— Я не сподівався, що ви її мені подаруєте й уже її прочитав, — сказав Олів’є, якому книжка Пасавана не дуже сподобалася, й він хотів уникнути нещирих лестощів і водночас залишитися люб’язним.

Чи вловив Пасаван у тоні цієї фрази легкий відтінок зневаги? Він відповів дуже швидко:

— О, не намагайтеся давати їй оцінку. Якби ви сказали, що вона вам подобається, мені довелося б поставити під сумнів або ваш смак, або вашу щирість. Ні, я ліпше, аніж будь-хто, знаю, чого бракує цій книжці. Я написав її надто швидко. Правду кажучи, коли я її писав, я вже думав про свою наступну книжку. О, це буде справжня річ, повірте... Ви побачите, ви побачите... Мені дуже прикро, але зараз вам негайно треба піти... Хіба що... Але ні, але ні... Ми ще не досить із вами знайомі, а ваші батьки, звичайно ж, чекають вас до вечері. Отже, до побачення. До скорого... Зараз я зроблю для вас дарчий напис на книжці. Дозвольте...

Він підвівся й підійшов до свого столу. Коли він нахилився над книжкою, щоб зробити там дарчий напис, Олів’є ступив крок уперед і глянув кутиком ока на візитку, яку приніс слуга:

ВІКТОР СТРУВІЛОВ

Це ім’я не сказало йому нічого.

Пасаван подав Олів’є примірник «Нерухомого шлагбаума» і сказав, побачивши, що Олів’є хоче прочитати дарчий напис:

— Ви прочитаєте його згодом, — і засунув книжку Олів’є під пахву.

І лише на вулиці Олів’є зміг ознайомитися з цим рукописним епіграфом, який був цитатою з цієї ж таки книжки, цитатою, що її граф де Пасаван використав для свого дарчого напису:

«Прошу вас, Орландо, скажіть трохи більше. Я ще не зовсім упевнений, що правильно вас зрозумів».

А під цими словами автор книжки дописав:

«ОЛІВ’Є МОЛІНЬЄ

від його самозваного друга

ГРАФА РОБЕРА ДЕ ПАС АВАНА».

Цей двозначний епіграф примусив Олів’є замислитися, проте зрештою він легко міг витлумачити його так, як йому хотілося.

Олів’є повернувся додому, коли Едуар уже пішов, стомившись його чекати.

Позитивна освіта Венсана не дозволяла йому вірити в надприродне, й це надавало дияволові великі переваги. Диявол не атакував Венсана в лоб; він підступав до нього нишком, в обхід. Одна з його хитрих тактик полягає в тому, що наші поразки він виставляє як перемоги. Внаслідок чого Венсан дивився на свою поведінку стосовно Лори як на перемогу своєї волі над інстинктом любови і, будучи від природи людиною доброю, примушував себе стати твердим, рішучим, щоб не виявити слабости у стосунку до неї.

Пильно дослідивши еволюцію Венсанового характеру в цій інтризі, я поділив її на кілька етапів, на які хочу вказати, щоб читач дістав про неї повніше уявлення.

1. Період добрих намірів. Чесність. Усвідомлена потреба залагодити зроблену помилку. У матерільному плані: моральне зобов’язання пожертвувати задля Лори суму, яку його батьки з великими труднощами заощадили, щоб полегшити йому перші кроки на стежці його кар’єри. Хіба це не було б, з його боку жертвою? Хіба цей намір не можна назвати порядним, великодушним, милосердним?

2. Період тривоги. Докори сумління. Сумніви, чи ця сума буде достатньою, хіба не визначили вони наперед готовність Венсана погодитися на умовляння диявола, коли той намалював йому можливість її збільшити?

3. Душевна стійкість і сила характеру. Потреба, після втрати цієї суми, відчути себе «над мінливостями долі». Це та сама «сила характеру», яка дозволила Венсанові розповісти про свій програш Лорі; і яка йому дозволила, з цієї ж таки причини, порвати з нею.

4. Відмова від добрих намірів, що розглядаються тепер як дурна слабкість у світлі нової етики, яку Венсан визнав за потрібне собі винайти, щоб узаконити свою поведінку; бо він залишився людиною моралі, й диявол міг узяти над ним гору лише в тому випадку, коли постачав його аргументами для схвалення своєї поведінки. Теорія іманентности, всеохопности впродовж миті; безпричинної, раптової й немотивованої радости.

5. Сп’яніння від виграшу. Зневага до стриманости. Відчуття своєї вищости.

