Перш ніж він сформулював свою думку, мені здалося, що я бачу, як вона формується в ньому, і почув його слова ще раніше, аніж він їх промовив:

— Я теж батько, шановний добродію...

І все те, що він сказав перед тим, зникло. Тепер між нами залишився тільки Бернар. Усе інше — то був тільки привід. Він прийшов поговорити зі мною про Бернара.

Якщо бурхливі вияви почуттів мене бентежать, якщо надмір емоцій вкидає мене в ніяковість, то ніщо не могло мене так зворушити, як це стримуване хвилювання. Він робив усе можливе, щоб не показати його, але це коштувало йому таких зусиль, що губи й руки йому тремтіли. Він не міг говорити далі. Несподівано він затулив обличчя долонями, і верхня частина його тіла затремтіла від ридань.

— Ви ж розумієте, — пробелькотів він, — ви ж розумієте, пане, що дитина може завдати нам великих страждань.

Чи був сенс мені ухилятися від відвертої розмови? Я теж був глибоко схильований.

— Якби Бернар вас тепер побачив, його серце відтануло б! — вигукнув я. — Я вам це гарантую.

Але треба також визнати, що я був не тільки схвильований, а й неабияк збентежений. Бернар майже ніколи не розмовляв зі мною про свого батька. Я спокійно сприйняв той факт, що він покинув свою родину, така втеча видалася мені цілком природною, і я вважав, що втеклій дитині це принесе лише користь. А у випадку Бернара додався ще й факт його позашлюбного походження... Але тепер я мав нагоду спостерігати, як у його несправжнього батька вилилися назовні почуття, тим сильніші, що вони не піддавалися його контролю, й тим щиріші, що вони прорвалися в нього стихійно, а не з почуття пристойности чи обов’язку. І перед виявом цієї любови, цього смутку я не міг не засумніватися, а чи мав слушність Бернар, коли покинув батьківський дім. Я відчув, що неспроможний і далі схвалювати його вчинок.

— Використайте мене, якщо ви гадаєте, що я можу вам допомогти, — сказав я йому, — якщо хочете, щоб я з ним поговорив. У нього добре серце.

— Я знаю... Я знаю... Атож, ви можете багато. Я знаю, він був із вами цього літа. Моя служба розшуку працює добре... Я знаю навіть, що сьогодні він складає свій усний іспит. Я умисне обрав цей час, щоб завітати до вас, бо знаю, він тепер у Сорбоні. Я боявся його зустріти.

Протягом останніх хвилин моє хвилювання трохи вгамувалося, бо я помітив, що дієслово «знаю» було присутнє майже в кожній його фразі. Я став менше дослухатися, що він каже, аніж спостерігати за цією його звичкою, яка могла бути суто професійною.

Він також «знав», що Бернар дуже добре склав свій письмовий іспит. Поблажливість одного з екзаменаторів, що виявився його другом, дозволила йому навіть познайомитися з французьким твором, який написав його син і який дістав дуже високу оцінку. Він говорив про Бернара з таким стриманим захватом, який навіяв мені певні сумніви щодо того, чи справді він вважає себе його справжнім батьком.

— Але прошу вас, добродію, — додав він. — Ви нічого не розповідайте йому про це! Він такий гордий від природи, такий вразливий!.. Якби він довідався, що відтоді як він пішов із дому, я не переставав думати про нього, стежити за ним... Ви тільки скажіть йому, що бачилися зі мною. (Він болісно втягував повітря в груди після кожної фрази.) — А ще можете сказати йому, що я на нього не гніваюся, — далі голос його став зовсім слабкий, — що я ніколи не переставав любити його... як сина. Атож, я знаю, що вам відомо... Ви також можете сказати йому... — і повів далі, не дивлячись на мене, насилу обертаючи язиком, у стані глибокого збентеження: — що його мати покинула мене... атож, назавжди пішла від мене, цього літа; і що якби він захотів повернутися, я б...

Він не зміг закінчити фразу.

Великий, міцно збитий чоловік, чоловік позитивний, добре влаштований у житті, чоловік, який зробив добру кар’єру і який несподівано, забувши про всяку благопристойність, розкриває душу перед незнайомцем, справляє на цього незнайомця, яким був я, надзвичайне враження. Цього разу я знову переконався в тому, що мене набагато більше хвилюють звіряння людини мені незнайомої, аніж людини мені близької. Спробую якось розібратися в цьому дивному феномені.

