— Можливо, мені вдасться, — сказав Едуар, — прилаштувати вас у «Ґранд-журналь», бо я знайомий із його головним редактором.

Тоді як Бернар та Едуар отак дискутували, Сара мала з Рашеллю дуже прикру розмову. Сара відразу зрозуміла, що раптова втеча Бернара була спричинена докорами Рашелі; і вона висловила своє обурення поведінкою сестри, котра, як вона сказала, гасить навкруг себе будь-які вогники радости. Вона не мала права накидати іншим доброчесність, усю непривабливість якої довела на власному прикладі.

Рашель, яку ці звинувачення обурили до глибини душі, бо вона завжди жертвувала собою, заперечила, бліда, з тремтячими губами:

— Я не дозволю тобі занапастити себе.

Але Сара заридала й вигукнула:

— Я не хочу вірити в твоє небо! Я не хочу спасатися!

Вона вирішила негайно їхати в Англію, де її прийме подруга. Бо «зрештою, вона вільна й має право жити, як їй хочеться». Ця сумна суперечка тяжко засмутила Рашель.

Едуар подбав про те, щоб приїхати до пансіону, перед тим як повернуться учні. Він не бачив Лаперуза від початку навчального року і хотів спочатку поговорити з ним. Старий учитель гри на фортепіано виконував свої нові обов’язки наглядача, як міг, тобто дуже погано. Він спочатку доклав усіх зусиль, щоб учні його полюбили, але йому бракувало авторитетности. Діти цим скористалися, вони прийняли за слабкість його поблажливість і розбестилися вкрай. Лаперуз спробував удатися до суворих покарань, але запізно. Його умовляння, його погрози, його докори лише настроїли учнів проти нього. Коли він підвищував голос, вони сміялися; коли він гупав кулаком по столу, вони кричали, вдаючи, що нажахані. Його передражнювали, його називали всілякими прізвиськами, передавали від парти до парти карикатури, на яких він був зображений добрим і лагідним, лютим, з величезним пістолетом у руці (пістолетом, який Ґериданісоль, Жорж та Фіфі знайшли, коли влаштували в його кімнаті нахабний обшук), з якого він перестріляв усіх учнів; або навколішках перед ними з благально піднятими руками, коли він благав у них, як це робив першими днями, «трохи тиші, майте ж до мене жалість». Він був тепер схожий на бідолашного старого оленя, зацькованого безжальною зграєю гончаків, Едуар нічого про це не знав.

«Лаперуз прийняв мене в маленькій залі на першому поверсі, що була, як я знав, найзатишнішим приміщенням у пансіоні. З меблів тут були лише чотири парти, що стояли навпроти великого чорного стола, та солом’яний стілець, на який примусив мене сісти Лаперуз. Сам він примостився за однією з парт, сидячи трохи боком, після того як зазнав невдачі у своїх намаганнях просунути під парту свої надто довгі ноги.

— Ні, ні, мені тут дуже зручно, запевняю вас.

Але тон його голосу, вираз його обличчя говорили:

«Мені дуже погано, і я сподіваюся, що це відразу видно. Але мені подобається бути в такому становищі. І чим гірше мені буде, тим менше нарікань ви від мене почуєте».

Я спробував пожартувати, але мені не вдалося домогтися від нього усмішки. Його манери були стриманими й церемонними, ніби він хотів зберегти між нами відстань і дати мені зрозуміти: «Це з вашої вини я опинився тут».

Тим часом він казав, що дуже всім задоволений. А втім, він уникав моїх запитань і дратувався, коли я наполягав. А коли я запитав, де його кімната, він мені відказав:

— Задалеко від кухні.

А коли я висловив подив, чому це його обходить, він пояснив:

— Іноді вночі мені хочеться їсти... Коли я не можу заснути.

Я сидів зовсім близько від нього. Я підійшов іще ближче й лагідно поклав руку йому на лікоть. Він знову заговорив, уже природнішим голосом:

— Мушу вам признатися, що сплю я дуже погано. Навіть коли мені щастить заснути, я не втрачаю відчуття того, що сплю. Це ж не справжній сон, чи не так? Той, хто справді спить, не відчуває, що він спить, він помічає, що спав, лише коли прокидається.

