Розлігшись на лаві, він так добре зосередився, що заснув.

Сонце, що підбилося вже досить високо, крізь відчинене вікно лоскотало голу ногу Венсана, що лежав у широкому ліжку, поруч із Ліліан. Не знаючи, що він прокинувся, вона підвелася, подивилась на нього і здивувалася, помітивши, що вираз обличчя в нього стурбований.

Леді Ґрифіт, можливо, й любила Венсана; але вона любила в ньому успіх. Венсан був високий, гарний, стрункий, але він не вмів ані як треба поводитися, ані як треба сідати, ані як треба підводитися. Його обличчя було жваве й виразне, але він погано причісувався. Особливо вона захоплювалася сміливістю та тверезою розважливістю його думки. Він був, безперечно, добре освічений, але, як на неї, погано вихований. Вона нахилилася з інстинктивним почуттям коханки й матері над цією великою дитиною, яку заповзялася вивести в люди. Ліліан хотіла зробити з нього свій витвір, виліпити свою статую. Вона навчала його доглядати свої нігті, зачісувати набік волосся, яке він спочатку відкидав назад, і його лоб, напівсхований під ним, здавався блідішим і вищим. І, нарешті, вона навчила його носити модні краватки, які йому личили, замість простих і скромних із уже готовими вузлами. Звичайно ж, леді Грифіт любила Венсана; але вона не любила його мовчазного або «насупленого», як вона казала.

Вона легенько провела по Венсановому чолу пальцем, ніби хотіла розгладити зморшку, подвійну складку, яка, починаючись від брів, утворювала дві глибокі борозенки й здавалася майже болісною.

— Якщо ти приноситимеш мені сюди жаль, турботи, каяття, то ліпше не приходь, — прошепотіла вона, нахилившись над ним.

Венсан заплющив очі, ніби щоб захиститися від надто яскравого світла. Променисте торжество поглядів Ліліан засліплювало його.

— Тут такий порядок, як у мечетях; перш ніж сюди увійти, треба роззутися, щоб не занести багнюку знадвору. Гадаєш, я не знаю, про кого ти зараз думаєш?

Венсан хотів затулити їй рота долонею, але вона не побажала замовкнути:

— Ні, дозволь мені тепер сказати серйозно. Я багато міркувала про те, що ти мені якось розповів. Чоловіки переконані, що жінки неспроможні міркувати тверезо, але, ти побачиш, це залежить від того, про яку жінку йдеться... Пам’ятаєш, ти казав мені про наслідки схрещування... Мовляв не змішування дає потрібний результат, а селекція... Ну що, я добре затямила твій урок?.. Так от, мені здається, що сьогодні вранці ти виплекав монстра, щось страховинне й безглузде, такий собі гібрид вакханки й Святого Духа. Хіба не так?.. Ти докоряєш собі, що покинув Лору — я прочитала це у складках твого чола. Якщо хочеш повернутися до неї, скажи мені відразу й залиш мене. Це означатиме, що я в тобі помилилася, і я дозволю тобі піти без жалю. Але якщо ти хочеш залишитися зі мною, зітри з себе цей похоронний вираз. Ти нагадуєш мені деяких англійців: чим вільнішою стає їхня думка, тим більше вони туляться до моралі. І то настільки, що немає нічого більш пуританського, аніж книжки деяких їхніх мислителів... Ти думаєш, я не маю серця? Помиляєшся. Я чудово розумію: тобі шкода Лору. Але в такому разі, чого тобі треба тут?

Венсан відвернув від неї обличчя, і тоді вона сказала:

— Послухай-но. Ти зараз підеш у ванну і спробуєш там змити з себе свій жаль і каяття. Я дзвінком покличу тебе до чаю, гаразд? І коли ти з’явишся, я спробую розтлумачити тобі те, чого ти, як мені здається, не розумієш.

Він підвівся з постелі. Вона побігла за ним.

— Не вдягайся відразу. У шафі праворуч від колонки ти знайдеш бурнус, накидку, піжами... Обирай, що тобі до вподоби.

Венсан з’явився хвилин через двадцять, накритий шовковою джелабою фісташково-зеленого кольору.

— О! Стривай! Стривай, я тебе вдягну! — вигукнула Ліліан, не тямлячи себе від захвату.

Вона дістала зі скрині, прикрашеної східним орнаментом, два широкі шарфи баклажанного кольору, підперезала Венсана темнішим, а світліший накрутила тюрбаном йому на голову.

