Ось уже шість днів, як ми тут. Я не зміг написати тобі раніше, бо спочатку був геть спантеличений, і мені потрібен був час, щоб прийти до згоди з самим собою. Я лише починаю звикати до свого нового життя.

Ми вже зробили, Едуар і я, кілька прогулянок у гори, які були для нас дуже цікавими. Але, правду кажучи, ця місцевість не дуже мені подобається, Едуарові — теж. Він називає тутешній краєвид «помпезним». Це дуже влучне означення.

Але що тут справді чудове — то це повітря, яким ми дихаємо. Чудове гірське повітря, яке прочищає легені. Проте ми не хочемо залишати Лору надовго саму, бо, звичайно ж, ходити з нами вона не може. У цьому готелі зібралася досить цікава публіка. Тут є люди всіх національностей. Найчастіше ми зустрічаємося з однією польською лікаркою, яка відбуває тут вакації зі своєю дочкою та малим хлопцем, якого їй довірено. Ми й приїхали аж сюди саме для того, щоб знайти цього хлопця. Він нездужає на нервову хворобу, що її лікарка лікує, застосовуючи якийсь цілком новий метод. Але особливу користь малому, який мені дуже подобається, приносить те, що він до нестями закохався в дочку лікарки, що на кілька років старша від нього, — повір, гарнішого створіння я ще не бачив у своєму житті. Вони не розлучаються з ранку до вечора. Обоє вони такі милі, що нікому й на думку не спадає пожартувати на їхню адресу.

Не можу сказати, що я багато працював чи бодай розгорнув якусь книжку відтоді як поїхав із Парижа. Але я багато передумав. Розмовляти з Едуаром — неймовірно цікаво. Він не часто розмовляє безпосередньо зі мною, хоч і вдає, ніби взяв мене на службу секретарем. Але я слухаю його, коли він розмовляє з іншими; а надто з Лорою, якій він любить розповідати про свої плани. Ти не можеш собі уявити, яку це користь мені дає. Іноді я кажу собі, що треба було б робити записи; але мені здається, що я запам’ятовую все. Бувають дні, коли я палко прагну, щоб ти був поруч; я кажу собі, що це ти мав би бути на моєму місці; але я не спроможний жалкувати, що сюди потрапив, чи прагнути якихось змін. Принаймні — хочу тебе в цьому запевнити — я не забуваю, що це завдяки тобі я познайомився з Едуаром і тобі я завдячую своє щастя. Коли ти знову мене побачиш, тобі, певно, здасться, що я змінився; але повір, я залишаюся твоїм другом, і мої почуття до тебе стали навіть глибшими, аніж будь-коли».

Середа

«P. S. — Ми щойно повернулися з Грандіозного походу. Ми підіймалися на Алален — з провідниками в одній зв’язці, долаючи льодовики, обминаючи провалля, ховаючись від лавин і таке інше. Ми ночували в притулку посеред снігів, в одній купі з іншими туристами; я міг би й не казати тобі, що ми не склепили очей протягом усієї ночі. Наступного дня рушили в дорогу ще до світанку... Так от, мій друже, я більше ніколи не скажу нічого поганого про Швейцарію: коли ти опиняєшся високо вгорі, коли втрачаєш із виду будь-яку культуру, будь-яку рослинність, усе, що нагадує нам про жадібність і дурість людей, тобі хочеться співати, сміятися, плакати, літати, устромити голову в синє небо або впасти навколішки. Обіймаю тебе

Бернар»

Бернар був надто безпосередній, надто природний, надто чистий серцем, він надто погано знав Олів’є й тому не міг навіть уявити, яка висока хвиля бридких почуттів здійнялася в ньому, коли він прочитав цього листа. То був справжній приплив, у якому змішалися роздратування, розпач і лють. Він почув себе водночас витісненим і з серця Бернара, і з серця Едуара. Дружба між цими двома його друзями тепер обходилася без його участи. Особливих страждань завдала йому одна фраза з Бернарового листа, якої Бернар ніколи б не написав, якби міг передбачити, що побачить у ній Олів’є: «В одній кімнаті, — повторював собі він, і огидний змій ревнощів розгортав та скручував свої кільця в його душі. — Вони сплять у одній кімнаті!..» Чого він тільки собі відразу не уявив! Його мозок заповнився нечистими видіннями, які він навіть не намагався звідти прогнати. Він не ревнував окремо ані Бернара, ані Едуара; він ревнував відразу обох. Він уявляв собі їх то по черзі, одного за другим, то водночас, і гострі заздрощі терзали йому серце. Він одержав листа опівдні. «Он воно як...» — повторював він собі до самого вечора. Цієї ночі демони пекла оселилися в ньому. Наступного ранку він поквапився до Робера. Граф де Пасаван на нього чекав.

