Вона й сама не знала, що збиралася сказати Ігорю Так-Його-Стерво Сергійовичу, окрім того, що він — щасливий батько вже трьох дітей. Звісно, просити грошей не входило в її плани, про це й мови бути не могло! Їй хотілося хоч якоїсь справедливості, бодай тієї викривленої, яка знаходить втіху в болеві інших людей. Дана мріяла завдати йому болю, однак не замислювалася, а що вона робила б, коли банкір зажадав би відняти у неї Мирка. Вона просто хотіла глянути в очі чоловіку, який зруйнував життя тітці. Можливо, їй би й пощастило, якби того дня на вході чергував один із тих охоронців, які знали Олену і навіть їздили з нею на інкасацію. Але цербер без обличчя був новеньким, аж хрустів, і це було його перше чергування. Ніякої Тиктор він не знав і знати не бажав, а нариватися на гнів начальства — та ще й якого начальства! — було б повним ідіотизмом. Охоронець себе ідіотом не вважав, зате вважав добрим психологом, і розуміючи, що так просто зеленоока обірванка з-під банку не піде, потоптався у холі хвилин десять, випалив цигарку в туалеті, ущипнув прибиральницю, дістав за це по писку мокрою брудною ганчіркою і, відчинивши двері, гаркнув у напрямку ліхтаря, під яким у жовтому колі непотрібного ще світла, немов рятуючись від нечистої сили, переминалася з ноги на ногу крихітна забрьохана фігурка:

— Ігор Сергійович сказав, що начхати йому на тебе і на Трактор твою.

— На Тиктор, — безпомічно сказала фігурка, і її плечі опустилися.

— І на Тиктор теж. Він сказав, щоб ти забиралася звідси під три чорти підтюпцем!

І Неждана пішла — що ще їй залишалося робити? Не під три чорти, звісно, але в дуже схожому напрямку. Вона йшла і думала про тітку, про те, як сильно та любила цього негідника, цього банкіра, в якого, певно, замість зіниць доларові значки, і що він тепер навіть чути про неї не хоче. Мирко більше не плакав, тільки кавкав, та й то безсило, і в Дани серце розривалося від жаху — хоч би не захворів. Вона йшла швидко, бо було дуже холодно, і, звісно, навіть уявити собі не могла, що на третьому поверсі банку «Каравела», у своєму кабінеті, за дуже дорогим офісним столом сидів симпатичний шатен — капітан цього судна, і, охопивши руками голову, тупо дивився на фото в срібній рамці на стільниці. Привітна усмішка рудої синьоокої красуні, що застигла в часі на світлині, різала йому очі, беззахисні навіть за скельцями окулярів у тонкій оправі.

— О, Льолю, — простогнав він, але ніхто, а тим більше — Дана, цього, звісно, не почув, — чому ти ніяк не відпустиш мене?

Вокзал нагадав Дані велетенський мурашник. Він вирував, рухався, стогнав і метушився, повнився сміхом і плачем, передчуттями щасливих доріг і тяжкими прощаннями, зустрічами і розлуками. Дана блукала посеред заклопотаного людського моря і тішилася тим, що на неї ніхто не звертає уваги. Таких, як вона, тут було багато — смердючих, обірваних, з дітьми, чий вік визначити було просто неможливо — маленькі старці. Дану нудило, коли вона уявляла, що і її Мирось стане таким. Про себе вона не думала.

Гігантське приміщення вокзалу використовувалося дуже функціонально. У залі очікування сиділи, лежали, хропіли та сварилися і пасажири з родинами, і канюки-злидарі. На другому поверсі, прямо біля туалету, де Дана замінила малому мокрий сарафан на поки що суху майку — підгузок вийшов так собі, та вибирати не доводилося, — стояв візочок, з якого торгували пиріжками та бутербродами. Трохи далі розміщувався бар-буфет, із дерев’яною стійкою та плитою для склянок із напоями, котра, певно, служила ще в морзі оцинкованим столом, а тепер пішла на пенсію. Від пиріжків тхнуло автомобільним мастилом, а від буфету — горілкою та перегаром, але цей сморід раптом нагадав дівчині, яка вона голодна. У шлунку, ніби на підтвердження, щось забурчало. Дана прибрала вигляд «а я просто тут гуляю» і рушила до візка, за яким височіла продавщиця у халаті, що був білим вочевидь десь у минулому житті, — худа, як швабра, і висока, як пожежна каланча, брюнетка. Дана націлювалася на обгорнуті поліетиленом зразки товару, під якими стирчали промаслені цінники, та маневр не вдався — торговка зауважила простягнуту до її скарбу руку й одним різким рухом змела всю ту випічку на підлогу.

