Поліна має досить добрі вісті із санаторію, де закінчує своє лікування Венсан. Вона розповідає йому про мене, каже мені вона, у своїх листах, і хотіла б, щоб я ближче з ним познайомився, бо досі я бачив його лише мигцем. Вона покладає на старшого сина великі надії; родина ладна все віддати, аби допомогти йому добре почати кар’єру — тобто вони хочуть придбати для нього окреме помешкання, де він мав би змогу приймати клієнтів. А тим часом батьки надають йому частину невеличкого помешкання, розташованого під їхньою квартирою, де сплять Олів’є та Жорж, бо одна кімната там лишається вільною. Проблема лише в тому, чи не доведеться Венсанові, з огляду на своє здоров’я, відмовитися від інтернатури.

Правду кажучи, Венсан зовсім мене не цікавить, і якщо я багато розмовляю про нього з матір’ю, то лише для того, щоб зробити їй приємність і щоб мати змогу після цього довше поговорити про Олів’є. Що ж до Жоржа, то він ставиться до мене холодно, ледве чи й відповідає мені, коли я до нього звертаюся, і, зустрічаючись зі мною, кидає на мене вкрай підозріливі погляди. Схоже, він гнівається на мене за те, що я жодного разу не прийшов зустрітися з ним, коли він виходить зі школи, а може, гнівається на самого себе за те, що це мені запропонував.

Останнім часом я майже не бачу Олів’є. Коли я приходжу до його матері, то не наважуюся зазирнути до тієї кімнати, де, як мені відомо, він працює. А коли зустрічаюся з ним випадково, то почуваю себе таким збентеженим і розгубленим, що не знаходжу слів, аби до нього заговорити, і це завдає мені такої прикрости, що я волію приходити до його матері в ті години, коли, як мені відомо, його не буває вдома.

2 листопада

Тривала розмова з Дув’єром, який вийшов зі мною від батьків Лори і провів мене до Одеону через Люксембурзький сад. Він пише докторську дисертацію про творчість Вордсворта, але з тих кількох слів, які він мені сказав, я зрозумів, що він уявлення не має про характерні якості поезії Вордсворта. Ліпше було б, якби він обрав Теннісона. Я маю відчуття, що Дув’єрові чогось бракує, що він надто абстрактний і тупий. Він завжди сприймає речі та людей такими, якими вони перед ним постають; мабуть, саме тому він завжди постає переді мною таким, який він є.

— Я знаю, — сказав він мені, — що ви найліпший друг Лори. Я мусив би трохи ревнувати її до вас. Але я не можу. Навпаки, все те, що вона мені розповіла про вас, допомогло мені, по-перше, краще її зрозуміти, а, по-друге, захотіти, щоб ви стали моїм другом. Якось я запитав її, чи ви не дуже гніваєтеся на мене за те, що я одружився з нею? Вона відповіла, що, навпаки, це ви порадили їй так зробити (здається, саме з такою банальною прямотою він мені це й сказав). Я хотів би подякувати вам за це і хотів би, щоб мої слова вдячности не здалися вам дуже кумедними, бо я дякую вам цілком щиро, — додав він, силкуючись усміхнутися, але голос йому тремтів, а на очах заблищали сльози.

Я не знав, що йому сказати, бо я був набагато менше розчулений, аніж мусив би бути, й цілковито неспроможний сказати щось подібне у відповідь. Мабуть, я здався йому трохи сухим: але він мене дратував. Проте я намагався потиснути з якомога більшою теплотою руку, яку він мені подав. Такі сцени, коли одна людина виявляє набагато більше сердечного почуття, аніж у неї просять, є завжди болючими. Немає сумніву, що він прагнув здобути мою симпатію. Якби він мав більше проникливости, то відчув би себе обкраденим. Але я бачив, що він відчувається вдячним до мене за свій власний порив, що, як він думав, знайшов віддзеркалення в моєму серці. Але, мабуть, моя мовчанка дещо його збентежила, й, трохи помовчавши, він додав:

— Я покладаю надії на переїзд до Кембриджа, де її життя зміниться й перешкоджатиме їй робити порівняння, які були б не на мою користь.

Що він хотів цим сказати? Я доклав усіх зусиль, щоб не зрозуміти його. Можливо, він чекав від мене заперечень; але це тільки підсилило б нашу взаємну ніяковість. Він належить до тих людей, чия сором’язливість не терпить мовчанок і які вважають за свій обов’язок заповнювати їх надмірними люб’язностями зі свого боку: до тих, котрі потім вам кажуть: «Я завжди був із вами відвертий». Але ж, чорт забирай, не так важливо бути відвертим, як дозволити, щоб твій співрозмовник був із тобою відвертий. Він мусив би зрозуміти, що його відвертість саме й стоїть на перешкоді моїй відвертості.

