— Річ у тому, що з усіх літературних жанрів, — почав Едуар, — роман залишається найвільнішим, найбільш lawless...[2] Чи не тому, чи не від страху перед цією свободою (бо ті митці, які найдужче тужать за волею, найчастіше втрачають голову, коли її здобувають?) роман завжди так боязко чіпляється за реальність? І говорю я не лише про роман французький. Так само як і роман англійський, роман російський, хоч би яким він був вільним від примусу, по-рабському служить подібності. Єдиний прогрес, який він передбачає, — це ще більше наблизитися до природного. Роман ніколи не знав тієї «страхітливої ерозії контурів», про яку говорить Ніцше, і тієї добровільної відцалености від життя, які сформували стиль грецьких драматургів, наприклад, або трагедій французького XVII сторіччя. Чи знаєте ви щось досконаліше, щось людяніше й щось глибше, аніж ці твори? Але якщо бути точними, то ці твори людяні саме у своїй глибині; вони не претендують на те, щоб такими здаватися, чи здаватися, принаймні, реальними. Вони залишаються творами мистецтва.
Едуар підвівся й, боячись створити враження, що читає лекцію, він, говорячи, розлив у філіжанки чай, пройшовся по кімнаті, потім вичавив цитрину у свою філіжанку і став далі розвивати свої думки.
— Тому що Бальзак був геній і тому що кожен геній, як вважають, приносить у мистецтво остаточні й незаперечні розв’язання, було проголошено, що головна властивість роману — це «боротьба з громадянським станом». Бальзак справді спорудив високу піраміду своєї творчости. Але він ніколи не претендував на те, щоб кодифікувати роман. Його стаття про Стендаля переконливо це підтверджує. Боротьба з громадянським станом! Стан — це я, митець; громадянська чи не громадянська, моя творчість не має наміру боротися нехай там із чим.
Едуар, який вимовив свої останні фрази з палким натхненням, мабуть, дещо штучним, знову сів. Він намагався не дивитися на Бернара, але говорив він саме для нього. Проте, якби вони були з ним наодинці, він не спромігся б сказати нічого; тому він почував вдячність до двох жінок, чия присутність надихнула його на цю промову.
— Іноді мені здається, що ніщо мене так не захоплює, в літературі, як суперечка між Мітридатом та його синами, в Расіна. Де ми чудово розуміємо, що ніколи батько та його сини не можуть так розмовляти і де, проте (і я мусив би сказати: тим більшою мірою), всі батьки і всі сини можуть себе впізнати. Локалізуючи та специфікуючи, ми обмежуємо свою тему. А проте психологічна істина може бути тільки конкретною. Але конкретного мистецтва не існує — воно завжди загальне. Саме в цьому й ховається уся суть проблеми: виразити загальне через конкретне; домогтися, щоб конкретне виражало загальне. Ви дозволите мені запалити люльку?
— Паліть, паліть, — сказала пані Софроницька.
— Так от, я хотів би написати роман, який би був водночас таким самим правдивим, таким самим далеким від реальности, таким самим конкретним і водночас загальним, таким самим людяним і таким самим умовним, як «Аталі», «Тартюф» або «Цінна».
— А сюжет вашого роману, яким він буде?
— Його не буде, — відрубав Едуар. — І це, либонь те, що найбільш дивуватиме. Мій роман не має сюжету. Атож, я добре знаю: те, що я кажу, видається очевидною дурістю. Уточнімо, якщо хочете, що він не матиме одного сюжету. «Шматок життя», — казали прихильники натуралістичної школи. Але великою помилкою цієї школи було те, що вони відрізали цей свій шматок завжди тільки в одному напрямку; в напрямку часу, тобто вздовж. А чому б не вшир? Чому б не вглиб? Щодо мене, то я взагалі нічого не збираюся відрізати. Гадаю, ви розумієте, про що я кажу: я хотів би, щоб у цей роман увійшло все. Ніяких ножиць, що перетнули б його субстанцію там чи там. Я працюю над ним уже понад рік, і за цей час мені не траплялося нічого такого, чого б я туди не помістив чи не хотів би туди помістити: там буде все, що я бачу, все, що я знаю, все, що я довідався про життя інших і про своє власне...
— І все це буде стилізованим? — запитала Софроницька, вдаючи, ніби дуже уважно слухає, але з незаперечним відтінком іронії.
