— Звідки ж мені знати? Добраніч.

— Послухай-но, а ти певен, що Жорж нас не підслуховує? — прошепотів Бернар на вухо Олів’є.

Вони нашорошили вуха і якусь мить дослухалися.

— Ні, він спить, — сказав Олів’є своїм природним голосом. — А якби він щось і почув, то нічого б не втямив. Ти знаєш, що він запитав недавно в батька?.. Чому...

Цього разу Жорж не витримав. Він підвівся наполовину на своєму ліжку й урвав брата:

— Йолоп! Ти навіть не помітив, що я прикидався, ніби сплю. Атож, нехай вам чорт, я чув усе, про що ви тут базікали. Не так уже й складно вас одурити. А про Венсана я давно знаю. Але, діти мої, спробуйте тепер говорити тихше, бо я хочу спати. Або замовкніть.

Олів’є відвернувся до стіни. Бернар, до якого сон не йшов, роздивлявся кімнату. У місячному сяйві вона здавалася більшою. Він її, власне, зовсім не знав. Удень Олів’є тут ніколи не бував. Коли Бернар зрідка до нього приходив, то він приймав його в помешканні нагорі. Місячне світло вже досягло ніжок ліжка, на якому нарешті заснув Жорж.

Він чув майже все, про що розповідав його брат, тепер йому є про що снити. Над Жоржевим ліжком можна було розрізнити дві книжкові полиці, на яких стояли підручники. На столі, біля ліжка Олів’є, Бернар побачив книжку великого формату. Він простяг руку і схопив її, щоб подивитися на назву — Токвіль. Та коли він хотів покласти її назад на стіл, книжка впала й розбудила Олів’є.

— Ти читаєш Токвіля?

— Мені дав його почитати Дюбак.

— Подобається?

— Трохи нудно читається. Але дещо написано дуже добре.

— Послухай-но. Ти що завтра робиш?

Завтра в ліцеї вихідний. Бернар подумав, що міг би знову зустрітися зі своїм другом. Він не збирався йти до ліцею. Ліпше він пропустить останні уроки й підготується до іспиту самотужки.

— Завтра, — сказав Олів’є, — о пів на дванадцяту я йду на вокзал Сен-Лазар, щоб зустріти потяг із Дьєпа, на якому прибуває мій дядько Едуар, що повертається з Англії. Пополудні о третій зустрічаюся з Дюрмером у Дуврі. Решту часу я повинен працювати.

— Твій дядько Едуар?

— Атож, це зведений брат моєї матері. Він був відсутній півроку, і я майже його не знаю. Але він мені дуже подобається. Едуар не знає, що я йду його зустрічати, і боюся, що я не впізнаю його. Дядько зовсім не схожий на інших людей із моєї родини. Він значно цікавіший, ніж вони.

— А що він робить?

— Він пише. Я прочитав майже всі його книжки. Але ось уже давно він нічого не публікував.

— Романи?

— Атож; щось подібне до романів.

— А чому ти досі мені нічого про нього не розповідав?

— Бо ти захотів би прочитати його книжки. І якби вони тобі не сподобалися...

— Ну-ну, закінчуй.

— ...мені було б дуже прикро. Ось так.

— А чому ти вважаєш, що він людина цікавіша, аніж інші?

— Хтозна. Я ж тобі казав, що майже його не знаю. Це радше передчуття. Я відчуваю, що він цікавиться багатьма речами, які не цікавлять моїх батьків, і що з ним можна говорити про все. Якось, незадовго до свого від’їзду, він снідав у нас. Розмовляючи з батьком, я відчував, що він дивиться на мене невідривно, й це почало бентежити мене. Я хотів вийти з кімнати — то була їдальня, де ми мали звичай посидіти після кави, — але він почав розпитувати мого батька про мене, і я ще більше зніяковів. І раптом тато підвівся й пішов принести вірші, які я написав і мав дурість йому показати.

— Твої вірші?

— Авжеж. Ти їх знаєш, це ті самі вірші, які здалися тобі схожими на «Балкон». Я знав, що вони небагато варті, й був страшенно сердитий на батька за те, що він про них заговорив. На якусь хвилину, поки батько шукав вірші, ми залишилися в кімнаті вдвох, дядько Едуар і я, і я відчув, що густо червонію. Я не знав, що йому сказати, я дивився кудись убік, та й він, зрештою, теж. Він почав скручувати цигарку, потім — безперечно, для того, щоб я міг трохи отямитися, бо він, звичайно ж, побачив, як я почервонів, — підвівся й підійшов до вікна. Він насвистував. Несподівано він мені сказав: «Ти знаєш, мені ніяково більше, аніж тобі». Але я думаю, він це сказав із люб’язности. Нарешті повернувся тато. Він подав вірші дядькові Едуарові, й той почав їх читати. Я був такий знервований, що якби він мене похвалив, я сказав би йому якусь грубість. Вочевидь тато саме цього й чекав — коли він мене похвалить. А що мій дядько не казав нічого, то він його запитав: «Ну що? Якої ти про них думки?» Але дядько відповів йому, сміючись: «Мені незручно оцінювати його вірші при тобі». Тоді тато теж засміявся й вийшов із кімнати. І коли ми знову залишилися самі, дядько сказав мені, що мої вірші здаються йому дуже поганими. А я був тільки радий почути від нього таку оцінку. Але я зрадів ще більше, коли він раптом показав пальцем на два рядки, єдині, що подобалися мені в усій поемі, подивився на мене, усміхнувся й сказав: «А це добре». Правда ж, він повівся просто чудово? А якби ти чув, яким тоном він мені це сказав! Я мало не схопив його в обійми. Моя помилка в тому, сказав він мені, що я відштовхуюся від певного задуму й не дозволяю словам повести мене за собою. Спочатку я його не зрозумів. Але зараз до мене, здається, дійшло, що він хотів сказати — і він мав слушність. Якось я тобі це поясню.