— Мої думки завжди забарвлені в колір мого костюма (вона була в пурпуровій піжамі, гаптованій сріблом). Мені пригадується один день у Сан-Франциско, коли я була зовсім малою. Мене хотіли одягти в чорне під тим приводом, що померла одна із сестер моєї матері, стара тітка, якої я ніколи не бачила. Я проплакала цілий день. Мені було дуже сумно. Я тоді думала, що в мене велике горе, що мені дуже жаль тітки, а насправді вся причина була в чорному одязі. Якщо чоловіки, поважніші сьогодні, ніж жінки, то лиш тому, що їхній одяг темніший. Я ладна побитися об заклад, що в тебе зараз зовсім інший настрій, аніж той, який ти щойно мав. Сідай ось тут, на краєчок ліжка і коли ти вип’єш чарку горілки, філіжанку кави та з’їси два або три сандвічі, я розповім тобі одну історію. Скажеш мені, коли починати...

Вона сіла на килимок біля ліжка, між ногами Венсана, згорнувшись у клубочок, як фігура на єгипетській стелі, й поклавши підборіддя собі на коліна. Після того як сама поїла й випила, вона стала розповідати:

— Я була на «Бургундії», ти ж знаєш про цю подію, у той день, коли вона зазнала аварії. Мені було сімнадцять років. Тепер ти знатимеш, скільки мені сьогодні. Я вміла чудово плавати. І щоб ти знав, що не така я вже й безсердечна, скажу, що моєю першою думкою було врятуватися самій, а другою — врятувати когось іще. Я навіть не певна, чи не був цей намір моєю першою думкою. А найімовірніше, що в мене взагалі не було ніяких думок. Але люди, що в такі хвилини думають лише про себе, вселяють мені глибоку відразу. Наприклад, ті жінки, що кричать мов несамовиті. Коли спустили на воду першу рятувальну шлюпку, куди взяли переважно жінок та дітей, то деякі жінки так репетували, що в мене голова від цього крику йшла обертом. Цей маневр було здійснено так погано, що шлюпка, замість лягти на воду дном, устромилася туди носом і витрусила в море всіх своїх пасажирів, ще до того як наповнилася водою. Усе це відбувалося при світлі смолоскипів, ліхтарів та прожекторів. Ти собі не уявляєш, який то був жах. Хвилі були досить високі, й усе те, що не потрапляло в освітлене коло, зникало по той бік водяного пагорба, в темряві ночі. Я ще ніколи не жила таким напруженим життям, але була так само неспроможна мислити, як ньюфаундленд, що стрибає у воду. Я навіть до пуття не пам’ятаю, що саме сталося, знаю тільки, що помітила в тій першій шлюпці дівчинку років п’яти або шести, дуже гарненьку дитину. І коли я побачила, що шлюпка перекинулась, саме її я вирішила врятувати. Спочатку вона була зі своєю матір’ю; але та не вміла добре плавати й до того ж, як завжди буває в таких випадках, її рухи сковувала спідниця. Щодо мене, то, мабуть, я роздяглася цілком машинально. Мене покликали зайняти місце в наступній шлюпці. Мабуть, я туди сіла, а потім стрибнула у воду вже з тієї шлюпки. Я лише пам’ятаю, що досить довго пливла з дитиною, яка вчепилася мені в шию. Вона була нажахана і так здавила мені горло, що я почала задихатися. На щастя, нас побачили зі шлюпки й зачекали чи підвеслували ближче. Але я тобі розповідаю цю історію не через той випадок. Інший яскравий спогад міцно закарбувався в моєму мозкові та в моєму серці: у ту шлюпку нас напхалося людей сорок, після того як ми підібрали з води кілька нещасних, як підібрали й мене. Вода була майже врівень із облавками шлюпки. Я була на кормі й пригортала до себе дівчинку, яку врятувала, щоб обігріти її й не дати їй побачити те, чого сама не могла не бачити: двох матросів, один з яких був озброєний сокирою, а другий — кухонним ножем. І знаєш, що вони робили? Вони обрубували пальці та руки тим плавцям, які, хапаючись за такелаж, намагалися залізти в нашу шлюпку. Один із тих двох матросів (другий був негр) обернувся до мене й побачив, що я клацаю зубами від холоду, переляку й жаху. «Якщо в шлюпку залізе іще бодай один, нам усім каюк. Шлюпка переповнена». Він пояснив, що під час корабельних аварій завжди доводиться так робити. Але про це, звичайно, не говорять.

Потім я, мабуть, знепритомніла. У всякому разі, я більше не пам’ятаю нічого — так ото людина довго залишається глухою після страхітливого гуркоту. І коли на борту «X...», який нас підібрав, я прийшла до тями, то зрозуміла, що я вже не та сентиментальна молода дівчина, якою була раніш і вже ніколи такою не буду. Я зрозуміла, що якась моя частина пішла на дно разом із «Бургундією», що віднині я обрубуватиму пальці та руки багатьом витонченим почуттям, щоб вони не піднялися у шлюпку моєї душі й не потопили моє серце.