«Господи, невже все це я написав? — думав Феноліо. — Напевно».

— Так, усе це я власне чув. Що ще? — Козимо схрестив руки на грудях і заходив туди-сюди.

«Може, мені варто було зробити його менш вродливим, — подумав Феноліо. — Він виглядає трохи несправжнім».

— Що ще? — Феноліо наморщив чоло. — Змієголов завжди боявся смерті, а з віком цей страх дійшов до одержимості. Кажуть, уночі він стоїть на колінах, бурмоче щось собі під ніс, боячись, що білі жінки заберуть його. Миється по кілька разів на день, щоб не захворіти, і надсилає людей у далекі краї зі скринями, повними срібла, щоб придбали йому чудодійний засіб від старіння. Він одружується з молодими жінками, сподіваючись, що ті народять йому сина.

— Так! — мовив Козимо тихо. — Так, про це все мені доповідали. Є куди жахливіші історії. Кажуть, що Змієголов посилає Рудого Лиса вночі через кордон погрожувати моїм селянам. Кажуть, що він претендує на всю непрохідну хащу, наказує оббирати моїх торговців, коли ті пристають до берега в його портах, здирає з них податки, коли ті їдуть його дорогами і мостами, і платить розбійникам з битого шляху, щоб ті грабували на моїх дорогах. Кажуть, він вирубує ліс на свої кораблі в моїй частині хащі. Він навіть має шпигунів у моєму замку і на кожній омбрійській вуличці. Навіть моєму синові він буцімто заплатив, щоб той доповідав про все, що мій батько обговорював зі своїми радниками. І наостанок, — Козимо показово замовк, а тоді вів далі: — мене запевнили, що посильний, який попередив паліїв про мій наступ, був від мого тестя. Змієголов, буцімто щоб відсвяткувати мою смерть, з'їв перепелицю зі змащеними сріблом крилами, а моєму батькові надіслав листа, так уміло посипаного отрутою, що кожна літера на ньому була смертельна, як змія. Ви все ще запитуватимете, чому я його не приймаю?

«Отруєний пергамент? Господи, кому таке спало на думку? — думав Феноліо. — Тільки не мені».

— Відібрало мову, поете? — запитав Козимо. — Я почувався так само, коли мені розповідали всі ці жахіття. Кажуть, Змієголов доручив отруїти матір моєї дружини, бо та заслуховувалася співом якогось шпільмана. Він надіслав Рудому Лисові підкріплення зі своїх панцерних, щоб я не повернувся з паліївської фортеці. Мій тесть намагався знищити мене, поете! Я забув цілий рік мого життя, а всі попередні роки такі непевні, немовби хтось інший це пережив. Ви кажете, я помер. Але я не знаю, де був! Утім, я знаю, хто бажав моєї смерті та винен у тому, що я порожній, як патрана риба, почуваюся молодшим за сина. Скажи мені, на яке покарання заслуговують за такий жахливий злочин?

«Хто він? — запитував Феноліо подумки. — Ой, леле, Феноліо, ти знаєш, як він виглядає. Але хто він?»

— Є лише одне належне покарання, поете! — вів далі Козимо. — Я піду війною проти тестя, аж поки не стане Сутінкового замку, і Змієголова забудуть.

Феноліо стояв у затемненій залі і відчував, як кров шуміла в скронях.

«Війною? Мені, напевно, почулося! — думав він. — Велика епоха, Феноліо! Чи не ти писав про велику епоху?»

— Він узяв собі Каприкорнових зарізяк: Рудий Лис тепер його герольд, а Свистун — захисник мого сина! Глузувати він міг з мого батька, але не з мене! — Козимо зашарівся, гнів надавав йому ще більшої привабливості.

«Війна. Подумай, Феноліо. Подумай! Війна — те, чого ти хотів?» Він відчув, як його старі коліна затремтіли.

А Козимо ніжно поклав руку на свій меч і повільно вийняв його з піхов.

— Заради цього мене відпустила смерть, поете, — сказав він, розтинаючи повітря довгим, тонким клинком. — Щоб я приніс справедливість у цей світ і скинув з трону самого біса. Заради цього варто боротися. Заради цього варто навіть померти. Ви мусите допомогти мені, Чорнильний ткачу! — Козимо граційно засунув меч назад у піхви. Туліо, сидячи біля його ніг на східцях, затремтів. — Ви напишете звернення до моїх підданих. Поясните їм наш намір, вкладете надію в серця, змусите відчути огиду до нашого ворога. Шпільмани нам також будуть потрібні, а ви їхній друг. Напишіть запальних пісень, поете! Пісень, які викличуть бажання боротися. Ви творитимете слова, я ж накажу викувати мечі, чимало мечів.

Козимо стояв, мов розгніваний янгол, і вперше в житті Феноліо відчув щось подібне до ніжності до свого чорнильного створіння.

«Я дам йому крила, — подумав він. — Так, я це зроблю. Напишу йому крила».

— Ваша високосте! — Цього разу схилити голову було не важко, і на мить йому здалося, що він створив собі сина.

«Не робись таким сентиментальним на старості!» — сказав він собі, проте ця настанова не змогла перебороти незвичну ніжність у серці.

«Мушу скакати разом з ним! Виступимо проти Змієголова… хоча я — літній чоловік».

Феноліо, герой у власному світі, поет і воїн водночас. Ця роль йому сподобалась. Ніби написав її для себе.

Козимо ще раз усміхнувся. Феноліо бився об заклад, що кращої усмішки не існувало ані в цьому, ані в будь-якому іншому світі.

Здавалося, що й Туліо не встояв перед чарами Козимо. Не зводив очей зі свого воскреслого господаря, склавши ручки на грудях, ніби вони тримали пташку з простреленою грудиною.

— Я вже чую їх, ці слова! — сказав Козимо, повертаючись до трону. — Знаєте, моя дружина любить записані слова. Слова, що липнуть, як мертві мухи, до пергаменту чи паперу. З моїм батьком було так само. Але я хочу чути, а не читати! Подумайте, коли добиратимете слова, запитуйте себе, як вони звучать! В'язкі від пристрасті, темні від журби, солодкі від любові — ось які вони мусять бути. Напишіть слова, в яких пульсуватиме весь наш праведний гнів, і скоро цей гнів поселиться в усі серця. Напишіть палке звинувачення, а ми проголошуватимемо його на кожній ринковій площі. «Стережися, Змієголове! Твої злочинні дні добігають кінця!» Це мають почути аж по його бік хащі. Незабаром кожен селянин захоче боротися під моїм стягом, кожен молодик, кожен літній чоловік. Вони прийдуть сюди, до замку, завдяки вашим словам! Я чув, Змієголов охоче палить замкові каміни книжками, зміст яких йому не подобається. Але як він спалить слова, які кожен співає і промовляє?

«Він міг би спалити людину, яка промовляє їх, — подумав Феноліо. — Або того, хто їх написав». Тривожна думка трохи остудила його палке серце.

— Звичайно, я беру вас під особисту охорону, — сказав Козимо. — Надалі ви мешкатимете тут, у замкових покоях, як належить придворному поету.

— У замку? — Феноліо відкашлявся. — Це… дуже великодушно з вашого боку.

Настали нові часи, чудові часи. Велика епоха…

— Ви будете хорошим князем, ласкавий пане! — сказав він розчулено. — Хорошим і великим князем. А мої пісні про вас співатимуть ще століття по тому, як про Змієголова давно забудуть. Обіцяю.

За спиною пролунали кроки. Феноліо здригнувся, розгніваний, що його перервали такої зворушливої миті. Віоланта поспішала залою, ведучи за руку сина, позаду — її служниця.

— Козимо! — гукнула вона. — Вислухай його. Твій син хоче вибачитися!

Якопо не збирався вибачатися. Схоже, Віоланта притягла його за собою. Малий набурмосився, здавалося, не дуже радів поверненню батька. А от Віоланта сяяла, Феноліо ще ніколи не бачив такою, і родимка на її обличчі видавалася ледь помітною.

— Я не вибачатимусь! — виголосив Якопо, коли мати підштовхнула його вгору східцями до трону. — Він мусить вибачитися перед моїм дідусем!

Феноліо непомітно відступив крок назад. Пора йти.

— Ти мене пам'ятаєш? — запитав Козимо. — Я був суворим батьком?

Якопо стенув плечима.

— О, так, ти був суворим, — відповіла за нього Бридка. — Ти забирав у нього собак, коли він поводився так, як зараз. І коня.

О, вона була хитра, хитріша, аніж вважав Феноліо. Він тихо підійшов до дверей. Як добре, що він скоро мешкатиме у замку. Він мусить не зводити очей з Віоланти, інакше вона скоро наповнить порожню пам'ять Козимо на свій смак. Козимо байдуже всміхався до своєї дружини.

«Він вдячний їй, — подумав Феноліо. — Він вдячний, що вона заповнить його порожнечу своїми словами, та він її не кохає. Ну, певна річ, про це ти знову не подумав, Феноліо! Чому ти не написав жодного слова про те, що Козимо кохає свою дружину? Чи не ти розповів Меґі історію про квіткарку, яка подарувала серце не тому, кому потрібно? Ну, принаймні Віоланта кохає Козимо. Досить поглянути на неї. З другого боку, Віолантина служниця, Бріана. Меґі стверджувала, що те дівча — донька Вогнерукого. Чи не з захватом вона дивилася на Козимо? А Козимо? Невже поглядає на служницю частіше, ніж на власну дружину? Не має значення! — думав Феноліо. — Тут скоро йтиметься про речі важливіші, ніж любов. Набагато важливіші…»