Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Мені здається, що методи виховання, яких дотримується Софроницька, чудові в теорії, але, схоже, вона недооцінює опір, який чинять їй ці двоє дітей.

— Ви дієте так, ніби добро завжди має брати гору над злом, — сказав я їй згодом, коли ми з нею були наодинці. (Після обіду я пішов довідатися, як ведеться Броні, котра обідати не приходила.)

— Це справді так, — сказала мені вона. — Я твердо вірю, що добро завжди перемагає. Не маю сумніву, що це так.

— Але повна відсутність будь-яких сумнівів може закінчитися для вас погано.

— Щоразу, коли для мене щось закінчувалося погано, моя віра була недосить сильною. Сьогодні, коли я дозволила дітям вирушити в цю прогулянку, я була трохи занепокоєна і дозволила собі показати це їм. Вони відчули мій неспокій, а все інше було вже наслідком.

Вона взяла мене за руку.

— Схоже, ви не вірите в переваги переконань. Я хочу сказати, в їхню діяльну силу.

— Справді, — зі сміхом відповів я, — я не містик.

— А я, — вигукнула вона в якомусь надзвичайно щирому пориві, — я всією своєю душею вірю, що без містики в нашому тлінному світі не було б нічого великого, нічого прекрасного!

Я знайшов у списку постояльців прізвище Віктора Струвілова. Якщо вірити власникові готелю, то він покинув Саас-Фе за два дні до нашого приїзду, після того як прожив тут близько місяця. Мені було б цікаво знову зустрітися з ним. Софроницька, безперечно, з ним бачилася. Треба буде її розпитати».

IV

— Я хотів запитати у вас, Лоро, — сказав Бернар. — Як ви вважаєте, чи є на цьому світі щось таке, чого не можна було б брати під сумнів?.. Іноді мені навіть здається, що сам сумнів можна було б узяти як точку опори. Адже в ньому ми ніколи не відчуваємо нестачі. Я можу сумніватися щодо того, чи існує сама реальність, але я ніколи не сумніваюся в реальності мого сумніву. Я хотів би... Пробачте мені, якщо я висловлююся надто по-книжному; я не книжник за вдачею, але навчався філософії, а ви навіть уявити собі не можете, як впливають на розум постійні балачки про всілякі вчені матерії. Я виправлюся, присягаюся вам.

— До чого цей вступ? Що ви хочете сказати мені конкретно?

— Я хочу сказати конкретно, що хотів би написати про людину, яка прислуховується до думки кожного і яка, наче той Панург, запитує поради в кожного, перш ніж зробити нехай там що. Але переконавшись у тому, що думки різних осіб у будь-якому питанні входять у суперечність, така людина вирішить не слухати більш нікого, крім себе, і раптово почується дуже сильною.

— Це проект старого діда, — сказала Лора.

— Я набагато більш зрілий, аніж вам здається. Ось уже кілька днів я роблю регулярні нотатки в записнику, як Едуар; я записую чиюсь думку на правій сторінці, так, щоб на лівій я потім міг записати думку протилежну. Ось, наприклад, одного вечора Софроницька нам сказала, що залишає на ніч відчиненим велике вікно в кімнатах Бориса та Броні. Усе, що вона говорила про такий режим, здалося нам цілком раціональним і переконливим, чи не так? Але вчора ввечері, в курилці готелю, я почув, як німецький професор, який щойно сюди прибув, виклав зовсім протилежну теорію, що, признаюся, здалася мені ще переконливішою й обґрунтованішою. Найважливіше полягає в тому, сказав він, щоб якнайбільше загальмувати уві сні той обмін речовин, який і є життям. Він назвав цей процес спалюванням. Лише в цьому випадку — так він вважає — сон справді відновлює сили. Він послався на приклад пташок, які засовують голову під крило, на всіх тих тварин, які згортаються в клубочок, коли сплять, щоб дихати тільки ледь-ледь; та й люди, які живуть найближче до природи, сказав він, найменш культурні селяни наглухо законопачують ті приміщення, в яких сплять; араби, яким доводиться спати просто неба, затуляють обличчя каптурами своїх бурнусів. Але, повертаючись до Софроницької та двох дітей, яких вона виховує, я схиляюся до думки, що й вона має певну слушність і те, що добре для інших, було б шкідливим для цих малих, бо, якщо я зрозумів правильно, вони мають у своїх організмах мікроби туберкульозу. Одне слово, я дійшов висновку... Але вам нудно мене слухати.

— Хай це вас не турбує. То ви сказали?..

— Я вже забув, що я сказав.

— О, гляньте, він уже дметься. Не соромтеся своїх думок.