А тоді нахилився до мене й заговорив із якоюсь занудною наполегливістю:

— Іноді я намагаюся переконати себе, що все це ілюзія і що я все ж таки справді сплю, що це справжній сон. Проте ось доказ того, що я сплю не по-справжньому: коли я хочу розплющити очі, я їх розплющую. Зазвичай у мене таке бажання не виникає. Ви ж самі розумієте, що я зовсім не зацікавлений це робити. Навіщо мені доводити собі самому, що я не сплю? Я завжди зберігаю надію заснути, переконуючи себе, що я вже сплю...

Він нахилився до мене ближче і ще стишив голос:

— А потім, дещо мене непокоїть. Ні, ні, не кажіть... Я не нарікаю, бо з цим нічого не поробиш. А коли нічого не можна змінити, то який сенс нарікати? Уявіть собі, що навпроти мого ліжка, у стіні, точно на висоті моєї голови, щось постійно створює шум.

Він пожвавішав, говорячи. Я запропонував, щоб він повів мене до своєї кімнати.

— Авжеж! Авжеж! — сказав він, раптово підводячись. — Можливо, ви з’ясуєте для мене, що це таке... Бо сам я зрозуміти не можу. Ходімо зі мною.

Ми піднялися на два поверхи, потім звернули в дуже довгий коридор. Я ніколи раніше не бував у цій частині будинку.

Кімната Лаперуза виходила на вулицю. Вона була маленька, але пристойна. Я помітив на нічному столику, поруч із молитовником, коробку для пістолетів, з якими він так і не захотів розлучитися. Він схопив мене за лікоть і, трохи відсунувши ліжко від стіни, сказав:

— Ось. Дивіться... Притуліть вухо до стіни. Чуєте?

Я притулив вухо до стіни й став дослухатися, напруживши всю увагу. Та попри все моє бажання щось почути, анічогісінько не почув. Лаперуз дратувався. Вулицею проїхала важка підвода, аж задвигтів будинок і задзвеніли шибки.

— О цій годині дня, — сказав я, сподіваючись його заспокоїти, — маленький шум, який, можливо, вам докучає, розчиняється у звуках, які долинають із вулиці.

— Це він для вас розчиняється, це ви не можете відокремити його від інших шумів! — схвильовано вигукнув він. — Проте я все одно його чую. Ніщо не заважає мені його чути. Іноді я почуваю себе таким змученим, що даю собі слово поговорити з Азаїсом або з домовласником... О я вже не маю надії, що він припиниться... Але я хотів би бодай знати, що це таке.

Він, здавалося, замислився на якусь мить, потім сказав:

— Так ніби якийсь хрускіт. Що я тільки не пробував, аби нічого не чути. Я відсовував ліжко від стіни. Я закладав вуха ватою. Я повісив годинника (бачите, я вбив онде цвях у стіну) саме на тому місці, де, я думаю, проходить труба, щоб цокання годинника заглушило той інший шум... Але це ще дужче мене стомлювало, бо я мусив докладати зусиль, щоб його розпізнати. Це абсурдно, чи не так? Але тепер я волію слухати його без перешкод, бо знаю все одно, що він є... О, мені не треба було розповідати вам про ці речі. Ви ж бачите, що я тепер старий дід, не більше.

Він сів скраєчку ліжка й тупо завмер. Зловісна деградація старости в Лаперуза не так подіяла на його розум, як проникла в саму глибінь його характеру. Так червак проникає в саме осереддя яблука, подумав я, дивлячись, як цей колись такий рішучий і гордий чоловік переживає гострий напад дитячого розпачу. Я спробував вивести його з цього стану, заговоривши про Бориса.

— Атож, його кімната поруч із моєю, — сказав він, підводячи голову. — Я вам її покажу. Ходімо.

Він вивів мене в коридор і відчинив сусідні двері.

— На цьому другому ліжку, яке ви бачите, спить молодий Бернар Профітандьє.

Я не визнав за потрібне повідомити йому, що Бернар, починаючи саме з цього дня, більше там не спатиме. Він провадив:

— Борис радий мати його за товариша і, думаю, вони ладнають між собою. Але ви знаєте, він не дуже охоче розмовляє зі мною. Він дуже стриманий... Я боюся, чи в цього хлопця не занадто черстве серце.

Він сказав це з таким сумом, що я визнав за потрібне заперечити і став переконувати старого, що його онук наділений тонкими почуттями.

— Тоді він міг би виявляти їх трохи частіше, — сказав Лаперуз. — Ось, наприклад: коли вранці він іде разом з іншими до школи, я вихиляюся зі свого вікна, щоб подивитись, як він іде. І що ви думаєте? Він не обертається!