— Люба подруго, ви впевнені, що не застудитесь? Ми маємо тут плед, який нам не потрібен...

Потім, не чекаючи відповіді й відкинувшись у глибину авто, ближче до Венсана, повів далі, знову стишивши голос:

— Річ ось у чому. Я хотів би забрати вашого брата влітку до себе. Тож я скажу вам навпростець — які можуть бути недомовки, між нами?.. Я не маю чести бути знайомим із вашими батьками, які, найімовірніше, не дозволять Олів’є поїхати зі мною без вашого активного втручання. Я не сумніваюся, що ви знайдете спосіб навернути їх на мою користь. Ви їх добре знаєте, звичайно ж, і зможете знайти до них підхід. Ви не відмовитеся зробити це для мене?

Він зачекав хвилину і, не дочекавшись відповіді, провадив:

— Послухайте, Венсане... Я скоро покину Париж... і ще достоту не знаю, куди поїду. Я відчуваю цілковиту потребу взяти із собою секретаря... Вам добре відомо, що я засновую журнал. Я говорив про це з Олів’є. Мені здається, він наділений усіма необхідними якостями... Але тут ідеться не лише про мою егоїстичну точку зору: я стверджую, що всі ці якості знайдуть застосування в моєму проекті. Я запропонував йому посаду головного редактора... Головний редактор журналу, в його віці!.. Погодьтеся, що це пропозиція не зовсім звичайна.

— Вона настільки незвичайна, що, боюся, вона трохи налякає моїх батьків, — сказав Венсан, нарешті обернувши до Робера погляд і пильно подивившись на нього.

— Атож. Мабуть, ви маєте рацію. Можливо, ліпше не казати їм про це. Але ж ви могли б показати їм усі вигоди та переваги подорожі, яку я йому пропоную, чи не так? Ваші батьки повинні зрозуміти, що людина в його віці має потребу в тому, щоб подивитися свою країну. Ви домовитеся з ними про це, гаразд?

Він перевів подих, закурив нову сигарету, потім провадив, не змінюючи тон:

— А що ви напевне підете мені назустріч, то я спробую також зробити дещо для вас. Мені здається, я зможу допомогти вам скористатися з деяких переваг, що їх пропонує мені участь в одній надзвичайно вигідній оборудці... що її мій друг, який працює у великому банку, приберігає для кількох привілейованих осіб. Але попрошу вас, щоб це залишилося між нами... Жодного слова про це Ліліан. Річ у тому, що я маю у своєму розпорядженні дуже обмежену кількість можливостей; я не зможу влаштувати підписку водночас для вас і для неї... Ідеться про п’ятдесят тисяч, які ви виграли вчора ввечері...

— Я вже ними розпорядився, — сказав Венсан майже сухим тоном, бо він не забув про застереження Ліліан.

— Гаразд, гаразд... — відразу сказав Робер із відтінком образи в голосі. — Не стану наполягати...

Потім тоном людини, що «зовсім на вас не сердиться», додав:

— Якщо ви зміните свою думку, то не баріться... бо завтра після п’ятої години буде вже пізно.

Венсанове захоплення графом де Пасаваном тільки зросло, після того як він перестав сприймати його всерйоз.

2 година

Втратив свою валізу. Так мені й треба. Мені не шкода нічого, що в ній було, крім щоденника. Але щоденника мені дуже шкода. У глибині душі я навіть розвеселений цією пригодою. Проте мені хотілося б повернути свої папери. Хто прочитає їх?.. Можливо, після того як я втратив їх, я перебільшую їхню значущість. Останній запис у тому щоденнику я зробив перед від’їздом до Англії. Там я записував свої враження в інший блокнот, яким більше не користуватимуся після повернення у Францію. Новий нотатник, у якому я почав писати тепер, не скоро покине мою кишеню. Це те дзеркало, яке я повсюди носитиму з собою. Жодна з моїх пригод не існуватиме для мене реально доти, доки не знайде в ньому свого віддзеркалення. Але я маю таке враження, ніби після свого повернення я живу і дію уві сні. Скільки прикрости завдала мені та болісна розмова з Олів’є! А я ж чекав від неї великої радости... Схоже, вона втішила його не більше, аніж мене; либонь, він був так само мало задоволений собою, як і мною. Що ж до мене, то говорити мені було не легше, ніж залучити до розмови його. О, як важко видобути з себе бодай одне слово, якщо воно тягне за собою чуттєвість усього твого єства! Коли до розмови втручається серце, воно притупляє й паралізує мозок.

