— Читайте скоріш.

Я відразу побачив дату внизу й ось цю цитату з Євангелії, взяту в лапки:

«Той, хто зберігає вірність у малому, збереже її й у великому».

А далі я прочитав:

«Навіщо я постійно відкладаю на завтра своє рішення більш не курити? Тим більше, що я ухвалив його лиш для того, щоб не засмучувати Мелані (так звали дружину пастора). Боже мій, дай мені силу скинути з себе ярмо цього ганебного поневолення». (Сподіваюся, що я процитував точно.) Далі розповідалося про боротьбу, благання, молитви, зусилля — певно, марні, адже вони повторювалися день у день. Я перегорнув іще одну сторінку, й несподівано там уже говорилося про зовсім інше.

— Досить зворушливо, чи не так? — кинула Сара з ледь помітною гримаскою іронії, після того як я дочитав до кінця.

— Це набагато цікавіше, ніж ви гадаєте, — сказав я, водночас докоряючи собі за те, що заговорив із нею. — Уявіть собі, що лише десять днів тому я запитав у вашого батька, чи він намагався коли-небудь кинути курити. Я саме тоді дійшов висновку, що сам зайшов надто далеко у зловживанні курінням і... Одне слово, знаєте, що він мені відповів? Спочатку він сказав, що, на його думку, шкоду від куріння занадто перебільшують і він, мовляв, ніколи не відчував її на собі. А що я наполягав, то відповів нарешті: «Так, двічі або тричі я ухвалював рішення не курити протягом якогось часу. — І вам це вдавалося? — Звичайно, — відповів він таким тоном, ніби йшлося про щось цілком очевидне, — адже я так постановив». Диво та й годі! Можливо, він просто забув, як усе було, — додав я, не бажаючи більш показувати Сарі, що я запідозрив її батька в лицемірстві.

— А може, — відказала Сара, — це свідчить про те, що словом «курити» він назвав щось зовсім інше.

Невже це Сара, невже це вона так говорить? Я був ошелешений. Я подивився на неї, майже не наважуючись її зрозуміти... У цю мить Олів’є вийшов із кімнати. Він причесався, привів у порядок свій одяг і здавався набагато спокійнішим.

— Ходімо? — сказав він, безцеремонно знехтувавши присутність Сари. — Уже пізно.

Ми спустилися сходами, а коли вже вийшли на вулицю, він сказав:

— Боюся, ви неправильно мене зрозуміли. Вам могло здатися, що я закоханий у Сару. Але ні... Було б неправдою, якби я сказав, що терпіти її не можу, але я в неї не закоханий.

Я взяв Олів’є за лікоть і стиснув його, нічого не відповівши.

— Ви також не повинні судити Армана по тому, що він вам сьогодні наговорив, — провадив він. — Це своєрідна роль, яку він грає... всупереч собі. У глибині душі він зовсім інший... Мені важко вам пояснити. Він відчуває ніби потребу принижувати все, що йому найдорожче. Це лиш недавно він став таким. Мені здається, він почуває себе дуже нещасним і, щоб приховати це почуття, намагається глузувати з усього. Він дуже гордий. Батьки його зовсім не розуміють. Вони хотіли зробити з нього пастора.

Епіграф до одного з розділів «Фальшивомонетників»:

Родина... цей суспільний осередок.

Поль Бурже (у багатьох місцях)

Назва розділу: РЕЖИМ ОСЕРЕДКУ.

Безперечно, не існує такої в’язниці (інтелектуальної), з якої сильний розум не зміг би вирватися. І ніщо з того, що штовхає людину на бунт, не є категорично небезпечним — хоча бунт може зіпсувати характер (він згинає його, перевертає або здиблює, примушує вдаватися до нечестивих хитрощів); а дитина, яка не піддається впливу родини, вкладає в бунт усю незайманість своєї енергії. Але виховання, яке суперечить прагненням дитини, не тільки завдає їй прикрости, а й укріплює її. Найжалюгідніші жертви — це жертви догоджання. Яку силу характеру треба мати, щоб зненавидіти тих, хто вам догоджає! Скільки я бачив таких батьків (а матерів особливо), які знаходять собі втіху в тому, щоб відкривати й заохочувати у своїх дітях свої найдурніші вияви своєї огиди, свої найнесправедливіші прагнення, свої нерозуміння, спалахи своєї ненависти... За столом: «Облиш цей шматок. На ньому забагато жиру, ти ж бачиш. Обдери шкіру. Вона недосить зварилася...» Надворі, увечері: «Ой, кажан... Швиденько, затули голову. Він заплутається у твоєму волоссі» і таке інше. Ці люди переконані, що хрущі жалять, коники кусаються, що від доторку до земляних червів висипають прищі. Аналогічні абсурдні побоювання існують у всіх сферах людського буття — інтелектуальній, моральній тощо.

