— Але як тоді...

Олів’є всміхнувся.

— Я маю іншого ключа. Ти постукаєш тихенько, щоб не розбудити Жоржа, якщо він уже засне.

— А воротар мене пропустить?

— Я його попереджу. Ми з ним у дуже добрих стосунках. Це він дав мені другий ключ. До скорого.

Вони розійшлися, не потиснувши рук. І поки Бернар віддалявся, обмірковуючи листа, якого він напише і якого слідчий знайде, коли повернеться додому, Олів’є, якому не хотілося, щоб хтось бачив, як він усамітнювався з Бернаром, підійшов до Люсьєна Берсая, якого інші дещо цуралися. Олів’є дуже його любив, хоч і не віддавав йому перевагу над Бернаром. Якщо Бернар був дуже винахідливим, то Люсьєн був украй сором’язливим. Відчувалося, що він дуже слабкий; здавалося, в ньому живуть лише серце та дух. Він рідко наважувався підійти до когось, але божеволів від радости, коли бачив, що до нього наближається Олів’є. Ніхто не сумнівався в тому, що Люсьєн пише вірші. Але Олів’є був єдиним, із ким Люсьєн міг поділитися своїми думками. Обидва підійшли до краю тераси.

— Мені дуже хотілося б, — сказав Люсьєн, — розповісти не про якогось персонажа, а про якесь місце — ну, наприклад, про алею в саду, таку, як оця, розповісти про те, що на ній відбувається, — зранку й до вечора. Спочатку сюди приходять гувернантки з дітьми, няньки зі стрічками в косах... Ні, ні... Спочатку тут з’являються зовсім сірі люди, люди без статі й без віку, щоб підмести алею, полити моріжки, змінити квіти, тобто поміняти сцену й декорації, перед тим як відчиняться ворота саду, ти розумієш? Потім приходять няньки. Діти ліплять із піску пиріжки, влаштовують бійки, няні нагороджують їх ляпасами. Потім на сцену виходять представники всіляких дрібних класів, а після них — робітниці. Приходять бідняки, що снідають тут на лавах. Потім з’являються молоді люди, які влаштовують тут свої зустрічі. Одні проходять тут дуже швидко, поспішаючи у своїх справах, інші шукають усамітнення, ще інші приходять сюди помріяти. Потім тут утворюється справжній натовп, коли грає музика або коли зачиняються крамниці. Збираються студенти — як сьогодні. Увечері сюди приходять цілуватися закохані. Інші приходять, щоб тут розлучитися, гірко плачучи. Нарешті, коли вже зовсім сутеніє, сюди приходить старе подружжя... І несподівано — гуркіт барабана, сад зачиняють. Усі розходяться, виставу закінчено. Ти мене розумієш, тут відбувається щось подібне до кінця всього сущого, до смерти... Хоча напрямки про смерть тут ніхто не говорить, звісно.

— Атож, я чудово тебе розумію, — сказав Олів’є, який думав про Бернара й не почув жодного слова.

— І це ще не все, це не все! — у палкому захваті провадив Люсьєн. — Я хотів би, у своєрідному епілозі, показати цю ж таки алею вночі, після того як усі звідси підуть, безлюдну й набагато гарнішу, ніж удень; відтворити екзальтацію всіх природних звуків та шерехів, що відбувається в цій природній тиші: дзюркіт водограю, вітер у листі та спів якого-небудь нічного птаха. Я думав навіть про те, щоб уявити собі, як тут ходять тіні, можливо, статуї... але мені здається, це було б трохи банально... А що думаєш ти?

— Ні, статуй не треба, не треба статуй... — неуважно відповів йому Олів’є.

Але побачивши спрямований на нього сумний погляд Люсьєна, він вигукнув із щирою переконаністю:

— Якщо, старий, тобі це справді вдасться, це буде грандіозно!

У листах Пуссена немає жодного натяку на те, що він почуває себе чимось зобов’язаним перед своїми батьками. Ніколи потім він не жалкував про те, що порвав усякі стосунки з ними. Самохіть переїхавши до Рима, він утратив будь-яке бажання повернутися, можна сказати, втратив усю пам’ять.