— Я сказав, що немає нічого такого, що було б добрим для всіх, а не для певних окремих осіб; що немає нічого, що було б істинним для всіх, а не тільки для тих, хто вважає його таким; що не існує ані методу, ані теорії, які можна було б застосовувати без розбору до кожного; що в тому разі, коли нам треба обирати, як нам діяти, ми принаймні маємо право вільного вибору; що коли ми не маємо вільного вибору, то все стає ще простішим; що для мене стає істинним те (не в абсолютному значенні, безперечно, в стосовно мене), що дозволяє мені в якнайліпший спосіб застосувати мої сили, задіяти всі мої чесноти. Бо інакше я не можу відкинути свій сумнів, а нерішучість мене жахає. «М’яка й приємна» подушка Монтеня — не для моєї голови, бо мені ще не хочеться спати і я не збираюся відпочивати. Довга дорога лежить від того, яким я себе вважав, до того, яким я, мабуть, є насправді. Мені іноді страшно прокидатися надто рано.

— Вам справді страшно?

— Ні, річ не в тім, я, власне, не боюся нічого. Але чи знаєте ви, що я вже дуже змінився? Принаймні мій внутрішній світ уже не той, яким він був до того, як я пішов із дому; потім я зустрів вас, і цілковита свобода перестала бути для мене виключною метою. Можливо, ви досі не зрозуміли, що я тут для того, аби служити вам.

— Як це накажете розуміти?

— О, вам це добре відомо. Навіщо ви хочете почути, щоб я вам сказав? Ви чекаєте від мене признання?.. Ні, ні, благаю вас, не ховайте від мене свою усмішку, а то я геть замерзну.

— Годі вам, мій маленький Бернаре, ви ж не станете запевняти, що починаєте любити мене.

— О ні, я не починаю, — сказав Бернар. — Мабуть, ви тільки починаєте це відчувати. Але ви не можете мені перешкодити.

— Мені було б приємно, якби я могла повірити вашим словам. Навіть якби після цього мені довелося б наближатися до вас із великою обережністю, так ніби ви вогонь, а я — займиста речовина... Але ви уявіть собі ту безформну й роздуту істоту, якою я незабаром стану. Вам досить буде глянути тоді на мене, щоб одужати.

— Атож, якби я любив вас лише за ваш зовнішній вигляд. До того ж я не хворий; або, якщо любити вас, означає бути хворим, то я волію не одужувати.

Він сказав це дуже серйозно, з майже сумною серйозністю. Він дивився на неї з такою ніжністю, з якою на неї ніколи не дивилися ні Едуар, ні Дув’єр, але так шанобливо, що вона не могла на нього гніватися. У неї на колінах була англійська книжка, читання якої урвала їхня розмова і яку вона неуважно гортала. Виникало враження, що вона зовсім не слухає Бернара, тому він міг говорити далі, не відчуваючи якогось збентеження:

— Я уявляв собі кохання як щось вулканічне; принаймні те кохання, для якого я народився. Атож, я й справді вірив, що зможу кохати лише в дикому пориві почуттів, який усе змітає, кохати в стилі Байрона. Як же погано я себе знав. Це завдяки вам, Лоро, я себе пізнав; і з’ясувалося, що я зовсім не такий, яким себе вважав. Я грав роль жахливого персонажа, я намагався бути на нього схожим. Коли я думаю про того листа, якого я написав своєму несправжньому батькові, перед тим як покинути дім, мені дуже соромно, запевняю вас. Я дивився на себе як на бунтаря, як на людину, що кидає виклик законові, людину, яка топче ногами все, що стає на перешкоді її бажанням; і ось тепер, опинившись поруч із вами, я не маю навіть бажань. Я прагнув свободи як найвищого блага, але не встиг я стати вільним, як уже підкорився вашим... О, якби ви знали, яка то прикрість, коли у вашій голові накопичилося безліч фраз великих авторів, які невтримно зриваються з ваших уст тоді, коли вам хочеться висловити щире почуття! Це почуття таке нове для мене, що воно ще не встигло вигадати власну мову. Припустімо, що йдеться не про кохання, не про любов, оскільки вам не подобаються ці слова; припустімо, що йдеться про відданість. Схоже на те, що ваші закони накреслили межі цій свободі, яка раніше здавалася мені нічим не обмеженою. Схоже на те, що всі мої розвихрені, безформні почуття кружляють навколо вас у гармонійному танку. Коли якась із моїх думок віддаляється від вас, я її відкидаю... Лоро, я не прошу, щоб ви покохали мене; я поки що школяр — і не більше; я не вартий вашої уваги; і все, чого я хотів би домогтися сьогодні, це стати гідним вашої (яке бридке слово!), вашої поваги.

40
{"b":"559764","o":1}