Лора не змогла втриматися від посмішки. Едуар злегка стенув плечима й повів далі:
— І це навіть не те, що я хочу зробити. Я хочу показати з одного боку реальність, показати з другого боку зусилля, яких автор докладає, щоб стилізувати її, зусилля, про які я вам щойно казав.
— Мій бідолашний друже, ви доб’єтеся тільки того, що ваші читачі повмирають від нудьги, — сказала Лора.
Неспроможна далі стримувати посмішку, вона вирішила дати собі повну волю й засміялася вголос.
— Зовсім ні. Щоб досягти такого ефекту, слухайте уважно, я вигадав персонаж романіста, якого я зроблю головним героєм твору. А сюжетом книжки, якщо хочете, буде саме боротьба між тим, що пропонує йому реальність, і тим, що він намагається з неї зробити.
— Так, так, розумію, — чемно зауважила Софроницька, яку Лора своїм сміхом майже привернула на свій бік. — Це може бути цікавим. Але знаєте, в романах завжди небезпечно зображувати інтелектуалів. Вони навіюють на читачів смертельну нудьгу. Автор нічого не може вкласти в їхні уста, крім несосвітенних нісенітниць і всьому, що їх стосується, вони надають абстрактного вигляду.
— А потім, я добре знаю, чим усе це закінчиться! — вигукнула Лора. — В образі цього романіста ви неминуче намалюєте самого себе.
Розмовляючи з Едуаром, вона віднедавна перейшла на глузливий тон, який дивував її саму й тим більше вибивав із рівноваги Едуара, що він бачив його віддзеркалення в лукавих поглядах Бернара.
— Аж ніяк. Я докладу всіх зусиль, щоб зробити його неприємним суб’єктом, — заперечив Едуар.
Та Лору вже ніщо не могло зупинити.
— Тим гірше. Адже всі впізнають у ньому вас, — сказала вона, вибухнувши таким невтримним сміхом, що всі троє приєдналися до неї.
— А план цієї книжки ви вже склали? — запитала Софроницька, намагаючись знову набути серйозного вигляду.
— Звичайно ж, ні.
— Чому?
— Ви повинні зрозуміти, що план для книжки такого жанру є принципово чимось неприйнятним. Усе в ньому було б фальшивим, якби я став щось вирішувати наперед. Я сподіваюся, що реальність продиктує мені його.
— Але мені здалося, ви хотіли відійти від реальности.
— Мій романіст прагнутиме відійти від реальности. Але я знову й знову повертатиму його до неї. Правду кажучи, в цьому й буде сюжет: боротьба між фактами, які пропонує реальність і реальністю ідеальною.
Відсутність логіки в його твердженнях була очевидною, вона, можна сказати, різала очі. Не випадало сумніватися в тому, що під черепом Едуара співіснували дві непримиренні вимоги й що він виснажив усі свої сили, намагаючись їх примирити.
— І далеко ви вже просунулися? — чемно запитала Софроницька.
— Залежить від того, що ви під цим розумієте. Якщо йдеться про книжку, то правду кажучи, я ще не написав жодного рядка. Але роботу я вже зробив велику. Я думаю про неї щодня й без перерви. Працюю я в дуже дивний спосіб, про який зараз вам розповім. День за днем я занотовую у свій записник стан мого роману в моїй уяві. Атож, це щось подібне до щоденника, як ті записи, що їх мати робить про свою малу дитину... Тобто замість задовольнитися розв’язанням певних проблем, кожну з них, мірою того як вона постає (а кожен твір мистецтва — це лише сума або результат розв’язання певної кількости дрібних послідовних проблем) кожну з таких проблем я ретельно описую, я її вивчаю. Якщо хочете, цей записник містить у собі критику мого роману або, якщо висловитися точніше, критику роману взагалі. Подумайте, з яким інтересом прочитали б ми такий записник, якби його нам залишив Дікенс або Бальзак; якби нам у руки потрапили щоденники авторів, які написали «Сентиментальну історію» або «Братів Карамазових»; історії про те, як створювався твір, як він зароджувався! О, це було б надзвичайно цікаво... Такі записи були б цікавішими, ніж сам твір...
Едуар плекав туманну надію, що його попросять прочитати свої записи. Але жоден із трьох інших не виявив анінайменшої цікавости. Натомість:
