— О, та тут справді йдеться про щось серйозне, бігме про серйозне. Він весь блідий. Послухай-но, хлопче, якщо ти хочеш погратися зі мною в дитину, мені це зовсім не до вподоби. Людина повинна хотіти того, чого вона хоче. А потім ти ж знаєш: я не люблю ошуканців. Коли ти намагаєшся нишком пустити у свою шлюпку те, чого пускати туди не слід, ти вдаєшся до ошуканства. Я хочу грати з тобою, але застерігаю тебе: це має бути відверта гра. Це потрібно для твого успіху. Я вірю, що ти можеш стати особою впливовою і значною; я відчуваю в тобі великий розум і велику силу. Я хочу допомогти тобі. Існує чимало жінок, які псують кар’єру тим, у кого вони закохуються. Я ж хочу, щоб усе було навпаки. Ти вже мені казав про своє бажання покинути медицину задля досліджень у природничих науках; ти висловив жаль, що в тебе для цього замало грошей... По-перше, ти маєш свій виграш. П’ятдесят тисяч франків — це вже щось. Але пообіцяй мені, що ти більше не гратимеш. Я надам у твоє розпорядження стільки грошей, скільки буде треба, за умови, що ти погодишся на мою підтримку, що ти знайдеш у собі силу стенути плечима».

Венсан підвівся. Він підійшов до вікна. Ліліан повела далі:

— По-перше і щоб покінчити з Лорою, я вважаю, що ти повинен послати їй п’ять тисяч франків, які ти їй пообіцяв. Тепер, коли ти маєш гроші, чом би тобі не виконати свою обіцянку? Ти боїшся, що почуєш себе ще більш винним перед нею? Це мені зовсім не до вподоби. Я терпіти не можу хамства. Ти не вмієш пристойно умити руки. Після того як ти це зробиш, ми поїдемо на літо туди, де ти знайдеш найліпші умови для своєї праці. Ти говорив про Роскоф; я віддала б перевагу Монако, бо я знайома з принцом, який міг би взяти нас у плавання й прилаштувати тебе при своєму інституті.

Венсан мовчав. Йому не хотілося розповідати Ліліан, і він розповів їй про це значно пізніше, що, перш ніж прийти до неї, він зайшов до готелю, де Лора чекала його в такому розпачі. Прагнучи повернути нарешті свій борг, він поклав у конверт ті кілька банкнотів, на які Лора вже не розраховувала. Він передав цей конверт служникові готелю й зачекав у вестибюлі, аби впевнитися, що служник не привласнив ці гроші собі. Через кілька хвилин той повернувся з конвертом, на якому Лора написала: «Надто пізно».

Ліліан подзвонила; вона звеліла, щоб принесли її манто. Коли служниця вийшла, вона сказала йому:

— До речі, я хотіла застерегти тебе, перш ніж він прийде: якщо Робер запропонує тобі вкласти твої п’ятдесят тисяч, не довіряй йому. Він дуже багатий, але при цьому завжди відчуває потребу в грошах. Здається, я вже чую сигнал його автомобіля. Він приїхав раніше на півгодини; але тим ліпше... З огляду на те, про що ми говорили...

— Я приїхав раніше, — сказав Робер, заходячи, — бо мені спало на думку, що було б цікаво поїхати вечеряти до Версаля. Це вам підходить?

— Ні, — сказала леді Ґрифіт. — У «Резервуарах» мені завжди буває страшенно нудно. Їдьмо до Рамбуйє, ми ще маємо час. Їжа там майже так само добра, але там нам буде набагато зручніше поговорити. Я хочу, щоб Венсан розповів тобі свої історії про риб. Він знає про них дивовижні речі. Не знаю, чи правда те, що він каже, але слухати його цікавіше, аніж читати найліпший роман у світі.

— Мабуть, романіст буде іншої думки, — сказав Венсан.

Робер де Пасаван тримав у руках одну з вечірніх газет.

— А ви знаєте, що Бруньяра призначено міністром юстиції? Гадаю, це той момент, коли вашого батька могли б нагородити орденом, — сказав він, обертаючись до Венсана.

Той здвигнув плечима.

— Мій любий Венсане, — провадив Пасаван, — дозвольте мені сказати вам, що ви вельми його образите, якщо не попросите в нього цієї маленької послуги, в якій він буде такий радий вам відмовити.

— А чом би вам не попросити в нього цієї чести для вас? — відказав Венсан.

Робер скорчив сумну гримасу.

— Ні, я не спроможний кокетувати, не червоніючи, хай навіть задля ордена. — Й обернувшись до Ліліан, додав:

— Сьогодні, щоб ви знали, рідко зустрічаються чоловіки, які б досягли сорокарічного віку без сифілісу й без орденів.

