Туліо затремтів.

— Князь Омбри, — почав він наново тоненьким голосом, — не прийме вас!

Ці слова примусили Феноліо відсахнутися, немов від удару в груди, і він ступив у трояндовий кущ, який вчепився колючками у його щойно зшиту туніку. Що ж це знову-таки означає? Не прийме? Чи це входило в його плани?

Змієголов випнув губи, немов щось йому зле смакувало. Жили набрякли на скронях, темним по червоній плямистій шкірі. Він пильно поглядав на Туліо ящірячим оком. Потім вихопив із рук найближчого до нього солдата самостріл і, коли Туліо, мов наляканий кролик, знітився, спрямував його на пташку в небі. Постріл був влучний. Птах із закривавленим жовтим пір'ям упав Змієголову просто під ноги. Золотий пересмішник, Феноліо навмисно вигадав його для замку Тлустого князя. Змієголов нахилився і витягнув стрілу з крихітних грудей.

— Ось, візьми! — сказав він і втиснув до рук Туліо мертву пташку. — І перекажи своєму господареві, що, цілком очевидно, він залишив свій розум у царстві мерців. Цього разу нехай це буде йому виправданням, але якщо він відправить тебе під час моїх наступних відвідин з подібним зухвалим посланням, то отримає не пташку, а тебе зі стрілою в грудях.

Туліо поглянув на закривавлену пташку в руці і кивнув.

Проте Змієголов розвернувся і дав знак своїм людям слідувати за ним. Провідник Феноліо боязко опустив голову, коли вони крокували повз нього.

«Подивися на нього! — думав Феноліо, коли Змієголов пройшов так близько від нього, що здавалося, старий відчуває запах його поту. — Ти вигадав його!»

Феноліо втягнув голову в плечі, мов черепаха, яка учуває небезпеку, і не поворухнувся, аж поки брама не зачинилася за останнім панцерним.

Перед входом, який залишився зачиненим для Змієголова, все ще чекав Туліо й дивився на мертву пташку в руці.

— Показати її Козимо? — запитав він зі сполоханим виразом обличчя, коли вони підійшли до нього.

— Нехай її засмажать на кухні, якщо хочеш! — накинувся на нього провідник Феноліо. — Та йди геть з дороги.

Тронний зал не змінився від останнього візиту Феноліо. На вікнах усе ще висіло чорне сукно. Лише свічки дарували світло, а статуї порожніми очима дивилися на кожного, хто підходив до тронного крісла. Втім, тепер там сидів їхній живий прототип, так схожий на свої кам'яні копії, що темний зал здався Феноліо дзеркальним кабінетом.

Козимо був сам. Не було видно ні Бридкої, ні його сина. Лише шість охоронців стояли позаду, майже невидимі у тьмяному світлі.

Феноліо зупинився на належній відстані від трону і вклонився. Щоправда, він вважав, що ніхто в цьому чи іншому світі не заслуговував на те, щоб він, Феноліо, схиляв перед ним у покорі чоло, тим паче ті, кого він створив своїми словами, проте мусив дотримуватися правил гри цього світу, а уклін перед тими, хто вдягався в шовк і оксамит, був такий же природний, як рукостискання в його давньому світі.

«Нумо, згинайся, старий, навіть якщо тобі болить спина! — думав він, покірливо схиляючи голову. — Ти сам так влаштував».

Козимо розглядав його, немов не був певен, чи пригадує його обличчя. Він був одягнений у біле, усе біле, немов тільки й хотів підкреслити схожість зі статуями.

— Ти Феноліо, поет, чи не так? Той, кого вони називають Чорнильним ткачем? — Феноліо уявляв собі його голос дещо глухішим. Козимо поглядав на статуї, пробігав поглядом від однієї до другої. — Мені хтось порадив покликати тебе. Здається, моя дружина. Вона стверджує, що ти — найрозумніша голова, яку можна знайти у просторі між цим замком і замком Змієголова, і що розумні голови мені будуть потрібні. Але не тому я звелів прийти тобі…

«Віоланта? Віоланта порадила йому?» — Феноліо намагався приховати здивування.

— Не тому? Чому ж, ласкавий пане? — запитав він.

Козимо спрямував на нього погляд, такий далекий, ніби дивився крізь нього. Князь поглянув на самого себе, посмикав себе за розкішну туніку, в яку він був одягнений, і поправив пасок.

— Моє вбрання більше не пасує мені,— зауважив він. — Усе якесь трохи задовге чи зашироке, немовби зшите для тих статуй, а не для мене.

Він усміхнувся до Феноліо дещо безпорадно. Це була ангельська усмішка.

— Ви… гм… пережили тяжкі часи, ласкавий пане, — сказав Феноліо.

— Так, мені всі про це розповідають. Знаєте, я не пам'ятаю. Я дуже мало що пам'ятаю. Моя голова почувається напрочуд порожньою. — Він провів рукою по чолу і знову поглянув на статуї. — Тому й я покликав вас, — сказав він. — Кажуть, ви майстер слова, і я хочу, щоб ви мені допомогли пригадати. Тим самим я доручаю вам записати все, що відомо про Козимо. Нехай вам про це розкажуть мої солдати, моя прислуга, моя няня, моя дружина. Бальбулюс перепише ваші історії й створить мініатюри до них, а потім я попрошу зачитувати мені їх, щоб знову наповнити образами й словами порожнечу в моїй голові і серці. Ви впораєтесь?

Феноліо поквапливо кивнув.

— О, так, так, певна річ, ласкавий пане. Я все зафіксую. Історії з вашого дитинства, коли ваш поважний батько ще був живий, історії ваших перших виїздів верхи до непрохідної хащі, все про той день, коли ваша дружина з'явилася в замку, і про той, коли народився ваш син.

Козимо кивнув.

— Так. Так! — сказав він з полегшенням у голосі. — Я бачу, ви розумієте, про що йдеться. І не забудьте про мою перемогу над паліями і про мій час у білих жінок.

— Поза будь-яким сумнівом.

Феноліо розглядав вродливе обличчя якомога непомітніше. Як таке могло статися? Звісно, він не лише мав повірити у те, що він є справжнім Козимо, але й мав також розділити усі спогади з небіжчиком.

Козимо підвівся з трону, в якому ще незадовго до цього сидів його батько, і почав ходити туди-сюди.

— Деякі історії я вже чув. Від моєї дружини.

«Бридка. І знову вона». Феноліо роззирнувся у пошуках чогось.

— Де ваша дружина?

— Вона шукає мого сина. Він утік, бо я не прийняв його діда.

— Дозвольте запитання, ласкавий пане. Чому ви його не прийняли?

За спиною Феноліо відчинилися важкі двері, і Туліо прослизнув до залу. Він уже не тримав у руці мертву пташку, сідаючи навпочіпки біля ніг Козимо на східцях, проте страх ще й досі читався на його обличчі.

— Я не збираюсь приймати його. — Козимо зупинився біля трону і провів рукою по фамільному гербу. — Я наказав охоронцям біля брами ніколи більше не впускати до цього замку мого тестя, а також усіх, хто служить йому.

Туліо звів на нього очі, так недовірливо й перелякано, немовби відчував стрілу Змієголова у власних волохатих грудях.

Козимо незворушно вів далі:

— Мені доповіли, що відбувалося в моїй державі, поки мене… — знову він зволік якусь мить, — не було. Назвімо це так: мене не було. Я вислухав моїх розпорядників, моїх єгерів, купців, селян, моїх солдатів та мою дружину. Так я дізнався про надзвичайно цікаві речі, тривожні речі. І уявіть собі, поете, майже все лихе, про що мені доповіли, пов'язане з моїм тестем! Скажіть-но мені, оскільки ви буцімто за свого у шпільманів, що розповідає строкатий люд про Змієголова?

— Строкатий люд? — Феноліо відкашлявся. — Ну, те, що всі кажуть. Що він дуже могутній, можливо, занадто могутній.

Козимо безрадісно всміхнувся.

— О, так. Безсумнівно. І що?

«Куди він хилить? Ти маєш знати, Феноліо, — стурбовано думав він. — Якщо ти не знаєш, що відбувається в його голові, то хто тоді знає?»

— Ну, кажуть, Змієголов править залізною рукою, — вів далі нерішуче. — В його державі не існує закону, крім його слова і печатки. Він мстивий і пихатий, здирає з селян стільки, що ті голодують, посилає непокірних підданих і навіть дітей на свої срібні копальні, де вони працюють, аж поки під землею не харкають кров'ю. Браконьєрам, яких зловлять у його частині хащі, виколюють очі, крадіям він наказує відрубувати праву руку, — що ваш батько, на щастя, вже давно скасував. Єдиний шпільман, який може безпечно наблизитися до Сутінкового замку, — Свистун, якщо не волочиться з Рудим Лисом, плюндруючи села.