За дивним і безперервним зміщенням перспективи, яке пропонує нам творчість Жіда, у його романах і в його есе, у його подорожніх нотатках або в його аналізах сучасних подій ми завжди знаходимо той самий гнучкий інтелект, ту саму непорочну психологію, виражені мовою, яка за допомогою найпростіших засобів досягає цілком класичної прозорости та найделікатнішого розмаїття. Надто не заглиблюючись у подробиці його творчости, згадаймо щодо цього знаменитих «Фальшивомонетників» (1926 р.), де дається сміливий і проникливий аналіз настроїв та поведінки групи молодих французів. Через новизну своєї техніки цей роман започаткував цілком новий напрям у сучасному мистецтві оповідного жанру. Тут же можна назвати вже згадуваний том мемуарів, де автор намагається правдиво розповісти про своє життя, не додаючи нічого, що могло б дати йому якісь переваги, й не приховуючи нічого неприємного для себе. Русо керувався тими самим намірами з тією різницею, що Русо говорить про свої вади, будучи переконаним, що, позаяк усі люди так само порочні, як і він, ніхто не наважиться ані судити, ані звинувачувати його. Проте Жід просто відмовляється визнати за своїми друзями право судити його в хай там який спосіб; він звертається до Вищого суду, до ширшої перспективи, де він постає перед суверенним поглядом Бога. Так значення цих мемуарів віддзеркалено в таємничій біблійній цитаті про зерня пшениці, яке репрезентує тут особистість; доти, доки остання залишається чутливою, поміркованою та егоцентричною, вона живе сама-одна й неспроможна щось породити; лише ціною своєї смерти і перетворення, вона набуває життя і стає здатною плодоносити. «Я не думаю, — пише Жід, — що можна подивитися на моральні та релігійні проблеми життя або діяти з огляду на них, якось інакше, аніж я дивився та діяв бодай в один із моментів мого життя. Насправді я прагнув їх усі примирити, тобто примирити найсуперечливіші погляди, нічого не відкидаючи, і будучи готовим довірити Христу розв’язання суперечки між Діонісом та Аполлоном».

Це висловлювання проливає світло на інтелектуальну балакучість, за яку Жіда часто звинувачують і якої не розуміють, але яка ніколи не примушувала його зрадити себе. Його філософія спрямована до відродження за будь-яку ціну й ніколи не зазнає невдачі у своїх спробах розбудити чудесного фенікса, який зі свого вогняного гнізда зривається в новий політ.

За нинішніх обставин, коли, сповнені захватом і вдячністю, ми споглядаємо багаті мотиви та сутнісні теми цієї творчости, цілком природно, що ми обминаємо своєю увагою критичні закиди, які сам же таки автор із видимою втіхою намагається провокувати. Бо навіть у своєму зрілому віці Жід ніколи не прагнув домогтися, щоб його досвід та його висновки приймалися повністю й без застережень. Те, чого він прагне насамперед, — це розворушити та порушити проблеми. Навіть у майбутньому його вплив, безперечно, буде реалізований не через цілковите сприйняття, а через жваві дискусії навколо його творчости. І саме в цьому закладені підвалини його справжньої величі.

Його творчість містить сторінки, які викликають майже почуття протесту, з огляду на ні з чим не зрівнянну зухвалість його зізнань. Він прагне завдати поразки фарисеям, але в такій боротьбі дуже важко не зачепити досить вразливі сторони людського характеру. Але ми повинні пам’ятати, що такий спосіб дій — це форма неупередженої любови до істини, яка, від часів Монтеня й Русо, стала аксіомою для французької літератури. Пройшовши через усі фази своєї еволюції, Жід виявив себе як переконаний захисник літературної цілісности, заснованої на правах особистости та на обов’язку говорити про всі проблеми рішуче й чесно. З цього погляду його тривала й розмаїта діяльність, стимульована в так багато способів, має незаперечну ідеалістичну цінність.

Оскільки пан Андре Жід, який із великою вдячністю прийняв запропоновану йому почесну нагороду, на жаль, не зміг прибути сюди, з огляду на проблеми здоров’я, його нагороду буде вручено Його Екцеленції французькому Послу».