Ліліан посміхнулася, здвигнувши плечима.

— Щоб сказати влучне слово, він готовий постаріти!.. Признайтеся: це ж цитата з вашої наступної книжки, чи не так? Буде прохолодно... Ідіть до машини, а я візьму своє манто й наздожену вас.

— Я думаю, ви не захочете з ним зустрічатися? — сказав Венсан Роберові, коли вони вийшли на сходи.

— З ким? З Бруньяром?

— Ви вважали його таким дурнем...

— Любий друже, — відповів йому Пасаван, повільно карбуючи слова й примусивши Моліньє зупинитися, бо він сам зупинився на сходинці, побачивши леді Ґрифіт і бажаючи, щоб вона почула його слова, — знайте, що це один із тих моїх друзів, який упродовж усього нашого досить-таки тривалого знайомства не дав мені жодної підстави засумніватися в його недоумкуватості. Запевняю вас, що Бруньяр зміг витримати випробування протягом набагато довшого часу, ніж багато інших.

— Аніж я, приміром? — кинув Венсан.

— Що, проте, не перешкоджає мені бути вашим найліпшим другом, ви ж самі бачите.

— І це те, що в Парижі називають витонченою дотепністю, — сказала Ліліан, підходячи до них. — Стережіться, Робере: нема нічого такого, що швидко не зношувалося б.

— Заспокойтеся, моя люба; слова зношуються лише тоді, коли надрукуєш їх на папері!

Вони посідали в машину й поїхали. А що їхня розмова й далі була вельми дотепною, то мені немає сенсу переказувати її тут. Вони сіли за стіл на терасі готелю, що виходила в сад, який ніч, наближаючись, заповнювала густою темрявою. Розмова в сутінках ставала все більш і більш млявою, і зрештою, заохочуваний Ліліан та Робером, говорив тільки Венсан.

— Я більше цікавився б тваринами, якби менше цікавився людьми, — сказав Робер.

— Можливо, ви так думаєте тому, що, на вашу думку, люди дуже відрізняються від них, — відповів йому Венсан. — Але немає жодного великого відкриття в зоотехніці, яке не знайшло б відлуння в пізнанні людини. Ці галузі досліджень дуже тісно взаємопов’язані; і я певен, що для письменника, який вважає себе тонким психологом, але відвертає погляд від явищ природи й залишається байдужий до її законів, це ніколи не минає безкарно. У «Журналі» Ґонкурів, який ви давали мені почитати, я натрапив на розповідь про відвідини галерей природничої історії Ботанічного Саду, де ваші чарівні автори нарікають на те, що Природа або Добрий Бог мають надто бідну уяву. У цьому вбогому блюзнірстві знайшли свій вираз уся тупість та обмеженість їхнього куцого розуму. Навпаки, яке чудове розмаїття пропонує нам природа! Здається, що вона по черзі випробувала всі способи підтримувати життя, рухатися, використала всі можливості, які дозволила їй матерія та її закони. Яку мудрість відкриваємо ми, простежуючи на підставі вивчення палеонтологічних решток, як вона з плином часу відмовлялася від певних напрямків розвитку, нераціональних та неелеґантних! Яка економія характерна для певних форм, що змогли вижити! Споглядання таких успішних форм пояснює мені, чому були знехтувані інші. Навіть ботаніка може багато чого нас навчити. Коли я роздивляюся гілку дерева, я відкриваю, що в пазусі кожного з її листочків причаїлася брунька, спроможна наступного року розвинутися в нову гілочку. Коли я спостерігаю, що з багатьох бруньок мають змогу розвинутися щонайбільше дві, прирікаючи на відмирання самим процесом свого зростання всі інші, я не можу утриматися від думки, що те саме діється і з людиною. Бруньки, які природно розвиваються, це завжди бруньки кінцеві, тобто ті, які найбільше віддалені від родинного стовбура. Лише зрізання або згинання, затримуючи сік, дає йому силу оживити бруньки, близькі до стовбура, які перебувають у стані сплячки. І саме в такий спосіб примушують плодоносити найменш продуктивні види рослин, які не давали б нічого крім листя, коли б їм було дозволено рости й розвиватися, як вони того забажають. О, яка це чудова школа — фруктовий сад! І яким чудовим учителем часто буває садівник! Нерідко ми здобуваємо ліпшу науку, хоч як мало уваги приділяємо таким спостереженням, на птахарні, собакарні, в акваріумі, в крольчатнику або у хліві, аніж із книжок, і навіть, повірте мені, в людському суспільстві, де всі знання більш або менш ускладнені.