— Ви справді хотіли б усе це йому сказати?

— Я ще хотів би йому сказати, що його вчинок створив прецедент і що, коли для першої крадіжки треба виявити певну рішучість, переступити через певні вагання, то для того, щоб учинити наступні, досить буде лише піддатися своєму захопленню. Усе, що буде далі, відбуватиметься само собою... Я хотів би йому ще сказати, що часто перший штрих, який ми робимо майже бездумно, невиправно спотворює наше обличчя й починає прокреслювати рису, яку потім усі наші зусилля ніколи не зможуть стерти. Я хотів би... Але я не зможу поговорити з ним про все це.

— А чом би вам не записати нашу сьогоднішню розмову? А потім ви дасте йому її прочитати.

— Це цікава думка, — сказав Одибер. — Чом би й ні?

Я не відводив від Жоржа погляду протягом усього часу, поки він читав; але з виразу його обличчя я не міг здогадатися, що він думає.

— Читати далі? — запитав він, збираючись перегорнути сторінку.

— Читати далі немає сенсу. Розмова закінчується на цьому.

— Шкода.

Він повернув мені записник і майже весело зауважив:

— Я хотів би знати, що відповів Едольф, після того як прочитав нотатки в записнику.

— Не дивно. Я й сам би хотів це знати.

— Едольф — це чудне ім’я. Ви не могли б наділити його іншим?

— Це не має ваги.

— Так само, як і те, що він відповість. А що буде потім?

— Я не знаю. Це залежить від тебе. Побачимо.

— Тоді, якщо я вас правильно зрозумів, ви хочете, щоб я допоміг вам закінчити вашу книжку. Признайтеся, що...

Він замовк, ніби йому було важко висловити свою думку.

— Що що? — запитав я, щоб підштовхнути його завершити свою думку.

— Признайтеся, ви були б глибоко розчаровані, — заговорив він нарешті, — якби Едольф...

Він знову урвав свою фразу. Я подумав, що здогадуюся, що він хоче сказати, й закінчив за нього:

— Якби він став чесним хлопцем?.. Ні, ні, малий, ні!

І раптом сльози набігли мені на очі. Я поклав руку йому на плече. Але він випручався.

— Бо, зрештою, якби він не вчинив крадіжку, ви не змогли б написати все це.

І лише тоді я зрозумів свою помилку. У глибині душі Жорж був потішений тим, що так довго заполоняв мої думки. Він почув себе цікавим. Я забув про Профітандьє. Але Жорж нагадав мені про нього:

— І що ж він вам розповів, ваш слідчий?

— Він доручив мені попередити тебе, що йому відомо, що ти поширюєш фальшиві монети...

Колір обличчя в Жоржа знову змінився. Він зрозумів, що заперечувати марно, проте став розгублено виправдовуватися.

— Але ж я не сам...

— ...і що коли ви негайно не припините цю злочинну діяльність, ти і твої приятелі, то він буде змушений негайно вас заарештувати.

Спочатку Жорж смертельно зблід. Тепер щоки його палахкотіли вогнем. Він дивився застиглим поглядом прямо перед собою, і його насуплені брови прорізали йому на лобі дві зморшки.

— Прощавай, — сказав я, подавши йому руку. — Я раджу тобі остерегти також твоїх товаришів. Що ж до тебе, то я все сказав.

Він мовчки потис мені руку й пішов на свій урок, жодного разу не обернувшись.

Коли я перечитав ті сторінки з «Фальшивомонетників», які показував Жоржеві, вони здалися мені досить поганими. Я тут подав їх такими, якими прочитав їх Жорж; але весь цей розділ треба переписати. Безперечно, що ліпше буде говорити із самим хлопцем. Я повинен придумати, як можна на нього вплинути. Безперечно, що в тому стані, в якому він у мене перебуває, Едольфа (я зміню це ім’я, Жорж має слушність), дуже важко напутити на добрий розум. Але я спробую це зробити; і хоч би що там думав із цього приводу Жорж, це для мене найцікавіше завдання, бо воно найважче. (Схоже, я починаю мислити, як Дув’єр!) Залишмо для романістів-реалістів історії про плин за течією».

Повернувшись на урок, Жорж відразу повідомив своїх двох друзів про застереження Едуара. Усі розмови про його крадіжку хлопець пустив повз вуха, вони його анітрохи не схвилювали. Але щодо фальшивих монет, які могли накликати на них великі неприємності, то їх треба було позбутися якнайшвидше. Кожен із них мав їх по кілька штук, щоб реалізувати їх сьогодні після уроків. Ґериданісоль зібрав їх і побіг викинути в якусь канаву. Увечері він попередив Струвілова, який також відразу вжив необхідних заходів.

