Його опанувало щось подібне до бурхливих емоцій, він затремтів, ніби в нападі лютої лихоманки й несподівано залився слізьми:

— Ні, ні! — закричав він, похлинаючись словами. — Диявол і добрий Бог — це одна й та сама істота. Вони добре розуміють один одного. Ми віримо, що все погане на землі походить від диявола; але ми вважаємо так тільки тому, що інакше ми не змогли б простити Бога. Він грається з нами, як кіт зі спійманою мишею... І після цього він ще вимагає, щоб ми дякували йому! За що дякували? За що?..

Потім нахилився до мене й провадив:

— А ви знаєте, що він зробив найжахливіше?.. Він віддав у жертву власного сина, щоб нас спасти. Свого сина! Свого сина!.. Отже жорстокість — одна з головних характеристик Бога.

Він упав на своє ліжко і обернувся до стіни. Ще кілька хвилин він трусився у спазматичних корчах, потім мені здалося, що він заснув, і я покинув його.

Він не сказав мені жодного слова про Бориса. Але я думаю, що саме в цьому містичному розпачі він виразив свій біль, надто Грандіозний, щоб його можна було споглядати зблизька.

Я довідався від Олів’є, що Бернар повернувся до батька; і я переконаний, що нічого кращого він зробити не міг. Довідавшись від малого Калуба, якого він випадково зустрів, що старий слідчий занедужав, Бернар не став слухати нічого, крім голосу свого серця. Ми маємо побачитися з ним завтра ввечері, бо Профітандьє запросив мене на вечерю, де будуть також Моліньє, Поліна та обидва їхні сини. Мені дуже цікаво буде познайомитися з Калубом.

Оскільки лауреат не зміг бути присутнім на Нобелівському банкеті у Стокгольмській ратуші, який відбувся 10 грудня 1947р., то його промову зачитав Габріель Пюо, посол Франції.

«Думаю, марно говорити про те, як мені шкода, що я не зміг бути присутнім на цих урочистостях і особисто висловити свою вдячність, але, на жаль, мені довелося відмовитися від цієї подорожі, що обіцяла бути і приємною, і цікавою.

Як вам відомо, я завжди уникав почестей, принаймні тих, що їх я як француз міг би сподіватися від Франції. Мушу признатися вам, панове, що в мене трохи пішла обертом голова, коли так несподівано ви присудили мені найвищу нагороду, яку може одержати письменник. Протягом багатьох років я мав таке враження, ніби волаю в пустелі, потім дістав змогу звертатися у своїй творчості до людей, але їх було дуже мало, проте сьогодні ви мені довели, що я мав слушність, коли вірив у чесноти невеликої кількості і в те, що рано чи пізно їхня думка стане вирішальною.

Мені здається, панове, ви віддали свої голоси не так за якість моєї праці, як за той незалежний дух, що її оживляє, дух, який у наші часи мусить відбивати атаки зусібіч. Те, що ви помітили його в мені, те, що відчули потребу схвалити його й підтримати, сповнює мене впевненістю та глибокою втіхою. Я, проте, не можу не думати, що зовсім недавно ще одна людина у Франції репрезентувала цей дух навіть ліпше, ніж я. Я думаю про Поля Валері, захоплення чиїм талантом постійно зростало в мене протягом нашої півстолітньої дружби і чия смерть позбавила вас можливости обрати його замість мене. Я часто говорив про те, з якими почуттями дружби та глибокої шанобливости я постійно й незрадливо схилявся перед його генієм, перед яким я завжди почував себе «звичайною людиною, занадто людиною». Нехай пам’ять про нього буде присутньою на цій церемонії, пам’ять, яка в моїх очах стає все осяйнішою, мірою того як згущується темрява. Ви сприяєте тріумфові вільного духу й через цю показову винагороду, яку ви мені присудили, знехтувавши гострі розбіжності в думках, які часто мають тимчасовий характер, ви надали цьому духові несподівану нагоду засяяти ще осяйнішим блиском».

Перед цією промовою Арне Тиселіус, заступник голови Нобелівської фундації, зробив таку заяву: «На жаль, пан Андре Жід, з огляду на слабке здоров’я, мусив відмовитися від свого первісного наміру взяти участь у цій церемонії. Ми висловлюємо йому з цього приводу щире співчуття і ще раз підкреслюємо свою пошану та глибоку симпатію до славетного майстра французької літератури, чий геній так глибоко вплинув на нашу сучасність».

