3 березня 1924 року валі Стамбула та делегація представників Анкари в бібліотеці палацу Долмабагче оголосили останньому халіфові, носію лише цього титулу Абдюльмеджіду-ефенді, що, згідно з рішенням Національних зборів, його обов’язки завершено й він має покинути Туреччину, як того вимагає закон. Хоч як халіф заперечував і намагався залишитися, усе марно; за лічені години його разом із найближчими помічниками депортували до міста Чаталджа, аби на залізничному вокзалі Сіркеджі не влаштовувати вистав, і вже звідти Абдюльмеджід-ефенді покинув батьківщину в додатковому вагоні потяга, який затримали задля цього. Далі впродовж тижня так само депортовано з Туреччини всіх членів династії, тобто принців із султанами.
А в османській традиції до членів династії належали всі особи чоловічої та жіночої статі лише за лінією падишага і його синів. У європейських мовах їх називають принцами й принцесами. Водночас осіб чоловічої та жіночої статі, з якими вони одружуються, а також їхніх доньок, званих ханим-султанами[173], і синів – бейзаде[174] – до членів династії вже не відносять; вони просто – її рідня. Отже, ця рідня мала право залишитися на батьківщині, проте й вона приєдналася до каравану династії вслід за своїми батьками, чоловіками чи то дружинами, позаяк більшість її членів були ще геть малі або ж не могли залишатися самі. Уряд же надав виселенцям право вивезти з собою по тисячі стерлінгів на особу, паспорт, який забороняв повернення, та трохи коштовностей. Власність членів династії, за кількома винятками, не конфісковували. Однак можна тільки уявити, на які фінансові проблеми наразилися вигнанці, беручи до уваги, що ці статки змарнували їхні близькі, що залишилися на батьківщині, а також те, що за тих років нерухомість не коштувала стільки, як нині.
По суті, й мовиться далеко не про багату династію. Як я вже згадував, особисто падишаг не взяв жодного смарагду зі скарбниці, а вже решта членів його родини й поготів не могли анічого вивезти, окрім речей, передбачених рішенням уряду та законом. Тому османська династія жила найбіднішим, найубогішим життям серед решти монарших родин, змушених емігрувати, у світі, де звергали й трони, і корони.
Її члени зносили на чужині важкі дні; вони терпіли нестатки. Це була єдина монарша родина, яка не відклала для себе коштів у європейські банки. Та попри це, її члени не вдавалися до безчесть, аби вижити. Жоден із них не скоїв злочину, за який довелося б червоніти решті. Та що важливіше: вони й нітрохи не намагалися втілити якісь негативні проекти: заснувати організацію, що діяла б на шкоду Турецькій державі та нації, або вести провокативну політику. Зважаючи на інші монарші родини, які втратили трон після Першої світової війни, нам варто віддати належне цій їхній послідовності в любові до батьківщини, держави. Разом із тим молодші члени династії, попри скруту, здобули за кордоном освіту. Досягнення декого з них згодом навіть зачарують найбільш елітні кола Європи й Америки. Словами сучасного очільника династії Османа Ертугрула-ефенді: «Те, що не принесло добра нашій родині, обернулося на користь Туреччині». Її члени не зрадили цьому принципові.
Тут зупинімося: Османська династія – не єгипетські хедиви[175]. Тим паче її членів не можна порівнювати з найгіршими представниками роду хедивів – королями Фуадом і Фаруком[176]. Османська династія і не така, як путчистська родина Пеглеві в Ірані. Вона вірить у вічність держави, як і в те, що її потрібно вивищувати понад усе. Останній падишаг незадовго до того, як покинути батьківщину, повернув до скарбниці навіть годинник свого батька, що його позичав. Члени династії Османів не вірили, що матимуть спокій, грабуючи державну скарбницю або зберігаючи кошти в європейських банках. Вони також переконані, що боротьба з політиками, які керують Турецькою державою, лише нашкодить прийдешньому нації. Нам варто віддати належне такій благородній позиції.
Утім у Туреччині не існує якогось серйозного монархістського руху чи то течії. Його не зародилося. Причина тут ось у чому: війни та перемоги воєнізованої, мілітаристської за духом нації, народу, що вміє організовуватися супроти небезпеки на загрози, безперечно, не обмежити участю лише кількох маршалів.
