховані визначні військові старшини палацу, сілягдар-аги[156] та інші придворні старшини – таке теж нечасто трапляється. До слова, і верхів’я могильних плит[157] тут напрочуд цікаві та унікальні.

Окрім того, цікава царина для студій – так звана Чінілі Джамі[158], зведена 1640 року в Ускюдарі за наказом Кьосем-султан (1590–1651). Вона ще в чотирнадцять років познайомилася з султаном Агмедом І і стала його юною хасекі – улюбленою дружиною. Їхнє підліткове кохання чимось схоже на стосунки Ромео й Джульєтти, триває так само, тільки в єднанні. Одначе після передчасної смерті Агмеда І, падишага-митця, Кьосем-султан перебирається до Старого палацу і тільки згодом повертається назад у Топкапи, бувши молодою валіде, коли на трон сходить її син Мурад IV. Це все безцінна історія.

Далі життя змінює й учинки султани, і її саму. Та вона має пам’ятати оті часи медитацій – свої колишні візити з чоловіком до засновника суфійського братства Джельветіє в Ускюдарі, вельми шанованого Азіза (Святого) Магмуда Гюдаі – його неабияк поважали османські володарі. Тому Ускюдар для Кьосем-султан – місце священних споминів.

Іще одну мечеть валіде в Ускюдарі зведено на честь Нурбану-султан. Вона відома як Давня мечеть валіде. Частину храмового комплексу довкола неї використовували як в’язницю Пашакаписи (Ворота паші). Поруч із нею розташовано також офіцерську школу. Мечеть збережено, реставровано. Давня мечеть валіде – храм, що дарує змогу втішатися й архітектурою, і керамічним мистецтвом XVI століття; приємно прогулятись і за його межами. Та ми кажемо «дарує змогу втішатися» лише образно. Проте катастрофа, що спіткала цю мечеть останнім часом, – сором для нас усіх. Спочатку хтось із тих, хто має себе за поціновувача мистецтва, по-варварськи велів віддерти й викрасти дивовижні керамічні панно XVI століття на міграбі[159]. Та після того, як лиходія зловила поліція і рештки панно вмонтували туди, їхня краса відтепер, на жаль, голубить нам зір, наче розбите серце. Та ніби й цього замало, «любителі мечеті», так звані поціновувачі мистецтва й давнини, викрали з неї світильники. Словом, ситуація безнадійна, допоки наші громадяни, мешканці тамтешнього кварталу не відчують себе господарями його пам’яток.

Іще одне з місць, яке робить Ускюдар самим собою та саме районом, який варто обійти від краю до краю, – широчезний за площею цвинтар Караджаагмед. І це вам не абищо – походити та почитати написи на могильних плитах, оглянути серпуші на них. Утім і тут так, наче забракло кепського планування в минулому, як і того, що деякі забудовники порозбивали надгробки, то ще й безбожні злодії повикрадали частину плит, отож цвинтар бідніє зо дня на день. Коли ж ми нарешті візьмемося за розум?! Запитую вас.