«Мені не так важко було знайти малого Бориса. Другого дня по нашому приїзді його вивели на терасу готелю, й він почав роздивлятися гори крізь підзорну трубу, що оберталася на штативі й була надана в розпорядження мандрівників. Я відразу його впізнав. Незабаром до Бориса приєдналася дівчинка, трохи вища від нього. Я прилаштувався зовсім поруч, у вітальні, скляні двері якої були прочинені, й намагався не пропустити ані слова з їхньої розмови. Мені дуже хотілося заговорити з ним, але я вирішив, що буде значно обачніше спочатку познайомитися з матір’ю дівчинки, польською лікаркою, чиєму піклуванню довірили Бориса і яка пильно наглядала за ним. Мала Броня була напрочуд гарненька; їй було десь років п’ятнадцять. Її густе біляве волосся було заплетене в дві коси, що спускалися аж до пояса; її погляд і звук її голосу здавалися більш янгольськими, ніж людськими. Я переповідаю тут розмову, яка відбулася між цими двома дітьми:

— Борисе, мама просила, щоб ми не чіпали цю підзорну трубу. Ти не хочеш піти прогулятися?

— Авжеж, хочу. Ні, не хочу.

Ці обидві фрази, що суперечили одна одній, були сказані на одному подисі. Броня мовчала не більш як секунду, потім запитала:

— Чому?

— Бо дуже жарко й дуже холодно. (Він відійшов від труби.)

— Ну ж бо, Борисе, будь хорошим хлопцем. Ти ж знаєш, мамі буде приємно, якщо ми підемо гуляти вдвох. Де ти подів свого кашкетика?

— Віброскоменопатов. Блаф блаф.

— Що це означає?

— Нічого.

— Тоді навіщо ти це сказав?

— Щоб ти не зрозуміла.

— Якщо це нічого не означає, то мені байдуже, розумію я це чи ні.

— Але якби це й означало б що-небудь, ти б усе одно не зрозуміла.

— Коли людина щось каже, вона робить це для того, щоб її зрозуміли.

— А знаєш, вигадаймо такі слова, щоб їх розуміли тільки ми двоє.

— Ти спочатку навчися добре розмовляти по-французькому.

— Моя мама добре розмовляє по-французькому, по-англійському, по-римському, по-російському, по-турецькому, по-польському, по-італоскопському, по-папузькому й по-ксикітуському.

Усе він випалив дуже швидко, в якомусь палкому ліричному пориві.

Броня засміялася.

— Борисе, чому ти весь час розповідаєш про щось несправжнє?

— А чому ти ніколи не віриш тому, що я тобі розповідаю?

— Я вірю в те, що ти мені кажеш, коли воно справжнє.

— А звідки ти знаєш, коли воно справжнє? Я ж тобі повірив, коли ти розповідала мені про янголів. Скажи-но, Броню, ти віриш, що якби я дуже молився, то теж побачив їх?

— Можливо, ти побачиш їх, якщо відмовишся від своєї звички брехати і якщо Бог захоче показати тобі їх. Але Бог тобі їх не покаже, якщо ти попросиш їх у Нього лише для того, щоб подивитися на них. Існує багато чудових речей, які ми побачили б, якби не були такими лихими.

— Броню, ти не лиха, тому ти й можеш бачити янголів. А я завжди буду лихим.

— А чому ти не хочеш перестати бути лихим? Хочеш ми ходитимемо вдвох до (тут вона назвала місце, якого я не знав) і там удвох благатимемо Бога та Святу Діву, щоб Вони допомогли тобі перестати бути лихим?

— Хочу. Ні, не хочу. Послухай-но. Ми знайдемо палицю, ти візьмешся за один її кінець, а я за другий. Я заплющу очі й обіцяю тобі не розплющувати їх доти, доки ми туди не прийдемо.

Вони трохи відійшли і коли вже спускалися сходами, я почув, як Борис сказав:

— Ні, ні, не за цей кінець. Почекай, я його витру.

— Навіщо?

— Бо я до нього доторкнувся.

Пані Софроницька підійшла до мене, коли я доїдав свій сніданок і шукав якийсь привід, щоб підійти до неї. Я був здивований, побачивши, що вона тримає в руках мою останню книжку. Вона запитала, усміхаючись напрочуд приязною усмішкою, чи має вона приємність розмовляти з автором книжки, яку щойно прочитала і про яку відразу заговорила, намагаючись дати їй свою оцінку. Її судження, як у своїй похвальній, так і в критичній частині, здалося мені розумнішим, аніж ті, які я зазвичай вислуховую, хоча її погляд аж ніяк не можна було назвати літературним. Вона сказала мені, що її цікавлять майже виключно питання психології і все те, що може освітити новим світлом людську душу. Але як рідко зустрічаються, сказала мені вона, поети, драматурги або романісти, які вміють не задовольнятися наперед заготовленою психологією (єдиною, сказав я їй, яка може задовольнити читачів).