Поль Дежарден «Пуссен»

Пан Профітандьє поспішав повернутися додому, і йому здавалося, що його колега Моліньє, який проводжав його по Сен-Жерменському бульвару, йде дуже повільно. Альберик Профітандьє мав сьогодні в суді дуже клопітний день; його тривожило відчуття якоїсь обважнілосте в правому боці. Він вважав, що перевтома впливає на печінку, яка була в нього не дуже здорова. Він думав про те, як прийме зараз ванну, бо ніщо так не знімає напругу після денних турбот, як добра ванна. Готуючись до неї, він навіть сьогодні не полуднував, вважаючи, що необачно заходити у воду, якщо вона навіть тепла, з переобтяженим шлунком. Можливо, це лише забобон, але саме на забобонах як на підвалинах стоїть наша цивілізація.

Оскар Моліньє пришвидшував ходу, як тільки міг, і докладав усіх зусиль, щоб не відстати від Профітандьє, але він був набагато нижчий і мав не дуже розвинені стегна, а крім того, серце в нього трохи запливло жиром, і він швидко починав задихатися. Профітандьє, ще бадьорий у свої п’ятдесят п’ять, з підтягнутим животом і жвавою ходою, залюбки покинув би його, але він надто зважав на правила доброго тону; колега був старший від нього і стояв на вищому щаблі службової драбини, тож він мусив ставитися до нього з пошаною. До того ж він мусив дбати про те, щоб ніхто не став дорікати йому його статком, який по смерті батьків дружини був досить значним, тоді як пан Моліньє мав лише свою платню голови палати, платню просто сміховинну, що аж ніяк не відповідала тому високому становищу, яке він посідав із тим більшою гідністю, що воно прикривало його вельми пересічні здібності. Профітандьє стримав своє нетерпіння; він обернувся до Моліньє й дивився, як той витирає мокрого лоба хустинкою. Крім того, його дуже цікавило те, що говорив Моліньє. Але їхні погляди на цю тему різнилися, й між ними виникла суперечка, що набувала дедалі гострішого характеру.

— Організуйте стеження за домом, — казав Моліньє. — Регулярно розпитуйте воротаря й ту жінку, що нібито працює там служницею, не цурайтеся таких заходів. Але пам’ятайте, що якщо ви надто захопитеся цими методами розслідування, воно може вийти з-під вашого контролю... Я хотів сказати, воно заведе вас набагато далі, ніж ви спочатку собі планували.

— Така обачність не має нічого спільного з правосуддям.

— Облиште! Облиште, друже. Ми дуже добре знаємо, і ви, і я, яким має бути правосуддя і яким воно є насправді. Ми намагаємося робити все якнайліпше, це зрозуміло само собою. Та хоч би як ми старалися, ми спроможні досягти лише приблизних результатів. Справа, яку ви розслідуєте сьогодні, має надзвичайно делікатний характер: з п’ятнадцятьох звинувачених або тих, яких одне ваше слово може перевести в категорію звинувачених завтра, ми маємо дев’ятеро неповнолітніх. І вам відомо, що деякі з тих підлітків — це діти з дуже респектабельних родин. Тому в даному випадку я схильний розглядати будь-який ордер на арешт як надзвичайно незграбний хід. Газети партій неминуче роздмухають цю справу, й ви можете зіткнутися з усіма видами шантажу, з наклепами й обмовою. Хоч би як обачно ви діяли, хоч би як намагалися цього уникнути, але імена певних осіб будуть названі неминуче... Я не маю права давати вам якусь пораду, і ви знаєте, наскільки більше я волів би одержати її від вас, чию проникливість, розважливість та притаманне вам почуття справедливости я завжди визнавав і високо цінував... Але на вашому місці, я вчинив би так: я пошукав би засобу покласти край цьому жахливому скандалу, заарештувавши чотирьох або п’ятьох заводіїв... Атож, я знаю, що їх не так легко схопити; але ж, чорт забирай, — це наша робота. Я наказав би замкнути помешкання, де відбуваються ці оргії, і знайшов би якийсь спосіб остерегти батьків цих юних зухвальців, остерегти лагідно, потаємно, з метою перешкодити повторенню цих неподобств. Наприклад, посадіть до в’язниці жінок! Такий захід я готовий вам дозволити й охоче його підтримую; мені здається, що ми маємо тут справу з безповоротно розбещеними створіннями, очистити від яких суспільство вельми важливо. Але, остерігаю вас іще раз, не хапайте дітей. Задовольніться тим, що ви їх добре налякаєте, а потім прикрийте всю цю справу етикеткою «нерозважливих дій», і нехай їм буде карою той страх, від якого вони не оговтаються ще довго. Подумайте про те, що трьом із них ще не виповнилося й чотирнадцять і що їхні батьки, звичайно ж, вважають їх янголами чистоти й непорочности. Але скажіть мені щиро, мій любий друже, невже в такому віці ми з вами вже думали про жінок?