— А ось дівчина хоче пограти, правда?

— Ні, неправда.

Але юнак її, здавалося, не чув.

— Ось три стакани та одна кулька. Моя ставка — двадцять тисяч. Твоя ставка — п’ять. Відгадаєш, під яким кулька, четвертак — твій. Не вгадаєш — мої п’ять. Усе по-чесному. То як?

Дана кивнула. Нею раптом заволодів азарт. Це шахраї, шулери і виграти в них нереально, але раптом… а раптом — диво? Вона зможе купити їжу малому і переночувати в якомусь гуртожитку, де купюри правлять і за паспорт, і за посвідчення про відрядження. Та навіть тут, на вокзалі, можна — місце у списаному вагоні копійки коштує.

— Тільки грошей у мене немає, — зізналася вона. Парубок знизав затягнутими в дорогу шкірянку богатирськими раменами.

— Собою розплатишся!

— За п’ять тисяч? Смієшся? — Дана фиркнула і незграбно однією рукою стягнула з себе окуляри — тітка Олена завжди стверджувала, що очі в небоги, як смарагди, казкової краси. Дана цьому не вірила, і що є казкового в її шалених очах, не знала, та, мабуть, юнак теж щось таке помітив, бо зі свистом втягнув у себе повітря.

— Скільки?

— П’ятдесят.

Хлопець коротко хихикнув.

— Невже, блін, схоже, що ми в готелі «Рітц»?

— Більше схоже, що ти звик до халяви, — Дана зробила такий рух, ніби збиралася йти. За п’ять тисяч вона й соски Мирку не купить. Голос катали зупинив її.

— Тридцять, і лазня за твій рахунок. Тобі слід помитися.

Із цим сперечатися не випадало.

— Сорок на тих самих умовах, якщо я програю.

— Ти програєш, руда. Для таких ігор ти ще замала.

Дана знову фиркнула, дістала з кишені окуляри й начепила їх на носа — так вона почувалася впевненіше.

— Починай.

Хлопець присів навпочіпки і легенько, майже ніжно погладив свої нехитрі знаряддя праці.

— На удачу, — пояснив він чи то Дані, чи то глядачам, і гра почалася. Збуджений натовп принишк, спостерігаючи за вправними, ювелірними рухами хлопця. З такими пальцями йому б піаністом бути, подумала Дана. Або хірургом… Темно-коричневі пластмасові стаканчики крутилися з небаченою швидкістю, перелітали з місця на місце, а під ними метушилася маленька заклопотана кулька — з чого вона зроблена, Дана не бачила.

— Ну, мала, кажи — який стакан перекинути?

— Стакан? — здається, її таки тримають тут за ідіотку. Молодик ледь помітно напружився.

— Де кулька?

— Між вказівним та середнім пальцями твоєї правиці, — відповіла Дана. Кидала у куртці фасону «танкер» напружився ще більше, а його помічник чи поплічник, на вигляд — Данин ровесник — посунувся вперед із таким виразом на дрібному рябому лиці, що Дані стало не просто страшно — вона до смерті перелякалася.

— Ах ти ж курво єдна, ти що собі мислиш? Ти, мля, на кого пащу роззявила? Ти що, хочеш сказати, що ми тут людей дуримо? Та я тебе по стіні розмажу! Я тобі, твар така, з двох ніг сорок зроблю! Я тобі…

Юрба, що складалася переважно з чоловіків середнього віку, почала жвавенько так, по-броунівськи, розсмоктуватися. Нікому й на думку не спало заступитися за Дану, і не відомо, чим би це все закінчилося, якби повз катал не промчало замурзане циганча з криком «Шухер!» Хлопці хутенько прибрали кудись свої стакани та картонки, дістали цигарки та запальнички і вмить стали схожими на так званих «човників» — подорожуючих від комерції, що ними був забитий вокзал. Бракувало їм тільки безрозмірних сумок «мрія окупанта». Дана стояла, не рухаючись — вона усвідомила, що втекти від них у неї шансів мало, та ще й з дитиною на руках. Вона ледь на ногах трималася, а від слабкості в неї раз у раз паморочилося в голові. Повз них пройшов міліцейський патруль у складі старшого лейтенанта та двох рядових. Старлей чемно привітався з «танкером», назвав його Іванком і, кивнувши двом «шісткам» та Дані, подався десь у справах зі своїм патрулем. Той дрібнолиций, із такими ластовинками, ніби весна його взасос цілувала, невдоволено промовив:

— Навіщо це? Гру зірвали, лохам не встигли показати, що ми люди серйозні — і заради чого? Всі менти у нас ось де! — і він поплескав себе по кишені шкіряного пальта, настільки лискучого, що здалеку шкіра більше скидалася на чорну клейонку.