Презентаційна промова Андерса Естерлінґа, Постійного Секретаря Шведської академії:

«На першій сторінці чудового журналу, який Андре Жід видавав протягом півстоліття, ми бачимо автора, якому було тоді двадцять років, на сьомому поверсі будинку в Латинському кварталі. Він шукав місце, де могли б зустрічатися «Символісти», група юнаків, до якої він належав. З вікна він дивився на Сену та Собор Паризької Богоматері. Була осінь, сонце вже закочувалося за обрій, і він почував себе як герой бальзаківського роману Растиньяк, готовий підкорити місто, яке лежало в нього під ногами. «Тепер ми завжди будемо вдвох!» Проте амбіціям Жіда довелося просуватися вперед довгими й покрученими стежками; та й перемоги, які вони здобували, виявилися дуже й дуже нелегкими.

Сімдесятивосьмирічний письменник, якого ми сьогодні увінчуємо Нобелівською премією, завжди був суперечливою постаттю. Від самого початку своєї кар’єри він ішов у перших рядах сіячів духовного неспокою, але це не завадило йому сьогодні завоювати славу одного з найвидатніших літераторів Франції і здобути вплив, який не послаблювався протягом життя кількох поколінь. Його перший літературний твір з’явився в 1890-х рр.; останній датується весною 1947 р. У його творчості окреслений надзвичайно важливий період у духовній історії Європи, період, який заклав драматичні підвалини під його тривале життя. Можна запитати себе, чому важливість його творчого внеску була належно оцінена лише зовсім недавно. Причина, безперечно, в тому, що Андре Жід, поза всяким сумнівом, належить до тієї категорії письменників, справжня оцінка яких вимагає тривалої перспективи і простору, який міг би адекватно вмістити всі три етапи діалектичного процесу. Більше, аніж будь-хто з його сучасників, Жід був людиною контрастів, справжнім Протеєм постійно змінюваного напряму думок, що невтомно трудився на протилежних полюсах, розбризкуючи навколо себе сліпучі іскри. Ось чому його праця має вигляд безперервного діалогу, в якому віра постійно бореться проти сумніву, аскетизм — проти любови до життя, дисципліна — проти потреби у свободі. Навіть його зовнішнє життя минало в постійному русі та в перемінах, і його знамениті подорожі до Конґо в 1927 р. та до Радянської Росії в 1935 р. — якщо ми згадаємо лише про ці дві — дають нам достатньо переконливий доказ, що він не хотів належати до мирних, домашніх стовпів світової літератури.

Жід походить із протестантської родини, суспільне становище якої дозволило йому вільно віддатися своєму покликанню і присвятити значно більше уваги, аніж це можуть дозволити собі інші, вихованню своєї особистости та своєму внутрішньому розвитку. Він описав своє родинне середовище у знаменитій автобіографії, назву якої «Якщо зерно не гине» (1924 р.) він запозичив у святого Іоанна, котрий говорив про те, що зерня пшениці мусить загинути, для того щоб прорости й дати плоди. Хоча Жід досить енергійно бунтував проти свого пуританського виховання, він, проте, побудував усе своє життя на фундаментальних засадах моралі й релігії і часом із дивовижною чистотою вмів виразити послання християнської любови, зокрема у своєму короткому романі «Вузькі ворота», який може витримати порівняння з трагедіями Расіна.

З другого боку, ми зустрічаємо у творчості Жіда ще сильніші вияви тієї знаменитої «аморальности» — концепції, яку його супротивники нерідко тлумачили хибно. Насправді вона означає вільний акт, «добровільний акт», визволення від усіх обмежень, що придушують свідомість, почуття, яке американський відлюдник Торо виразив словами: «Найгірше — бути работорговцем душ». Нам треба пам’ятати про те, що Жід завжди переживав певні труднощі, коли намагався подати як чесноту те, що складалося з відсутности загально визнаних чеснот. «Страви земні» (1897 р. ) були юнацькою спробою, від якої він потім відвернувся, й усілякі втіхи, що їх він так натхненно оспівував, нагадують нам про ті прекрасні плоди південних земель, які не витримують зберігання. На заклик, із яким він звертається до свого учня та читача: «А зараз викинь мою книжку! Залиш мене!», — він сам таки перший і відгукнувся, у своїх пізніших творах. Але найсильніше враження залишає те, що в «Стравах земних» — і не тільки! — звучить могутня поезія розлуки, повернення, поезія, яку він так майстерно вмів уплітати у флейтову мелодію своєї прози. Цю поезію ми вгадуємо часто, наприклад, у короткому щоденниковому записі, зробленому пізніше, біля мечеті в Брузі, одного травневого ранку: «О, почни знову, почни все спочатку! Лагідно доторкнися до ніжних і чутливих клітин, крізь які почуття проціджуються, як молоко. Кущ у густому саду, чиста троянда, лінива троянда в затінку густолистих платанів, хіба не з вами я зустрічався у своїй далекій юності?.. Колись давно... Чи не у своїй пам’яті я нині перебуваю? Чи справді я сиджу в цьому куточку біля мечеті, я, який дихаю і люблю тебе?.. Якби я справді був реальним, хіба ця ластівка підлетіла б до мене так близько?»