Едуар трохи задрімав, і його думки підсвідомо набули іншого напрямку. Він запитав себе, чи міг би він угадати, лише прочитавши листа від Лори, що вона має чорне волосся? Він став переконувати себе, що романісти, подаючи надто детальний опис своїх персонажів, радше гальмують уяву, аніж її розбуджують і що вони повинні були б дозволити, щоб кожен читач уявляв собі персонажів роману такими, як йому до вподоби. Він думав про роман, який скоро напише, роман, який буде несхожим на жоден із написаних ним раніше. Він засумнівався в тому, що «Фальшивомонетники» — добра назва. Мабуть, даремно він її оголосив. Абсурдний цей звичай наперед оголошувати назву свого твору, щоб звабити читачів. Нікого це не зваблює, а автора зв’язує... Він засумнівався і в тому, чи достатньо добрий сюжет він придумав. Він думав про це безперервно й уже давно, проте досі не написав жодного рядка і тільки вряди-годи заносив до записника свої нотатки та роздуми.

Він дістав із валізи цього записника, а з кишені — авторучку й написав:

«Звільнити роман від усіх елементів, які конкретно не належать до роману. Як ото фотографія колись звільнила малярство від турботи про зображення всіляких дрібних деталей, так і фонограф, безперечно, очистить роман від вставлених діалогів, якими реаліст іноді так любить похвалитися. Зовнішні події, нещасливі випадки, психічні травми належать кінематографу. Треба, щоб роман їх йому залишив. Навіть опис персонажів, як мені здається, по суті не належить цьому жанрові. Атож, на мою думку, чистий роман (а в мистецтві, як і всюди, для мене важить насамперед чистота) не повинен приділяти цьому увагу. Як, зрештою, і драма. І хай не закидають драматургові, що він не описує своїх персонажів, бо глядач хоче бачити їх на сцені живими; адже скільки разів ми почували себе невдоволеними в театрі, дивлячись на актора, що так погано зображував дійову особу, яку, без нього, ми уявляли собі так добре. Так само й романіст, як правило, не досить довіряє уяві читача».

Яка станція щойно, як вітер, промчала повз вікна вагона? Аньєр. Едуар поклав записника до валізи. Та, певно, згадка про Пасавана не давала йому спокою. Він знову дістав записника й занотував туди ще:

«Для Пасавана твір мистецтва не так мета, як засіб. Художні принципи, які він стверджує, здіймають стільки галасу лиш тому, що вони неглибокі. Ними не керує жодна потаємна вимога темпераменту. Вони відповідають поглядам, які нав’язує нам епоха. Їхнє гасло — своєчасність.

«Нерухомий шлагбаум». Якраз те, що спочатку здавалося найновітнішим, старіє дуже швидко. Всяке догоджання ницому смаку, всяке позерство — це перша ознака нової зморшки. Але саме цим Пасаван подобається молоді. Йому байдуже до майбутнього. Він звертається до генерації людей сьогоднішнього дня (що, звичайно ж, краще, аніж звертатися до покоління вчорашнього) та оскільки він звертається лиш до неї, то все, що він написав, імовірно відійде з нею. Він це знає й не сподівається на виживання. І саме це примушує його захищатися з такою несамовитістю і не тільки тоді, коли на нього нападають, а й тоді, коли критики виявляють звичайну стриманість в оцінці його творів. Якби він відчував, що його твори житимуть довго, він би вірив, що вони самі зуміють себе захистити й не намагався б знову й знову знаходити для них виправдання. Та що там я кажу? Він би навіть радів, що його творчість не розуміють, що її оцінюють несправедливо. Адже тим більше ниток довелося б розплутувати критикам завтрашнього дня».

Він подивився на свого годинника. Тридцять п’ять хвилин на дванадцяту. Потяг, мабуть, уже прибув. А що як раптом станеться неможливе, й Олів’є зустріне його на пероні? Він на це абсолютно не сподівався. Мало ймовірно, що Олів’є взагалі довідається про листа, в якому він повідомляв його батькам про свій приїзд і де ніби мимохідь, недбало й неуважно він назвав день і годину, мабуть, у надії, що доля може влаштувати йому приємний сюрприз.