Того ж таки вечора, коли Едуар розмовляв зі своїм племінником Жоржем, до Олів’є, після того як Бернар від нього пішов, навідався з візитом Арман.

Армана Веделя було не впізнати: свіжопоголений, усміхнений, з високо піднятою головою. Він був у новому, туго приталеному костюмі, який надавав йому трохи кумедного вигляду, він це відчував і показував, що це відчуває.

— Я мав би провідати тебе раніше, але в мене було стільки роботи!.. Ти знаєш, що я тепер секретар Пасавана? Або, якщо хочеш, головний редактор журналу, який він видає. Я не запрошуватиму тебе до співпраці, бо Пасаван, як мені здалося, вельми настроєний проти тебе. Крім того, журнал рішуче схиляється до лівого напрямку. Тому він почав із того, що позбувся Беркая та його пасторалей...

— Тим гірше для нього, — сказав Олів’є.

— А натомість він прийняв мого «Нічного горщика», який між іншим, я присвячу тобі, якщо ти не проти.

— Тим гірше для мене, — сказав Олів’є.

— Пасаван навіть хотів опублікувати мою геніальну поему на першій сторінці першого номеру, але цьому вчинила опір моя природна скромність, яку всі ці похвали піддали тяжкому випробуванню. Якби я не боявся перевтомити твої вуха, які. певне, ще не оклигали від хвороби, я розповів би тобі про свою першу розмову зі славетним автором «Непорушного шлагбауму», якого я доти знав лише з твоїх слів.

— Залюбки вислухаю твою розповідь.

— Тютюновий дим тобі не зашкодить?

— Я сам закурю, щоб ти не бентежився.

— Мушу тобі сказати, — почав Арман, припалюючи сигарету, — що твоя зрада поставила нашого дорогого графа в скрутне становище. Само собою зрозуміло, й це не просто комплімент, що не так легко знайти заміну для того букета талантів, чеснот, високих якостей, які перетворюють тебе на одного з...

— Коротше... — урвав його Олів’є, якого стомлювала важка іронія Армана.

— Одне слово, Пасаван мусив знайти собі секретаря. Він був знайомий з таким собі Струвіловим, з яким я також знайомий, бо він дядько й опікун одного з пансіонерів, а той знає Жана-Коба Лафлера, якого знаєш і ти.

— Я його не знаю, — сказав Олів’є.

— Облиш, старий, ти мусиш його знати. Це суб’єкт дивовижний, можна сказати, чудернацький. Таке собі дитя, блякле, зморшкувате, наквацьоване якимись фарбами; воно живе на аперитивах, а коли п’яне, то пише прегарні вірші. Ти почитаєш їх у нашому першому номері. Отже, Струвілов надумав послати його до Пасавана на твоє місце. Ти можеш собі уявити його появу на вулиці Вавилон. Я ще тобі не сказав, що Коб-Лафлер носить одяг, заквацяний плямами, мичка злинялого, майже білого волосся спадає йому на плечі і він має вигляд людини, що не вмивалася щонайменше тиждень. Пасаван, який завжди вдає, ніби повністю контролює ситуацію, заявив, що КобЛафлер йому дуже сподобався. Коб-Лафлер зумів показати себе лагідним, усміхненим, сором’язливим. Коли він захоче, то може бути схожим на Ґренґуара з Банвіля. Одне слово, Пасаван піддався на його чари й готовий був узяти його в секретарі. А треба тобі сказати, що Коб-Лафлер не має жодного су за душею... І ось він підводиться, щоб попрощатись і піти. «Але перш ніж я вас покину, я вважаю за свій обов’язок попередити, пане граф, що я маю деякі вади». — «А хто з нас їх не має?» — «І кілька пороків. Я курю опій». — «Про це не турбуйтеся, — каже Пасаван, якого така дрібничка не може вибити з рівноваги. — Я маю чудовий опій, яким можу почастувати вас». — «Так, але коли я покурю, я цілком забуваю правила орфографії». Пасаван сприймає ці слова як жарт, намагається засміятись і подає йому руку. Лафлер веде далі: «Крім того, я приймаю гашиш». — «Мені теж доводилося його приймати, іноді», — відповідає йому Пасаван. «Так, але під дією гашишу я не можу утриматися від того, щоб не красти». Пасаван починає розуміти, що гість глузує з нього. А Лафлер, увійшовши в смак, невтримно провадить: «Крім того, я п’ю ефір; а потім, я все рву, все ламаю та розбиваю». І, схопивши кришталеву вазу, вдає, ніби хоче пожбурити її в камін. Пасаван видирає вазу у нього з рук: «Я вам дуже вдячний, що ви мене попередили».