— Тепер я розумію, чому ти так хочеш зустріти його на вокзалі.

— О, те, що я тобі розповів — це пусте, і я сам не знаю, навіщо я тобі це розповів. Ми з ним говорили ще про багато речей.

— О пів на дванадцяту, кажеш? А звідки ти знаєш, коли прибуває цей потяг?

— Бо він написав про це мамі, надіславши їй поштову листівку. А потім я подивився залізничний розклад.

— Ти підеш із ним снідати?

— Ні, бо мені треба повернутися сюди на дванадцяту. Я матиму час лише потиснути йому руку. Але мені цього досить. Ага, скажи-но, поки я не заснув: коли ми знову побачимося?

— Не раніш як за кілька днів. Не раніш як я виплутаюся з цієї халепи.

— Але ж... Може, я зміг би допомогти тобі?

— Щоб ти мені допоміг? Ні. Так не годиться. Мені тоді здаватиметься, що я тебе обшахрував. Спи спокійно.

Мій батько був йолоп, але мати мала тямку в голові; вона була квієтисткою; ця маленька лагідна жінка часто мені казала: «Сину, ви будете прокляті». Але це її анітрохи не турбувало.

Фонтенель

Ні, не до своєї коханки ходив Венсан Моліньє щовечора. Хоча ходить він дуже швидко, ми спробуємо простежити, куди він іде. Від верхньої частини вулиці Нотр-Дам-де-Шан, де він мешкає, Венсан спускається до вулиці Сен-Пласід, її продовження; потім виходить на вулицю Бак, де йому ще зустрічаються кілька запізнілих буржуа. Він зупиняється на вулиці Вавилон перед ворітьми, які перед ним відчиняються. Тут живе граф де Пасаван. Якби Венсан не бував тут часто, він би не заходив так сміливо в цей розкішний палац. Лакей, що проводить його в дім, дуже добре знає, яка боязка невпевненість ховається під цією вдаваною самовпевненістю. Венсан умисне не віддає лакею свого капелюха, а здалеку кидає його на крісло. А проте, не так уже й давно Венсан сюди ходить. Робер де Пасаван, який називає себе тепер його другом, має багато друзів. Я не знаю, як вони з Венсаном познайомилися. Мабуть, це сталося в ліцеї, хоч Робер де Пасаван значно старший, аніж Венсан. Потім на кілька років вони втратили один одного з виду, а зовсім недавно знову зустрілися, одного вечора, коли, цілком випадково, Олів’є супроводжував брата в театр. В антракті Робер де Пасаван почастував обох братів морозивом. Того вечора він довідався, що Венсан нещодавно закінчив екстернат і що він іще не вирішив, куди влаштується інтерном. Сказати правду, природничі науки приваблювали його більше, ніж медицина. Але ж треба заробляти собі на життя... Одне слово, Венсан залюбки прийняв пропозицію, з якою через якийсь час звернувся до нього Робер де Пасаван, за певну винагороду щоночі доглядати його старого батька, який почував себе не дуже добре після перенесеної досить тяжкої операції. Йому треба було робити перев’язку, делікатні зондування, уколи та й інші я не знаю які процедури, що потребували рук фахівця. Але, крім того, у віконта були деякі таємні причини, що спонукали його зблизитися з Венсаном. А Венсан мав свої підстави, щоб на це погодитися. Щодо таємних причин Робера, то ми спробуємо незабаром їх розкрити. Що ж до підстав Венсана, то вони були вельми прості: він відчував гостру потребу в грошах. Коли у вас добре серце, а здорове виховання ще з малих літ розвинуло у вас почуття відповідальности, то ви не спроможні зробити жінці дитину й не відчути, що це накладає на вас певні обов’язки, а надто коли ця жінка покинула свого чоловіка, щоб піти з вами. До цього Венсан жив досить доброчесним життям. Пригода з Лорою здавалася йому, залежно від того, в які години дня він про це думав, або жахливою, або цілком природною. Річ у тім, що часто буває досить скласти докупи кілька маленьких подій, дуже простих і дуже природних, якщо розглядати кожну з них окремо, щоб одержати в сумі подію жахливу. Він повторював собі все це, йдучи до Робера, але всі ці міркування не могли визволити його з халепи, в яку він потрапив. Звичайно ж, йому й на думку не спадало взяти цю жінку повністю на своє утримання, одружитися з нею, після того як вона розлучиться з чоловіком, або жити з нею, не одружуючись. Він не міг не признатися собі, що не відчуває до неї великого кохання, але він знав, що їй немає на що жити в Парижі. Через нього вона потрапила в це скрутне становище, і він просто мусив надати їй принаймні першу тимчасову допомогу — а сьогодні він мав для цього значно менше можливостей, ніж учора, менше, аніж кілька днів тому. Бо на минулому тижні він ще мав п’ять тисяч франків, які його мати терпляче й з великими труднощами зібрала, щоб полегшити початок його кар’єри; цих п’яти тисяч, звичайно, вистачило б для пологів його коханки, для того, щоб оплатити її перебування в клініці, забезпечити перший догляд дитині. Тоді якого біса послухався він тієї поради? Який біс нашепотів йому, що ця сума, яку він уже подумки віддав тій жінці, сума, яку він їй завинив і яку беріг для неї, вважаючи неприпустимим щось витратити з неї на власні потреби, який біс нашепотів йому одного вечора, що ця сума, мабуть, виявиться недостатньою? Ні, це не був Робер де Пасаван. Робер ніколи не казав йому нічого подібного, але саме в той вечір він запропонував Венсанові повести його в салон для гри, і Венсан погодився піти з ним.