Та хоч я й не можу стати йому другом, то принаймні вірю в те, що він буде чудовим чоловіком для Лори. Бо, зрештою, саме його позитивні якості мене найбільше дратують. Далі ми заговорили про Кембридж, де я пообіцяв їх навідати.

Яка дурна потреба спонукала Лору розповісти йому про мене?

Яку дивовижну схильність до відданости виявляє жінка! Чоловік, що його вона любить, це для неї здебільшого лише гачок, на який вона вішає свою любов. З якою щирою легкістю здійснила Лора свою підміну! Я розумію, що вона виходить заміж за Дув’єра; я чи не перший порадив їй це зробити. Але я мав право сподіватися бодай на крихту печалі. Весілля відбудеться вже через три дні.

Скажу кілька слів про свою книжку. Ті позитивні якості, що їх мені найчастіше приписують, — це саме ті, які найдужче мене жахають... Чи маю я слушність, дозволяючи перевидавати цю стару писанину? Вона не відповідає нічому з того, що подобається мені сьогодні. Але я помітив це тільки тепер. Причому я не маю підстав вважати, що я змінився; я більше схильний думати, що тільки тепер я зрозумів, хто я насправді такий, — раніше я цього просто не знав. Чи можна собі уявити, що я завжди потребую, аби хтось інший відкривав для мене те, чого я сам неспроможний відкрити? Ця книжка кристалізувалася за образом і подобою Лори, і саме тому я не хочу більше впізнавати в ній себе.

Хіба заборонена нам ця проникливість, зіткана з симпатії, проникливість, яка дозволяє нам зазирати в майбутнє? Які проблеми турбуватимуть завтра тих, які прийдуть у світ після нас? Саме для них і хочу я писати. Дати поживу цікавостям, які ще не сформувалися, задовольнити вимоги, які ще чітко не викладені, у такий спосіб, щоб той, хто сьогодні ще дитина, завтра міг із подивом зустріти мене на своїй дорозі.

Як мені подобається відчувати в Олів’є таку гостру цікавість, таке нетерпляче невдоволення минулим...

Іноді мені здається, що поезія — єдине, що його цікавить. І я відчуваю, дивлячись на них його очима, як рідко зустрічаються в нас поети, які дозволяють, щоб їх вело відчуття мистецтва, а не серце або дух. Я можу тільки дивуватися, що коли Оскар Моліньє показав мені вірші Олів’є, я порадив йому радше дозволяти, щоб слова вели його за собою, а не підкоряти їх своїй волі. А тепер мені здається, що то він, навпаки, мене цього навчив.

Наскільки те, що я написав раніше, здається мені сьогодні сумним, занудним і кумедно раціональним!

5 листопада

Відбулася церемонія весілля. Це сталося в капличці на вулиці Мадам, куди я не заходив уже давно. Родина ВедельАзаїс була там присутня в повному складі: дід, батько та мати Лори, дві її сестри і юний брат, чимало дядьків, тіток та кузенів. Родина Дув’єрів була представлена трьома тітками в чорному жалобному вбранні, яких католицька релігія перетворила на трьох черниць, що, як мені розповіли, живуть разом, і з ними жив також Дув’єр по смерті своїх батьків. На хорах розташувалися учні пансіону. Інші друзі родини заповнили залу, в глибині якої стояв і я. Недалеко від себе я побачив свою сестру з Олів’є. Жорж, певно, був на хорах разом зі своїми товаришами. Старий Лаперуз сидів за фісгармонією; його постаріле обличчя здавалося гарнішим і шляхетнішим, аніж будь-коли, але в його очах уже не палахкотіло те чудесне полум’я, яке передавало мені його запал у ті часи, коли він навчав мене гри на фортепіано. Наші погляди зустрілися, і я побачив в усмішці, яку він мені подарував, стільки смутку, що пообіцяв собі підійти до нього, перш ніж звідси піду. Люди посунулися, й одне місце поруч із Поліною звільнилося. Олів’є відразу подав мені знак і попросив матір посунутися, щоб я міг сісти поруч із ним; потім узяв мою руку й надовго затримав її у своїй. Це вперше він повівся зі мною так фамільярно. Він тримав очі заплющеними протягом майже всієї нескінченної промови пастора, що дозволило мені довго спостерігати за ним; він був схожий на заснулого пастуха з барельєфу, виставленого в Неаполітанському музеї, чия фотографія стоїть на моєму письмовому столі. Якби він не ворушив пальцями, я подумав би, що він спить; його рука, наче пташка, тремтіла в моїй долоні.