Попри першу видимість і те, що кожен, як то кажуть, «зробив свій внесок» у ці стосунки, не все було так уже чудово між Едуаром та Бернаром. Лора теж не почувала себе цілком задоволеною. Та й як вона могла бути задоволена? Обставини примусили її грати роль, для якої вона не була народжена. Через свою порядність вона почувала себе вкрай ніяково. Як усі ті люблячі й слухняні створіння, з яких виходять найвідданіші дружини, вона могла б знайти собі опертя лише в поведінці, що відповідала б усім правилам пристойности, й цілком розгубилася, коли події викинули її за рамки такої поведінки. Її становище в стосунку до Едуара з кожним днем здавалося їй усе фальшивішим. Особливо мучило її й здавалося їй нестерпним, хоч яких зусиль докладала вона, щоб про це зовсім не думати, те, що вона мусила жити коштом свого заступника, або, якщо висловитися точніше, що вона нічого не давала йому навзамін, або, якщо висловитися ще точніше, що Едуар нічого не вимагав від неї натомість, тоді як вона почувала себе готовою ні в чому йому не відмовити. «Добрі вчинки, — стверджує Тацит устами Монтеня, — дають радість лише тоді, коли ти спроможний за них розплатитися». Звичайно ж, це слушно тільки для шляхетних душ, але Лора, безперечно, була однією з них. Тоді як вона хотіла б давати, вона тільки все одержувала, і цьому не видно було кінця, і це вселяло їй почуття роздратування в стосунку до Едуара. Більше того, коли вона згадувала минуле, їй здавалося, що Едуар обманув її, розбудивши в ній кохання, яке, вона відчувала, досі не вмерло, а потім ухилившись від цього кохання й залишивши його без об’єкта. Чи ж не це було таємною причиною її помилок, її одруження з Дув’єром, з яким вона просто змирилася і на яке штовхнув її Едуар; а потім і її безвідповідальності, яку вона дозволила собі незабаром по тому під впливом весни. Бо вона мусила признатися собі, що шукала Едуара, коли кинулася в обійми Венсана. І не можучи пояснити собі таке холодне ставлення до себе чоловіка, якого кохала, Лора складала всю відповідальність на себе, казала собі, що могла б завоювати його, якби була гарнішою або сміливішою. І, не можучи зненавидіти його, Лора звинувачувала саму себе, зневажала себе, вважала нікчемною, дорікала собі в нерозважливості, не визнавала за собою ніяких чеснот.

Слід згадати й про те, що це бівуачне життя, спричинене необхідністю мінятися кімнатами, яке лише розважало її супутників, завдавало болючих ран її сором’язливості. І вона не бачила ніякого виходу з цього становища, яке, проте, могло тривати дуже довго.

Лора знаходила трохи втіхи й радости лише в тому, що вигадала для себе в стосунку до Бернара роль хрещеної матері або старшої сестри. Вона відчувала, з яким поклонінням дивиться на неї цей милий і привабливий юнак. Обожнювання, предметом якого вона була, утримувало її від того, щоб остаточно зісковзнути в прірву глибокої зневаги до себе, тієї відрази, яка нерідко призводить до розпачливих рішень людей найнерішучішої вдачі. Щоранку Бернар, коли екскурсія в гори не примушувала його вставати ще до світанку (бо він любив прокидатися дуже рано) відбував цілих дві години в її товаристві, читаючи англійською мовою. Іспит, який він мав складати в жовтні, давав йому зручний привід.

Аж ніяк не можна було сказати, що обов’язки секретаря забирали в нього багато часу. Вони були визначені вкрай приблизно. Коли Бернар узяв їх на себе, він уявляв собі, як він сидить за письмовим столом і пише під диктовку Едуара, а також переписує начисто рукописи. Едуар нічого не диктував. Його рукописи, якщо він їх мав, були замкнені в дорожній скрині. О будь-якій годині дня Бернар мав цілковиту волю, та позаяк лише Едуар міг би використати його прагнення трудитися, яке було цілком щирим, то Бернар не особливо переймався своєю бездіяльністю і тим, що він нічого не робить, аби добути кошти на те безтурботне життя, яким він жив завдяки щедрості Едуара. Він твердо постановив не бентежити себе докорами сумління. Він вірив, я не наважився б сказати що в провидіння, але принаймні у свою щасливу зірку і в те, що певна порція щастя належить йому, як належить повітря легеням, які його вдихають. Едуар мав за обов’язок розподіляти це щастя, як, за твердженням Босюе, має розподіляти святий проповідник божественну мудрість. Крім того, Бернар вважав своє нинішнє становище тимчасовим і сподівався, що зможе одного дня розплатитися, як тільки перетворить на дзвінку монету ті незліченні скарби, що їх він носив, як він вважав, у своєму серці. Що неабияк його дратувало, то це той факт, що Едуар ніколи не просив у нього ті дари, які він у собі відчував і яких не знаходив у Едуара. Він не вміє використати мене, — думав Бернар, ковтаючи своє самолюбство, й мудро додавав: — Тим гірше для нього».