Власне, ті маршали, тобто султани Мегмед Фатіг і Сулейман Кануні, або вихідці з роду також геніального полководця Мурада IV (поч. XVII століття), хай він уже й виростав у палаці, оскільки давно зникла традиція посилати принців керувати санджаками, – вони всі виявилися неперевершеними воїнами. Але ці маршали перемагають у війнах не самі по собі. Чи, скажімо, такий великий полководець ХХ століття, як Мустафа Кемаль-бей, тобто Ататюрк, і його безцінні командири – завдяки кому вони перемагають? Завдяки людському згромадженню, такому ж значному, як і кількість їхніх воїнів. З погляду соціології в такій людській масі особистості ділять між собою відповідальність, у такій масі вони ділять шану й честь.
І з такого погляду, по суті, життя держави, що на теренах Туреччини, її ідентичність і дієздатна сила – цінніші понад усе. Тому й республіканський режим установлено беззаперечно. Окрім того, Османському султанатові притаманний значний ґандж, що його ми не знали так само, як і не розуміли сутності республіки, – це система спадкоємства.
Хто і як посяде трон – щодо цього в нас не існувало таких твердих основ, як, наприклад, у Франції, габсбурзькій Австрії чи то Німеччині. І видно, як через чвари за престол у нашій системі спадкоємства відбуваються пертурбації та зсуви, через які, найпаче, з XVII століття падишагів належно не виховують. Очевидно, що два наших останніх володарі не були тими монархами, які розуміли й уміли аналізувати світові перспективи, уготовані для державного життя. Тому їх спіткала невдача, катастрофа.
Того ж дня, коли останній султан сходив на трон, Стамбул припинили бомбардувати. Усе через те, що там відбувалася церемонія, за якої володар оперізується шаблею, інакше кажучи – коронація; тому англійці й не бомбардували місто. Адже, хай там що, а треба вшанувати очільника давньої монаршої династії. Серед великих держав бо існували правила, яких вони дотримувалися навіть під час війни. Хоча падишаг, який зійшов на трон, особливо під час перемир’я, аніде не мав реальної влади, окрім як на тісній території між мостом Ункапани (Ататюрка) і районом Бебек. Усе має такий вигляд, що цю ділянку міста англійські окупаційні сили з поваги до володаря передали під опіку турецькій жандармерії з поліцією; але через гармати з броненосцями, що оточили палац Долмабагче, султан перебрався й звідти до палацу Йилдиз. Проте навіть у цьому скрутному становищі йому, попри все, удається керувати армією та цивільними справами, здійснювати кореспонденцію. По суті, геніальні постаті, які здатні на таке, й очолюють боротьбу.
Та безсумнівно, що після 15 травня 1919 року, як окупують Ізмір, визвольний рух набуває обертів, його лави ширшають і врешті-решт їх очолює геній ХХ століття Мустафа Кемаль-паша; національний рух перенесено на територію Анатолії. Відтоді Туреччиною керує саме анатолійський рух. А після Анкарського договору 1921 року між турецьким і французьким урядами в Парижі вже діють два наших посольства: одне – стамбульське, друге – анкарське. Аж якось Агмед Ферід (Тек)-бей, коли в нашому посольстві в Парижі, де він перебував, давали бенкет і не знайшлося столових приборів, то отримав їх від стамбульського представника – Мугтара-бея.
Отже, пост султана потрапив у немилість. Та чию немилість? Елітної верстви, що керує суспільством, і вона напрочуд дужа. Але не тільки тому, що перебуває на чолі суспільної організації, а й тому, що вельми кмітлива. Як зазначено в парламентському виступі британського політика, англійського прем’єр-міністра Ллойда Джорджа: що ми вдіємо, якщо геній, який приходить у світ раз на століття, з’явився саме в Малій Азії! Спираючись на таке посилання, неважко збагнути, що існує беззаперечна сила. Це султанат. Тому його ліквідовано неминуче, швидко та блискавично. Але те саме не скажеш про халіфат. У цьому питанні новопостала республіка змушена значно довше змагатися з внутрішніми і зовнішніми впливами й запереченнями.