У потязі, в якому я їхав позавчора з Отейля, я почув, як молода мати лагідно нашіптує на вухо дівчинці років десяти: «Ти і я, я і ти, а на всіх інших нам наплювати».

(О, я добре знаю, що то були люди з простого народу. Але простий народ також має право на наше обурення. Чоловік тієї молодої матері, сидячи в кутку вагона, читав газету, спокійний, умиротворений і, може навіть, не рогатий.)

Чи можна уявити собі шкідливішу отруту?

Майбутнє належить байстрюкам. Яке глибоке значення в цьому виразі: «Дитина природи!» Лише байстрюк має право називатися дитиною природи!

Родинний егоїзм... лише трохи менш огидний, аніж егоїзм індивідуальний.

6 листопада

Я ніколи не міг нічого вигадати. Але я стою перед реальністю, як художник перед своєю моделлю, яка йому каже: намалюй мені такий рух, надай мені виразу, який мені личить. А якби я добре знав пружини, що рухають моделями, які постачає мені суспільство, я міг би примусити їх діяти за моїм бажанням; або принаймні я міг би запропонувати їхній нерішучості такі проблеми, які вони розв’язали б по-своєму, а отже, їхня реакція навчила б і мене. Це з огляду на моє покликання романіста мене мучить потреба втручатися, впливати на їхню долю. Якби я мав більше уяви, я вигадував би інтриги; я ж провокую їх, спостерігаю за дійовими особами і роблю те, що вони мені диктують.

7 листопада

Усе, що я написав учора, — неправда. Насправді ж реальність цікавить мене як пластичний матеріал, і мене набагато більше обходить те, що могло би бути, аніж те, що було. Мене надзвичайно приваблюють можливості, якими володіє кожна жива істота, і я оплакую все те, що атрофується під накривкою звичаїв».

Бернар мусив урвати на мить своє читання. Його погляд потьмарився. Він хапав ротом повітря, так ніби забував дихати, поки читав, настільки це читання заполонило його увагу. Він розчахнув стулки вікна й наповнив собі легені, зробивши ще один глибокий вдих.

Його дружні почуття до Олів’є були вочевидь дуже сильними. Він не мав ліпшого друга й нікого так не любив на цьому світі, тим більше, що не міг любити своїх батьків; іноді його серце віддавалося цьому почуттю понад усяку міру. Але він і Олів’є розуміли дружбу по-різному. Мірою того як Бернар просувався у своєму читанні, він усе більше дивувався, усе більше захоплювався — хоча в цьому захопленні відчувався певний біль — тим, яким різним може бути його друг, що його він нібито знав так добре. Олів’є не розповідав йому нічого з того, про що говорилося в цьому щоденнику. Він не розповідав йому ані про Армана, ані про Сару, й Бернар майже не здогадувався про їхнє існування. Наскільки відмінним здавався Олів’є, коли він був із ними, аніж тоді, коли він був із ним, Бернаром!.. Хіба впізнав би Бернар свого друга на тому ліжку, в кімнаті Сари? До неймовірної цікавості, яку розбудило в ньому це читання, домішувалася болісна тривога, щось подібне до огиди чи роздратування. У ньому було щось від того роздратування, яке він відчув зовсім недавно, коли побачив, як Олів’є та Едуар ідуть, тримаючись за руки. Це роздратування було спричинене відчуттям того, що він тут зайвий. Це роздратування могло завести його далеко й примусити наробити дурниць. Як і будь-яке роздратування, зрештою.

Кінчаймо цю перерву. Усе сказане вище я сказав лише для того, щоби впустити трохи повітря між сторінки цього щоденника. Тепер же, коли Бернар віднайшов дихання, дозволимо йому повернутись до нього. І ось він уже читає далі.

Зі старих мало користі.

Вовенарґ