Потяг зупинився. Швидше покликати носія! А втім, не варто, валіза в нього не дуже важка, а камера схову не так далеко... Якщо й справді Олів’є його зустрічає, то чи впізнають вони один одного в натовпі? Вони бачилися так мало! Та й хлопець, мабуть, змінився!.. О небо! Невже це він?

Нам би не довелося жалкувати про те, що сталося потім, якби радість, що її відчули Едуар та Олів’є, знайшла більш очевидний вияв. Але дивна неспроможність читати в душі та в серці іншого була властива обом і обох мовби паралізувала. Тож кожен подумав, що схвильований тільки він і, відчуваючи лише власну радість, був навіть трохи збентежений тим, що відчуває її так гостро, тому доклав усіх зусиль, щоб вона не видалася другому надмірною.

Саме тому Олів’є не тільки не побільшив радість Едуара, розповівши, як йому хотілося його зустріти, а й визнав за потрібне сказати, що його, мовляв, привели до цього кварталу справи, так ніби просив пробачення, що прийшов на перон. Він був аж надто делікатний, тому його вразлива душа, певно, переконувала його, що Едуарові його присутність могла здатися недоречною. Але він не міг збрехати, не почервонівши. Едуар помітив, що Олів’є почервонів, а що він спочатку схопив руку Олів’є й палко її потиснув, то подумав, теж від надмірної делікатности, що саме цей його жест примусив хлопця почервоніти.

Він був сказав йому спершу:

— Я переконував себе, що ти не прийдеш. Але в глибині душі я був певен, що побачу тебе тут.

Тепер він, мабуть, подумав, що ця його фраза могла здатися Олів’є самовпевненою. І почувши, як той відповів із неуважним виглядом: «Я однаково мусив прийти до цього кварталу у справах», він випустив руку Олів’є, і його піднесений настрій відразу впав. Він хотів би запитати в Олів’є, чи той зрозумів, що листа, адресованого його батькам, він написав для нього, але так і не наважився це сказати. Олів’є, боячись видатися Едуарові нудним або, що той хибно його зрозуміє, мовчав. Він подивився на Едуара й здивовано відзначив, що в того тремтіли губи, але відразу опустив погляд. Едуарові було приємно зустріти цей погляд, але водночас його опанував страх, що він здасться Олів’є надто старим. Він нервово крутив у пальцях клаптик паперу. То була квитанція, яку йому дали в камері схову, але він на це не звернув уваги.

«Якби це була квитанція камери схову, — сказав собі Олів’є, дивлячись як Едуар зіжмакав папірця, а потім неуважно пожбурив його геть, — він би її не викинув».

І обернувся лише на мить, щоб побачити, як вітер підхопив папірця, й він опинився далеко позаду них, на хіднику. Якби він дивився трохи довше, то побачив би, що якийсь молодик підібрав того клаптика. То був Бернар, який ішов за ними, після того як вони вийшли з вокзалу... Тим часом Олів’є був у розпачі, не знаходячи, що сказати Едуарові, й мовчанка між ними ставала нестерпною.

«Коли ми дійдемо до Кондорсе, — повторював собі він, — я йому скажу: «Тепер мені пора йти. До побачення»». Та біля ліцею він вирішив пройтися з ним трохи далі, до рогу вулиці Прованс. Але Едуар, якого ця мовчанка теж гнітила, не міг дозволити, щоб вони отак розлучилися. Він затяг свого супутника в кафе. Едуар сподівався, що порто, яке він замовив, допоможе їм подолати ніяковість.

Вони цокнулися.

— За твої успіхи, — сказав Едуар, піднявши келих. — Коли в тебе іспит?

— Через десять днів.

— І ти почуваєш себе готовим?

Олів’є стенув плечима.

— Цього людина ніколи не знає. Досить бути просто не в гуморі того дня.

Він не наважився відповісти: «Так», щоб не видатися надто самовпевненим. До його збентеження додавалися також бажання й острах називати Едуара на «ти». Він задовольнився тим, що будував кожну свою фразу в такий ухильний спосіб, що звертання на «ви» з неї виключалося, і цим відібрав в Едуара можливість посприяти йому в переході між ними на «ти», а Едуар щиро цього бажав. До того ж він добре пам’ятав, що за кілька днів до свого від’їзду він спромігся цього досягти.

— Ти добре попрацював?