Після чого диявол міг вважати свою партію виграною.

Бо істота, яка досі вважала себе вільною, перетворилася на інструмент у його руках. Тому диявол не мав особливих проблем також домогтися, щоб Венсан віддав свого брата в руки тому прислужникові пекла, яким був Пасаван.

Проте Венсан не був поганою людиною. Тому все те, що він зробив, залишило в ньому відчуття невдоволености собою, якоїсь ніяковости. Скажемо про це ще кілька слів.

«Екзотикою» називають, якщо я не помиляюся, те строкате й різнобарвне середовище в дусі майя, в якому наша душа почуває себе чужою, яке позбавляє її точок опори. Коли доброчесність чинить сильний опір, диявол, перш ніж атакувати, ставить її в такі незвичні умови. Не випадає сумніватися, що якби вони не були під новим небом, далеко від своїх батьків, від спогадів про своє минуле, від усього того, що ставило їх у залежність від самих себе, то ні Лора не поступилася б Венсанові, ні Венсан не спробував би її звабити. Поза всяким сумнівом, їм здалося, що цей акт кохання випадав із тієї низки подій, які диктувалися правилами їхньої нормальної поведінки... Цим далеко ще не все сказано; але й цього вистачить, аби глибше зрозуміти дії Венсана.

Закинутим у незвичні, екзотичні умови він також почував себе біля Ліліан.

— Не смійся з мене, Ліліан, — сказав він їй того самого вечора. — Я знаю, що ти мене не зрозумієш, а проте я маю потребу говорити з тобою так, ніби ти можеш мене зрозуміти, бо я відчуваю, що наразі неспроможний вирватися за межі власної думки.

Напівлежачи в ногах Ліліан, що витяглася на низенькому дивані, він ніжно поклав на коліна своєї коханки голову, яку вона лагідно пестила.

— Чому я такий стурбований цього ранку?.. Атож, схоже, мене змагає страх. Ти можеш посерйозніти бодай на мить? Чи не можеш ти забути на цю коротку мить, щоб мене зрозуміти, ні, не те, в що ти віриш, бо ти не віриш ні в що, а якраз те, що ти ні в що не віриш? Я також ні в що досі не вірив, ти знаєш. Ані в нас із тобою, ані в себе, ані в тебе, ані в те, що я можу бути з тобою; ані в те, що завдяки тобі...

— Робер прийде о сьомій, — урвала його Ліліан. — Я тебе не підганяю, але якщо ти не поквапишся, то він урве нас саме в ту мить, коли ти починаєш бути цікавим. Бо, я думаю, ти не захочеш продовжувати при ньому. Мене дивує, що ти вважаєш сьогодні за потрібне вживати стількох застережних заходів. Ти схожий на сліпого, який спочатку обмацує палицею кожне місце, куди він збирається поставити ногу. Але ж ти бачиш, що я зберігаю серйозність. Чому ти такий невпевнений у собі?

— Відтоді як я тебе знаю, я надзвичайно упевнений у собі. Я багато можу, я це відчуваю. І ти бачиш, що мені все вдається. Але саме це й жахає мене. Ні, мовчи... Я цілий день думав про те, що ти розповіла мені сьогодні вранці, про те, як пішла на дно «Бургундія» і про те, як обрубували руки нещасним, котрі намагалися залізти в рятувальну шлюпку. Мені здається, ніби щось хоче залізти в мою шлюпку — я користуюся твоїм образом для того, щоб ти мене зрозуміла, — щось таке, чого мені не хочеться в неї пускати.

— І ти хочеш, щоб я допомогла тобі її втопити, сучий ти сину!

Він говорив далі, не дивлячись на неї:

— Щось таке, що я відштовхую, але я чую його голос... голос, якого ти ніколи не чула; голос, який я чув у своєму дитинстві...

— І що він тобі каже, цей голос? Ти не наважуєшся повторити його слова. Це мене не дивує. Певно, він тобі щось зачитує з катехізису. Чи не так?

— Але ж, Ліліан, зрозумій мене: єдиний для мене спосіб позбутися цих думок — це розповісти про них тобі. Якщо вони тобі здаються смішними, я збережу їх для самого себе; і вони отруять мене.

— Ну що ж, розповідай, — сказала вона з виглядом людини, що скоряється своїй долі.

А що він мовчав, по-дитячому сховавши обличчя у бганках її спідниці, то вона подала голос знову:

— Ну ж бо! Чого ти чекаєш?

Вона схопила його за волосся й примусила підвести голову: