В одній із кімнат другого поверху лежав на смертному ложі старий граф. Йому поклали на груди розп’яття, але забули з’єднати руки. Кількаденна щетина згладила гострий кут його вольового підборіддя. Поперечні зморшки покраяли йому чоло, під сивим волоссям, що стриміло щіткою, вони здавалися менш глибокими й ніби розслабленими. Очі сховалися під вигином брів, накриті густими кущиками волосся. Саме тому, що на нього вже не слід дивитися, я споглядаю його так довго. Біля узголів’я ліжка стояло крісло, в якому сиділа Серафіна, стара бонна. Але зараз вона підвелася й підійшла до столу, де стояла стара гасова лампа, освітлюючи кімнату тьмяним світлом. Цю лампу треба було підняти, щоб абажур відкидав більше світла на книжку, яку читав юний Ґонтран...

— Ви стомилися, пане Ґонтран. Буде ліпше, якщо ви підете спати.

Ґонтран підвів на Серафіну погляд своїх лагідних очей. Біляве волосся, яке він відгорнув із чола, розсипалося по його скронях. Йому було п’ятнадцять років: його майже дівоче личко виражало тільки ніжність і любов.

— А як же ти? — запитав він. — Це тобі треба піти поспати, моя люба Фіно. Адже ти й учорашню ніч майже всю перебула на ногах.

— За мене не турбуйся, я звикла не спати. До того ж я спала вдень, тоді як ви...

— Ні, я не спатиму. Я зовсім не стомлений. І до того ж мені приємно отак посидіти, поміркувати та почитати. Я так мало знав тата, і боюся, що зовсім його забуду, якщо не надивлюся на нього добре тепер. Я сидітиму біля нього, поки не розвидниться. А скільки вже минуло років, Фіно, як ти в нас служиш?

— Я найнялася сюди за рік до вашого народження. А вам скоро шістнадцять.

— Ти добре пам’ятаєш маму?

— Чи пам’ятаю я вашу маму? Ну й запитаннячко! Це те саме, що запитати мене, чи пам’ятаю я, як мене звуть. Звичайно ж, я добре пам’ятаю вашу маму.

— Я теж трохи її пам’ятаю, але не вельми... Мені не було й п’яти років, як вона померла... Скажи-но... Мій тато часто з нею розмовляв?

— Коли як. Він ніколи не був надто балакучим, твій тато. І він дуже не любив, коли до нього зверталися з якимсь запитанням. Та хай там як, а тоді він розмовляв трохи більше, аніж останнім часом. До того ж, ліпше не ворушити давні спогади, нехай про все це судить наш добрий Бог.

— Ти й справді думаєш, що добрий Бог стане всім цим займатися, люба Фіно?

— А хто ж іще, як не добрий Бог?

Ґонтран притулив губи до почервонілої руки Серафіни.

— Знаєш, що тобі треба зараз зробити? Ходи-но спати. Я обіцяю розбудити тебе, коли почне розвиднятися. І тоді я піду спати, у свою чергу. Прошу тебе.

Як тільки Серафіна залишила його самого, Ґонтран упав навколішки біля ліжка. Він занурив обличчя у простирадла, проте заплакати йому не вдалося. Жодне почуття не прокинулося в його серці, його очі залишалися сухісінькими. Тоді він підвівся й подивився на незворушне лице мерця. Йому хотілося б, що у цю урочисту мить він спізнав якесь високе й рідкісне почуття, почув якесь послання з потойбічного світу, полинув думкою в ефірні надчуттєві простори — але вона, його думка, не могла відірватися від землі. Він подивився на безкровні руки мерця й запитав себе, скільки часу ще ростимуть нігті. Він був шокований, побачивши, що ці руки не з’єднані. Він хотів би звести їх докупи, з’єднати, вкласти в них розп’яття. Авжеж, це добра думка. Він уявив собі, як здивується Серафіна, побачивши мерця зі з’єднаними руками, і цей подив спочатку його розважив. Але майже відразу він відчув, що зневажає себе за це. Та все одно нахилився над ліжком і взяв ту руку мерця, яка була від нього далі. Проте рука вже заклякла й не захотіла йому підкоритися. Ґонтран хотів зігнути її силоміць, але зрушив із місця все тіло. Тоді він схопив другу руку — вона здалася йому трохи податливішою. Ґонтранові вдалося підвести її майже до того місця, де вона мала лежати. Він узяв розп’яття і спробував просунути його між великим пальцем та іншими пальцями, але відчув, що слабне від контакту з цим захолодим тілом. Він мав відчуття, що зараз знепритомніє. Йому захотілося покликати Серафіну. Він усе покинув: розп’яття залишилося лежати на пом’ятому простирадлі, рука впала на своє попереднє місце. І в цій могильній тиші він раптом почув брутальний вигук: «Чорт забирай!», що наповнив його жахом. Хто б це... Він обернувся, але не побачив нікого, він був самодин. Це в нього вихопилася ця гучна лайка, вихопилася з темних глибин єства людини, що ніколи не лаялася. Він знову сів і поринув у читання.

То були душа й тіло, в які ніколи не вгороджувалося жодне жало.

Сент-Бев

Ліліан, напіввипроставшись, доторкнулася пучками пальців до темно-русявого Роберового волосся.

— З вас починає опадати листя, мій друже. Пильнуйте, адже вам усього лише тридцять. Лисина вам зовсім не личитиме. Ви сприймаєте життя надто серйозно.

Робер підняв очі й подивився на неї, всміхаючись.

— Тільки не з вами, запевняю вас.

— Ви сказали Моліньє, щоб він приїхав сюди, до нас?

— Атож. Адже це ви попросили, щоб я так зробив.

— І... ви позичили йому гроші?

— П’ять тисяч франків, я вже вам казав, які він знову програє в Педро.

— А чому ви так певні, що він їх програє?

— Інакше й бути не може. Я був із ним у той перший вечір. Він грає косо й криво.

— Він мав час навчитися... Хочете побитися об заклад, що сьогодні він буде у виграші?

— Якщо вам так хочеться.

— Але я зовсім не хочу, щоб це була з вашого боку жертва. Я люблю, щоб людина робила охоче те, що вона робить.

— Не гнівайтеся. Якщо він виграє, то позичені в мене гроші поверне вам. Але якщо програє, то ви віддасте мені його борг. Ви згодні?

Вона натиснула на кнопку дзвоника.

— Принесіть нам токай і три келихи. Але якщо він повернеться лише з п’ятьма тисячами франків, то ми їх йому залишимо, чи не так? Якщо він ані програє, ані виграє...

— Так ніколи не буває. Мене дивує, чому ви ним так зацікавилися.

— А мене дивує, що ви не бачите в ньому нічого цікавого.

— Він здається вам цікавим тому, що ви закохалися в нього.

— Це правда, мій любий. Вам я можу в цьому признатися. Але цікавим він мені здається не тому. У мене все відбувається навпаки. Коли я даю комусь високу оцінку, то це здебільшого охолоджує мої почуття.

З’явився служник, несучи на таці вино та келихи.

— Спочатку ми вип’ємо за наш заклад, а потім знову вип’ємо за переможця.

Служник наповнив келихи, й вони цокнулися.

— Мені він здається занудним, ваш Венсан, — сказав Робер.

— О! Мій Венсан!.. Та хіба ж не ви його сюди привели? А потім, я порадила б вам не повторювати скрізь, що він вас знуджує. Тоді всі дуже швидко зрозуміють, чому ви так часто з ним зустрічаєтесь.

Робер, напівобернувшись, поцілував оголену ступню Ліліан, яку та швидко підтягла до себе, прикривши її віялом.

— Я повинен почервоніти? — запитав він.

— Зі мною навіть не намагайтеся червоніти. Ви на це неспроможні.

Вона осушила свій келих, потім промовила:

— Хочете, я скажу вам щиру правду, мій любий. Ви наділені всіма якостями літератора: ви марнославний, лицемірний, амбітний, балакучий, егоїстичний...

— Ви обсипали мене компліментами.

— Атож, усе це робить вас просто чарівним. Але ви ніколи не станете письменником, ніколи не напишете хороший роман.

— Чому?

— Бо не вмієте слухати.

— Мені здається, я слухаю вас дуже уважно.

— Ет! Венсан не літератор, а вміє слухати значно краще. Та коли ми разом, то слухати здебільшого доводиться мені.

— Він майже не вміє говорити.

— Тільки тому, що ви ніколи не стуляєте рота. Я вас знаю: ви нікому не дасте вставити бодай слово.

— Я наперед знаю, що він міг би сказати.

— Ви так гадаєте? Ви добре знаєте його історію з тією жінкою?

— О, я не знаю нічого зануднішого, як ці історії про кохання!

— Мені також подобається слухати, коли він говорить на теми історії природничої.