7 година

Моя валіза знайшлася. Чи принаймні знайшовся той, хто її в мене забрав. Те, що він близький друг Олів’є, сплітає між нами сіть, і лише від мене залежить, чи буде вона достатньо густою. Небезпека полягає в тому, що кожна несподівана подія настільки смішить мене й розважає, що я втрачаю з поля зору мету, якої мусив би досягти.

Знову зустрівся з Лорою. Моє бажання стати в пригоді згасає, як тільки переді мною постають труднощі, як тільки виникає необхідність повстати проти загальноприйнятого, банального, освяченого звичаєм.

Пішов навідати старого Лаперуза. Двері мені відчинила пані де Лаперуз. Минуло понад два роки, відколи я бачив її востаннє. Проте вона відразу мене впізнала. (Не думаю, що в них буває багато гостей.) А втім, вона теж мало змінилася. Хоча (мабуть, тому, що в мене заздалегідь склалося упередження проти неї), риси її обличчя здалися мені жорсткішими, погляд — пронизливішим, а посмішка фальшивішою, аніж будь-коли.

— Боюся, пан де Лаперуз не в спромозі прийняти вас, — сказала вона мені, явно показуючи, що сама прагне заволодіти мною, й відразу додала, скориставшись зі своєї глухоти, щоб відповісти на запитання, якого я їй не поставив: — Ні, ні, ви анітрохи мені не завадите. Заходьте, прошу.

Вона завела мене до кімнати, в якій старий Лаперуз має звичай давати уроки й обидва вікна якої виходять у двір. Щойно я туди увійшов, як вона сказала:

— Я дуже рада, що мені випала нагода якусь мить поговорити з вами віч-на-віч. Мене дуже непокоїть стан пана де Лаперуза, з яким вас, я знаю, поєднує давня і вірна дружба. Я знаю, він вас послухає, тому, прошу вас, переконайте його, щоб він потурбувався про своє здоров’я. Бо все, що я йому говорю, він просто пускає повз вуха.

І почала снувати переді мною низку нескінченних нарікань. Старий відмовляється лікуватись лише для того, щоб дошкулити їй. Він робить усе, чого йому не слід робити, і не робить нічого, що мусив би робити. Виходить із дому в будь-яку погоду, ніколи не погоджуючись обмотати шию шарфом. Відмовляється їсти, коли настає час сідати за стіл: «Пан, бачте, не голодний», і вона не знає, що їй вигадати, аби розбудити його апетит. Але вночі він підводиться й починає нишпорити на кухні, перехоплюючи там казна-що.

Стара нічого не вигадувала, в цьому я не мав сумніву. Але з її розповіді я зрозумів, що навіть найневинніші вчинки чоловіка вона сприймала як особисту образу, зрозумів, що реальність відкидала на стіни цього вузького мозку просто-таки страхітливу тінь. Але скидалося на те, що й сам старий, зі свого боку, тлумачив хибно турботливість та увагу старої, яка вважала себе мученицею, а він виступав у ролі ката. Я не маю найменшого наміру судити чи бодай зрозуміти їх. Або, якщо висловитися точніше, то, чим ліпше я їх розумію, тим більше пом’якшується моє судження про них. Я бачу перед собою два створіння, поєднані між собою навіки, які примушують одне одного жорстоко страждати. Я часто помічав у подружніх пар це невтримне роздратування, яке викликають в одного з них найменші нерівності в характері другого, бо «спільне життя» завжди примушує його тертися об другого одним і тим самим місцем. А якщо це тертя взаємне, то подружнє життя перетворюється на пекло.

У своїй перуці з чорними стрічками, яка надавала твердости рисам її блідого обличчя, у своїх чорних митенках, із яких стриміли маленькі пальці, схожі на пазурі, пані де Лаперуз мала вигляд гарпії.

— Він дорікає мені, що я шпигую за ним, — провадила вона. — Він завжди любив поспати. Але тепер, коли настає ніч, він лише вдає, ніби лягає спати, а коли йому здається, що я вже заснула, то підводиться, нишпорить у старих паперах і іноді засиджується до ранку, з плачем перечитуючи листи від свого небіжчика брата. І хоче, щоб я все це витримувала, нічого йому не кажучи!