Але звідки могло виникнути те почуття ніяковости, яке витало між Едуаром і Бернаром? Я думаю, що Бернар належав до людей того духовного складу, які черпають свою впевненість із опору. Йому було нестерпно відчувати, що Едуар підкорив його своїм авторитетом, і, перш ніж піддатися цьому впливу, він, як міг, упирався. Едуар, який і на думці не мав підбивати Бернара під себе, дедалі більше дратувався й засмучувався, бачачи його таким норовливим, знову й знову готовим захищатися чи принаймні боронити своє самолюбство. Тож його почали брати сумніви, чи не припустився він помилки, взявши з собою цих двох людей, звівши яких разом, він домігся лише того, що вони об’єдналися проти нього. Неспроможний проникнути в таємні почуття Лори, він сприймав як холодність її намагання замкнутися в собі та її стриману поведінку. Він би дуже збентежився, якби йому відкрилася істина, й Лора чудово це розуміла: тому її зневажене кохання черпало силу лише з прихованости й мовчанки.

На годину, коли приносили чай, вони зазвичай збиралися всі втрьох у великій кімнаті. Нерідко бувало, що на їхнє запрошення до них приєднувалася й пані Софроницька. Це траплялося переважно в ті дні, коли Борис та Броня вирушали на прогулянку. Вона надавала їм цілковиту волю, незважаючи на їхній юний вік. Вона мала цілковиту довіру до Броні, знаючи, що вона дуже обачлива, а надто, коли їй доводилося бути з Борисом, який був із нею досконало слухняним. Навколишня місцевість була безпечною, бо, звичайно ж, повністю виключалося, що вони наважаться піти в гори чи навіть спробувати залізти на ту або ту скелю, яких було чимало навколо готелю. Одного дня, коли діти здобули дозвіл дійти до підніжжя льодовика за тієї умови, що вони нікуди не звертатимуть із дороги, пані Софроницька, запрошена на чай і заохочена Бернаром та Лорою, набралася сміливости попросити, щоб Едуар розповів їм про свій майбутній роман, якщо він, звичайно, нічого не має проти.

— Аж ніяк. Але я просто не зумію розповісти вам про нього.

Він майже розсердився, коли Лора запитала (це запитання було вочевидь недоречним), «на що буде схожа ця книжка».

— Ні на що! — вигукнув він.

Потім відразу, так ніби давно чекав цього провокаційного запитання, сказав:

— Навіщо переробляти те, що інші вже зробили, чи те, що я вже зробив сам, чи те, що інші могли б зробити?

Едуар не встиг промовити ці слова, як уже відчув їхню недоречність, надмірність та абсурдність; принаймні йому ці слова здалися недоречними й абсурдними; а може, його пройняв страх, що вони здадуться такими Бернарові.

Едуар був дуже вразливий. Як тільки хтось починав говорити з ним про його працю, а надто тоді, коли його просили розповісти про неї, він, можна сказати, робився як навіжений.

Він глибоко зневажав самовтіху авторів, що увійшла в прислів’я. Він усіляко притлумлював свою власну. Але він охоче шукав у оцінці інших підтримки для своєї скромности. Якщо він не знаходив такої підтримки, то скромність швидко зазнавала краху. Бернарова думка для нього важила надзвичайно. Чи не для того, щоб здобути його повагу, Едуар у його присутності завжди дозволяв своєму Пегасові ставати дибки? То був найліпший засіб її втратити. Едуар це добре відчував, він не раз казав собі це й повторював, але попри всі вимоги своєї розважливости, щойно він опинявся в присутності Бернара, як починав поводитися зовсім інакше, аніж хотів, і говорив у манері, яку сам відразу ж таки визнавав абсурдною (і такою вона справді була). Чи можна стверджувати, що така манера розмови була йому до вподоби?.. Ні, не думаю. Але трохи марнославства не завадить, якщо ми хочемо домогтися від когось лицемірної хвали або навіть щирої любови.