Профітандьє не став від мене приховувати, що спочатку мав певні застереження проти мене, не змігши пояснити та й досі не можучи зрозуміти, чому Бернар покинув батьківський дім і пішов жити до мене. Саме це спочатку утримувало його від намагань поговорити зі мною. Я не наважився йому розповісти історію про свою валізу і сказав лише, що його сина поєднує міцна дружба з Олів’є, завдяки якій ми швидко з ним порозумілися.

— Ці молоді люди, — знову заговорив Профітандьє, — кидаються в життя, не усвідомлюючи, на які небезпеки вони себе наражають. Нерозуміння цих небезпек і додає їм сили, безперечно. Але ми, котрі знаємо про ці небезпеки, ми, батьки, ми дуже боїмося за них. Наша стурбованість їх дратує, і найліпше, коли ми приховуємо її від них. Я знаю, що вона проривається іноді невчасно й недоречно. Замість весь час повторювати своїй дитині, що горить вогонь, ліпше просто не дати їй обпектися на ньому. Досвід навчає краще, ніж застереження чи порада. Я завжди надавав Бернарові максимум можливої свободи. Аж поки це — на жаль! — навіяло йому думку, що я не дбаю більше про нього. Мабуть, саме через це він і втік. Але навіть тоді я визнав за ліпше дозволити йому діяти, як він хоче. Проте, звичайно ж, я не перестав спостерігати за ним, так щоб він нічого не помічав. Богу дякувати, я мав таку можливість. — Вочевидь, Профітандьє пишався своїми поліційними можливостями та вмінням організувати стеження, бо в розмові зі мною він згадав про це уже втретє. — Я вирішив, що не слід применшувати в очах цього хлопця всю ризикованість його витівки. Чи повірите ви мені, коли я скажу вам, що цей акт непокори, попри той біль, якого він мені завдав, примусив мене полюбити його ще більше? Мені здалося, я побачив у цьому його вчинку вияв відваги, мужности...

Тепер, відчувши до мене довіру, добрий чолов’яга говорив, не вмовкаючи. Я спробував повернути розмову на тему, яка цікавила мене більше й, урвавши потік його звірянь, запитав у нього, чи він уже бачив ті фальшиві монети, про які говорив спочатку. Мені було цікаво знати, чи були вони схожі на ту кришталеву монетку, яку показував мені Бернар. Я не встиг йому про це сказати, як обличчя Профітандьє вмить перемінилося. Його повіки напівзаплющилися, а в глибині очей спалахнули якісь дивні вогники, в кутиках очей зібралися дрібні зморшки, губи стислися, всі риси набули виразу пильної уваги. Про те, що він мені говорив раніше, більше не йшлося. Слідчий витіснив батька, і для нього тепер не існувало нічого, крім його ремесла. Він засипав мене запитаннями, зробив якісь нотатки і сказав, що пошле аґента в Саас-Фе, щоб записати прізвища всіх подорожніх, які зупинялися там у готелях.

— Хоча не можна виключати, — докинув він, що цю монету підсунув вашому бакалійнику, який-небудь авантюрист, що був у тому містечку лише проїздом.

На це я йому відповів, що Саас-Фе розташоване в кінці глухої долини і що туди не так легко приїхати й виїхати протягом одного дня. Він, здається, був дуже задоволений цим моїм останнім роз’ясненням і пішов від мене, після того як палко мені подякував, заглиблений у себе, радий і більше не згадавши ані про Жоржа, ані про Бернара.

Того ранку Бернар зрозумів, що для такої великодушної натури, як його, немає більшої радости, як принести радість якомусь іншому створінню. У цій радості йому було відмовлено. Він здав свій іспит на відмінно і не мав біля себе іншої людини, якій міг би повідомити радісну звістку, й це гнітило його. Бернар знав, що найбільшу втіху ця новина принесла б його батькові. Він навіть подумав, чи не піти відразу до нього, щоб її йому повідомити, проте гордість його втримала. Едуар? Олів’є? Це мало б такий вигляд, ніби він надає надто великої ваги такій дрібничці, як диплом. Він став бакалавром. Непоганий початок! Але справжні труднощі починаються тільки тепер.