Не зрозумівши відразу, про що він каже, я запитав:

— Вам здалося, що актори грають жахливо?

— Мабуть, що так. Але як вони сміють показувати на сцені таку бридоту? А глядачі аплодували. А в залі сиділи діти; діти, чиї батьки привели їх туди, добре знаючи, про що розповідається в п’єсі... Це просто жах. І вони ставлять таке в театрі, який утримує держава!

Обурення цього достойного чоловіка насмішило мене. Я ледве стримував сміх. Я заперечив йому, що не може бути драматичного мистецтва, в якому не зображували б гру пристрастей. У свою чергу, він заперечив мені, що гра пристрастей може подати дуже поганий приклад. Якийсь час наша суперечка тривала в такому ключі. А потім мені спало на думку порівняти цю патетичну подію з вибухом духових інструментів у грі оркестру:

— Згадайте, наприклад про вступ тромбонів, яким ви так захоплюєтеся, в одній із симфоній Бетховена...

— Але ж я зовсім не захоплююся цим вступом тромбонів! — вигукнув він мало не з люттю. — Чому я повинен захоплюватися тим, що вселяє мені тривогу?

Він тремтів усім тілом. Обурення, майже ворожість, які прозвучали в його голосі, приголомшили мене, і, схоже, він сам був здивований, бо повів далі вже значно спокійнішим голосом:

— А чи ви помітили, що всі зусилля новітньої музики спрямовані на те, щоб зробити стерпними, навіть приємними певні акорди, які раніше здавалися нам неприйнятними?

— Саме так, — відповів я. — Усе, в кінцевому підсумку, має злитися в одній гармонії.

— У гармонії! — повторив він, стенувши плечима. — Я не бачу в цьому нічого, крім звикання до зла, до гріха. Чутливість притупляється; чистота тьмяніє; людина вже не реагує з такою живою радістю; вона лише терпить, приймає...

— Вас послухати, то виходить, що й дитину не можна відривати від материнських грудей.

Але він правив своєї, не слухаючи мене.

— Якби нам пощастило повернути молодим їхню непримиренність, вони самі були б обурені тим, до чого вони дійшли.

Було вже надто пізно, щоб розпочинати теологічну дискусію. Я спробував повернути старого до цілком земної реальности:

— Ви ж не станете мене запевняти, що музика повинна виражати лише стан погідного спокою? У такому разі вистачило б одного акорду — досконалого й незмовкного.

Він узяв мене за обидві руки й немовби в екстазі, з безмежним захватом у погляді, кілька разів повторив:

— Досконалий і незмовкний акорд. Атож, саме так... Акорд досконалий і незмовкний... Але весь наш світ утратив досконалість своїх акордів, — додав він засмучено.

Я сказав йому, що мені пора йти. Він провів мене до дверей і, обнявши мене на прощання, прошепотів:

— О, як би мені хотілося почути справжній, досконалий акорд!

Понеділок

«Привіт, старий!

Насамперед хочу тебе повідомити, що я завалив іспит на бакалавра. Ти, звичайно ж, здогадався про це, коли перестав мене бачити. Я повернуся в жовтні. Мені випала унікальна нагода вирушити в мандри. Я відразу вхопився за неї — і не жалкую. Мені треба було вирішувати негайно: я не мав часу ані на роздуми, ані на те, щоб попрощатися з тобою. Я маю також доручення від свого супутника в мандрах попросити в тебе пробачення за те, що він поїхав, не побачившись із тобою. Бо знаєш, хто забрав мене із собою? Ти, звичайно, вже здогадався... Це Едуар, твій знаменитий дядько, з яким я зустрівся того ж таки вечора, коли він приїхав до Парижа, і це сталося за таких незвичайних і дивовижних обставин, що я тобі розповім про них пізніше. Але все виявилося надзвичайним у цій авантюрі, й коли я думаю про все це, голова в мене йде обертом. Навіть сьогодні мені важко повірити, що все це правда, що я перебуваю тут, у Швейцарії разом з Едуаром і... Зараз я тобі про все розповім, але прошу, щоб ти потім відразу порвав цього листа й зберіг усе, що я тобі скажу, для себе.