— Геть звідси, бродяжко, — зашипіла вона, як змія, — бо ментів покличу! От розвелося вас, жебраків, на мою голову, працювати треба, а не линдати, де прийдеться!

Дана пришвидшила крок, а коли наважилася озирнутися, побачила, що крамарка підбирає пиріжки, і, мов нічого не трапилося, повертає їх на місце. Із одного жінка-каланча здмухнула пил, другий витерла об рукав халата — якби Дана не бачила цього на власні очі, нізащо не повірила б, що таке можливо. Коли дівчина вирішила, що її вже ніщо не здивує, ця шерепа почухала себе під спідницею, потім поколупалася у вусі і, усміхаючись, тією самою правицею витягнула з паруючих надр візка пиріжок. Тільки зараз Дана помітила, що біля крамарки стоїть хлопець років шести зі здоровенною цигаркою в напевне ще молочних зубах і простягає жінці купони. Від цього видовища їсти їй перехотілося, але шлунок продовжував голосно бурчати. У відчаї Дана кинулася до туалету і напилася води з-під білого від вапна крана. Вода смерділа хлоркою і тухлою рибою, і шлунку вона зовсім не сподобалася — Дану вивернуло. Доки вона блювала, на обтягнутій дерматином лавці під сушкою для рук щосили репетував Мирось.

Блювання виснажило дівчину так, що все, на що вона спромоглася після того, як з її організму слідом за водою вийшла й жовч, — це опуститися поруч із Мирком на лавку і теж заплакати. Від такої наглої конкуренції малий закрив рота і здивовано вирячився на сестру. А Дана думала, чи може вона прирікати на життя привокзальної повії, окрім себе самої, ще й дитину, котрій і року не виповнилося, і вирішила — не може. Не має вона такого права, і ніхто їй його не давав. Доведеться все-таки підкинути Мирося до якогось будинку маляти.

— Я повернуся за тобою, серденько, — ковтаючи сльози, прошепотіла вона. — Відразу, як тільки зможу.

Чи то малий насправді втямив, про що йдеться, чи, скоріш за все, відчув щось небезпечне у сестриній інтонації, але він знову заревів, мов новенька міліцейська сирена, і почав звиватися, як перелякана гусінь. Жіночки, що прямували до рукомийника, висловлювали своє невдоволення шумом, однак дуже шляхетно — підняттям брів, скривленими вустами, плечима, що піднімалися в презирливому жесті, мовляв, як таке може бути. Лише одна з них сказала, ні до кого особливо не звертаючись, але чітко й голосно:

— Вбивала б таких матерів, що дітей на вокзал тягають.

Дана була з нею згодна. Вона теж убивала б таких матерів. Разом із суддями, які уявлення не мають, про що говорять. Та висловлюватися з цього приводу вона не стала, підхопила Мирка і попленталася заробляти на вечерю собі та малому. Ясна річ, що сьогодні вона вже нікуди його не віддасть. До найближчого дитбудинку кілометрів десять, грошей на проїзд у неї немає, а пішки вона просто не дійде.

У західному крилі другого поверху вокзалу містилася, окрім кіосків уже, по суті, не існуючого Союздруку, книжкових розкладок та сувенірних кооперацій, зала очікування підвищеного комфорту — за вхід туди доводилося платити. У чому полягав підвищений комфорт, окрім дядька-білетера на вході, Дана так і не втямила. Їй вдалося прослизнути до зали через другі двері, що працювали на вихід, доки згаданий дядько щипав за стегна знервовану пасажирку з дітьми в руках та валізами в зубах. Можливо, небачену зручність являла собою відносно чиста, порівняно з іншими приміщеннями, підлога, можливо — майже ніде не розпороті спинки та сидіння м’яких крісел, адже в решті зал усі меблі, разом із працівниками, були дерев’яними. А може — хлопці-катали, що розклали свої картонки прямо під будкою чергової по вокзалу і голосно викрикували: «Кручу, верчу, обдурити хочу!» — чесно попереджаючи про свої наміри на диво численних лохів, що юрмилися навколо привабливої «шари». Дана з цікавості підійшла ближче. Найстарший з катал, хлопчина років двадцяти — а всього їх було, як відзначила Дана, троє «офіційних», а ще четверо — в юрбі більш чи менш вдало грали роль випадкових перехожих, котрим щастя усміхнулося, — підморгнув руденькій мишці в окулярах і оголосив: