Утім війна тривала на різних фронтах чимало років. Щодо неї нам не варто робити узагальнень. Потрібно зауважити тільки те, що серед командирів, старшин турецької армії, котрі воювали під час Першої світової війни, як найбільш некомпетентні проявили себе паші Енвер і Джемаль. А були ж і такі офіцери, що демонстрували дивовижні зразки оборонної та наступальної тактик. Наприклад, один із таких – Біляль-бей: позаяк він чудово знався на топографії, то завдяки майстерній машинерійній тактиці з групою приблизно в сто вояків зупинив цілу англійську дивізію, що мала намір окупувати Гайфу.
Тільки не ми писали історію цих наших героїчних і досвідчених воїнів. На розповідь про них ви натрапите на сторінках ізраїльських воєнних істориків. Окрім того, в Ель-Куті ми здобули перемогу завдяки бою, який дав британському генералові Таунсенду Галіль-паша. А скільки користі приніс османський шегзаде (принц) Фуад-ефенді, коли тривалий час стримував поступ найсучасніших, найдисциплінованіших і найчисленніших у світі англійських військ! Незламну оборонну міць також продемонструвало юне вояцтво Мустафи Кемаля на Галліполі[170]. Деякі з цих командирів стали об’єктом заздрощів Енвера-паші. Отож Перша світова війна для нас – це не лише наша безглузда поразка під Сарикамишом[171]. Результатом цієї недалекоглядної політики стала й виправа нашого корпусу в Галичину на підтримку хоча й добре екіпірованої, проте нечисленної австрійської армії, коли на те не було жодної потреби. Однак незаперечно й те, як наприкінці Першої світової війни турецькі війська засвідчили, що вони стали вишколеною модерною армією, а наша нація сягнула патріотичної свідомості.
Адже людським жертвам упродовж чотирьох років не було кінця-краю. Пощезла вся молода сила, задіяна в сільському господарстві, як і в провінційному ремісництві. Далі Туреччина щонайменше тридцять років змушена надолужувати ці людські втрати. Отак ми опинилися віч-на-віч із труднощами, які виснажуватимуть нас аж до кінця Другої світової війни. Та особливо важливим для нас став 1920 рік. Адже 1919-го держави Антанти захотіли нав’язати Туреччині несправедливий договір. Окрім того, удалися до нечуваних кроків.
По суті, якби вони залишили території Турецької імперії як тимчасово окуповані під владою великих держав, то, либонь, не наразилися б на таку реакцію. Проте задумано значно більше, аніж те, що вже вчинено супроти Османів, Угорщини, Австрії та Німеччини. Держави Антанти піднесли грандіозні дарунки Румунії з Грецією, що лише останньої миті виступили на їхньому боці в Першій світовій війні.
Власне, держави Антанти передають Румунському королівству такі багаті регіони, як угорська Трансильванія та болгарська Добруджу. Натомість Грецію вони вирішують винагородити за рахунок Малої Азії. Така ситуація не тільки ображає їхню союзницю Італію, а й, певна річ, спричиняє й гостру реакцію Туреччини.
Тому в квітні 1920 року в Анкарі розпочато боротьбу за порятунок султанського посту та халіфату – її вели всі зовнішні мережі тієї самої територіальної структури, що існувала й за Османів, тієї ж самої армії, що, як здавалося, підтримала Конституцію та османський лад. І після 1920 року, важко чи легко, уряди-годи за небезпечних умов, хай що, а доля Туреччини перебуває в руках тієї ж Анкари. Либонь, тодішні європейські політики були змушені зважати на цю реальність достоту так само, як нині одностайні щодо неї в своїх думках історики.
Адже незабаром Франція розійшлася в поглядах зі своєю союзницею Англією та уклала угоду з Анкарою. Водночас Італія ще від початку симпатизує Анкарі. Урешті, наприкінці тієї тривалої національної боротьби 1 листопада 1922 року уряд Великих національних зборів (меджлісу) Туреччини ліквідовує пост султана, що запізнився визнати перемогу наших військ в Анатолії та вшанувати їх.
Отак династія Османів утрачає своє шестисот двадцятидворічне панування. А вже через п’ятнадцять днів 18 листопада останній падишаг Мегмед VI Вагідеддін не знаходить іншої ради, окрім як покинути Стамбул. Ледь зупинімося на історії цієї еміграції. Сам Вагідеддін належав до шегзаде, тобто принців, котрі не здобули належного виховання через ґанджі в системі спадкоємства Османів, яка стає неприйнятна вже в ХІХ столітті. Деякі шегзаде навчаються в Галатасараї, ходять до Військової школи, здобувають офіцерську освіту в Пруссії та Австрії, як-от син останнього халіфа Омер Фарук-ефені, інші вивчають чужоземні мови й також знайомляться на власному досвіді з життям, політикою та військовою системою Європи, як, наприклад, той-таки Осман Фуад-ефенді, якого ми згадували, чи інший син Абдюльгаміда – Бурганеддін-ефенді. Але султан Абдюльгамід тримає під наглядом принців, які можуть стати потенційними претендентами на трон. Либонь, це й відобразилося на їхньому вихованні з відчутними ґанджами. Вони ніколи не мали дорадників, від яких навчилися б розуміти світову політику. Власне, аніхто з ними й не контактував. Яке там закордоння! Вони навіть не мали змоги помандрувати рідним краєм.
На жаль, заручником такої системи виховання став й останній падишаг. Хоча Вагідеддін на початку свого султанства через світову політику, якої він не розумів, удався до корисних дій, сливе подарувавши анатолійському визвольному рухові Мустафу Кемаля-пашу, проте врешті не збагнув владних перемін в Анатолії та, не змігши пристати на них, увійшов із нею в конфлікт.
Водночас Алі Кемаль, хай і чудовий письменник, який по-своєму любив батьківщину, передусім керувався власними душевними почуттями й очолив ту когорту людей, що налаштовували султана супроти анатолійського визвольного руху. З іншого боку, найжалюгідніший представник монаршої династії Дамат Феріт-паша виявився й найтемнішим; він майже не тямив у державних справах, хоча султан аж двічі призначав його на пост садразама. Далебі, візирство Дамата Феріта й кабінети, які він заснував, проіснували геть недовго порівняно з рештою, але це не завадило йому завдавати стільки шкоди, що їй не було кінця-краю. Ось чому султанський пост муляв очі й Анкарі, й частині турецької нації.
Перед палацом Долмабагче
І так тривало, поки Великі національні збори не ліквідували султанат. А далі останній падишаг, покинувши Стамбул, знайшов собі притулок в Європі. Отож нам потрібно звернути увагу на його поведінку.
Султан не пограбував османської скарбниці, хоча й міг це зробити. Через чотири роки після втечі він помер на чужині в злиднях і бідності. Причому перед смертю він заліз у борги, аби хоч якось вижити. Того ж дня, коли падишаг зрікся трону, він узяв із собою до Європи лише особистого лікаря Решата-пашу, сина та гарем, залишивши на батьківщині навіть своїх доньок з онуками. Проте незабаром геть усі члени династії переберуться до Європи слідом за ними.
А після ліквідації султанату, либонь, уперше за всю тисячатрьохсотрічну історію ісламу халіфа від імені умми[172] обирає меджліс. Та навіть цього халіфа звільнять із його поста вже через півтора року.
Доти ж Абдюльмеджід-ефенді є спадкоємцем трону султанату. Він виявив симпатію до анатолійського руху, проте, посівши пост халіфа, навіть не збагнув, що воно таке. Адже бути халіфом означає зосереджувати в руках усю владу й оруду над мусульманами як їхній очільник. Та про якого халіфа в Стамбулі йтиме мова, якщо всю владу й оруду сконцентровано в руках Анкари? Це мусить бути особистість, яка не лише розуміє отаку ситуацію, а й на високому рівні володіє знаннями з історії та політики, уміє й маневрувати, й передбачати розвиток подій.
Халіф Абдюльмеджід-ефенді був культурний принц. Він малював, і деякі з його картин досі експонують. Та найважливіше, що він був чудовий композитор. Під час перемир’я та Війни за незалежність Абдюльмеджід-ефенді вибудував приязні стосунки з анатолійським урядом. Проте відомо, що він геть нічого не тямив у політиці, як це зазначали деякі з членів династії, і замість того, щоб збалансовувати відносини з анкарським урядом, улаштовував помпезні п’ятничні процесії до мечеті та навіть на одну з них з’явився у вбранні султана Мегмеда Фатіга. На жаль, він також не запровадив виваженого керівництва протокольними та бюджетними справами, відтак його взаємини з Анкарою зіпсувалися. Імовірно, кінець династії пришвидшили отакі дії халіфа. Йому забракло наполегливості змагатися за владу в новій республіці. Утім такий інститут, як халіфат, несумісний із чудернацькою правовою ситуацією, коли його очільник відсторонений від влади. Тому що халіф – це пост не духовний, а світового володаря. Отож згаданий кінець виявився неминучим.