— Так, але нахабніти не варто, — повчально сказав старший. — Та й дівка не дурна, бачиш — тікати не пробує, знає, що їй за це буде. Маємо забаву на вечір. Все, згортаємося.

— Нічого ви поки що не маєте, — викрикнула Дана так дзвінко, що на неї озирнулося пів зали очікування. — А хочете мати — платіть.

— Таки дурна, — заявив той, другий, що досі мовчав, — схожий на мойву, вхоплену за зябра, худий, довгоносий брюнет. — Не бачить, з ким зв’язалася!

— Сорок тисяч, — стояла на своєму Дана. — Не кажучи вже про виграш. Я ж не помилилася стосовно кульки?

— Я зараз кульку з баньок твоїх зроблю, — зарепетував рябий. — Ти що, трясця твоїй мамі, зовсім страх втратила? Я тобі розповім, почім жито в Житомирі! Я…

— Сірий, тихо! — обірвав Іван це репетування. — Щось у мене настрій сьогодні той… як його… благодійний. Зараз ми тільки дізнаємося, що вона вміє робити. Що ти вмієш, руда?

— Все, — рішуче збрехала Дана, поспішно розмірковуючи над тим, чи готова вона до початку такої безславної кар’єри.

— І нас трьох витримаєш?

Дана здригнулася.

— Так.

Несподівано її пронизало погане передчуття. О, Господи, клієнти з вокзалу! А що, як вона чимось захворіє? Хіба не про це говорив тоді Андрій? Ще й якась страшна хвороба з’явилася… чума двадцятого сторіччя. Про неї вже давно кричать усі газети. Ні, треба наполягати, щоби хлопці користувалися презервативами!

Цінна думка. Але гумки коштують грошей, особливо якісні — ті, які купують в аптеках, йдуть по ціні, ледь не вищій за ту, котру правлять за свої послуги привокзальні шльондри. Навряд чи ці катали платитимуть за них, на те виглядає, що парубки за копійку вдавляться. Доведеться самій купувати презервативи, але поки що в неї немає грошей. Отже, вперше вона мусить ризикнути. Дуже сильно ризикнути. Якщо наполягати на тому, щоб клієнти скористалися гумкою, вони вирішать, що вона вже хвора, і просто наб’ють їй морду.

— І мінет зробиш? — продовжував допитуватися старший з неприємною вкрадливістю. Дана не мала жодної уяви, що таке мінет, але про всяк випадок повторила:

— Так.

І квапливо запевнила, щоб ніхто, Боже борони, не встиг засумніватися в її компетентності та рішучості:

— Я все зроблю.

— Готовність номер один, — сказав Іван, і всі задоволено зареготали. Дочекавшись, доки веселощі вщухнуть, він поцікавився:

— А в очко даси?

Очі Дани розширилися.

— Ти про «двадцять одне»? У карти хочеш зіграти?

Кодло знову вибухнуло реготом.

— Забирайся, блаженна, — ліниво процідив хлоп крізь зуби. Дана відвернулася, щоб піти, та рука з пальцями, схожими на зубці грабель, миттю вп’ялася їй у плече.

— Не так швидко, мала. З тебе п’ять штук.

Це був хлопець-мойва, а голос він мав, як у схибнутого пугача. Дана сіпнулася, та пальці-клешні тримали її дуже міцно.

— Не рипайся.

— Що тут відбувається?

Дана звела очі на власника цього голосу і виявила, що він належить високому, ставному чоловіку в літах, вбраному в стильне темно-сіре пальто, комірець якого обвивало біле вовняне кашне. Пальто незнайомця було не застебнуте, тому з-під нього виднівся костюм перламутрово-сірого відтінку, біла сорочка і смугаста сіро-біла краватка. На ногах красувалися піжонські черевики вельми дорогої простоти. Добродій, що єдиний на весь зал бодай поцікавився тим, чого три гевали хочуть від однієї дівчини з дитиною, мав вигляд одного з аристократів, про яких Дана чула в школі на уроках історії. «Хоч для чогось та згодилася середня освіта», — з похмурим гумором подумала вона в той час, як денді, не дочекавшись відповіді, повторив:

— Що тут коїться?

— Здимій звідси, дядьку, — звелів покусаний весною хлоп і рвучко, вочевидь розрахованим на ефектність рухом, видобув із кишені фінку. — Сам не бачиш? Не твоє діло!

— Не тикай мені, синку, — м’яко попросив поважний пан. — Я не терплю фамільярності.