Уяви собі, що ота бідолашна жінка, яку покинув твій брат Венсан, та сама, що плакала вночі за твоїми дверима на сходах (і ти був великим ідіотом, коли не вийшов до неї, дозволь мені відверто сказати тобі про це), так от та жінка виявилася великою подругою Едуара, рідною дочкою Веделя, сестрою твого друга Армана. Я не повинен був би розповідати тобі про все це, адже йдеться про честь жінки, але я, либонь, схибнувся б, якби не міг розповісти про це нікому... Ще раз прошу тебе: збережи все це тільки для себе. Ти вже знаєш, що недавно вона вийшла заміж, а може, тобі відомо й те, що незабаром після свого весілля вона занедужала й поїхала лікуватися на Південь. Саме там, у санаторії в По, вона й познайомилася з Венсаном. Можливо, ти вже знаєш і про це. Але ти не знаєш, що те знайомство не обійшлося без наслідків. Атож, старий! Твій непутящий брат зробив їй дитину. Вона повернулася вагітною до Парижа, але не посміла з’явитися на очі батькам; ще менше бажання в неї повернутися до свого родинного вогнища. Тим часом твій брат покинув її у стані, про який ти вже знаєш. Я утримаюся від коментарів, скажу тобі тільки, що Лора Дув’єр не дорікнула твоєму братові жодним словом і не звинувачує його. Навпаки, вона, як може, намагається знайти виправдання для його поведінки. Одне слово, це просто чудова жінка, справжня добра душа. І ще одна людина, яка повелася за цих обставин дуже порядно, це Едуар. Оскільки вона не знала ні що їй робити, ні куди податися, він запропонував повезти її до Швейцарії. І тоді ж таки він запропонував мені теж поїхати з ними, бо йому було незручно подорожувати з нею наодинці, адже він плекає до неї лише почуття дружби. Отож ми вирушили в мандри втрьох. Усе було вирішено за п’ять секунд, саме стільки часу, скільки нам знадобилося, щоб спакувати валізу та вдягти мене (адже ти знаєш, що я покинув батьківський дім без нічого). Ти навіть не можеш собі уявити, як по-людському повівся зі мною в цій ситуації Едуар; більше того, він знай повторював, що це я роблю йому послугу. Атож, друзяко, ти мені не збрехав: твій дядько — дивовижна людина.

Подорож виявилася для нас нелегкою, бо Лора була дуже стомлена, до того ж її стан (вона вже на третьому місяці вагітности) вимагав дотримуватися пильних заходів остороги, а до місця, в яке ми вирішили поїхати (з причин, про які було б довго розповідати), було не так легко дістатися, а тут іще й Лора часто ускладнювала обставини тим, що зовсім не хотіла берегтися. Доводилося примушувати її до цього, бо вона знову й знову повторювала, що нещасливий випадок був би найліпшим розв’язанням її проблеми. Можеш собі уявити, скільки ми мали з нею клопоту. О, мій друже, яка це чудова, яка незвичайна жінка! Я відчуваю себе зовсім іншим, після того як познайомився з нею, у мене виникають думки, які я не смію чітко сформулювати, пориви серця, які я всіляко стримую, бо мені було б соромно, якби я повівся не з такою гідністю, як вона. Атож, поруч із нею ти можеш плекати лише шляхетні думки. Це не заважає тому, що розмова між нами трьома часто буває дуже відвертою, бо Лора аж ніяк не святенниця, і ми теревенимо про все на світі; але запевняю тебе, що існує багато речей, із яких я не міг би в її присутності посміятися і які здаються мені сьогодні дуже серйозними.

Ти подумаєш, що я закохався в неї. І я признаюся тобі, друже, що ти не помилився. Це божевілля, чи не так? Чи можеш ти уявити мене закоханим у вагітну жінку, яку я, природно, шаную і до якої я ніколи не посмію доторкнутися навіть пальцем? Можеш не сумніватися, що розпусником я ніколи не стану...

Коли ми дісталися до Саас-Фе, подолавши численні труднощі (ми найняли портшез для Лори, бо автомобілі не можуть сюди доїхати), у готелі нам змогли запропонувати лише дві кімнати, одну велику, з двома ліжками, й одну маленьку, в якій нібито мав оселитися я — так ми сказали власникові готелю, бо, щоб приховати, хто вона така, Лора видає себе за дружину Едуара, — але щоночі в малій кімнаті лягає спати вона, а я перебираюся у велику до Едуара. Щоранку нам знову доводиться мінятися місцями, щоб збити з пантелику служників готелю. На щастя, наші кімнати суміжні, що спрощує справу.