— Мій бідолашний друже, — сказала Лора зі смутком у голосі. — Я не маю найменшого сумніву, що ви ніколи не напишете цей роман.

— Ну то й що! Я зараз скажу вам одну річ, — вигукнув Едуар у пориві якоїсь дивної відвертости. — Мені однаково. Атож, якщо я не зможу написати цю книжку, то це лише означатиме, що історія книжки цікавила мене більше, аніж сама книжка; що вона зайняла її місце. Можливо, так буде й ліпше.

— А чи ви не боїтеся, що, покинувши реальність, ви заблукаєте в регіонах безнадійних абстракцій і напишете роман не про живих людей, а про ідеї? — боязко запитала Софроницька.

— То й нехай! — вигукнув Едуар із подвоєною енергією. — Невже через тих дурнів, які заблукали на цій дорозі, ми повинні осудити роман ідей? Під виглядом роману ідей нам досі пропонували лише бридкі ілюстративні романи. Але йдеться тут не про те, зрозумійте. Ідеї... ідеї, признаюся вам, цікавлять мене більше, ніж люди; вони мене цікавлять більше, аніж будь-що інше. Вони живуть; вони воюють; вони агонізують, як і люди. Природно, можна стверджувати, що ми пізнаємо їх тільки через людей, як ми пізнаємо вітер через очерет, який він нагинає. Та все одно вітер важливіший, ніж очерет.

— Але ж вітер існує незалежно від очерету, — наважився втрутитися Бернар.

Його втручання примусило стрепенутися Едуара, який чекав його вже давно.

— Так, я знаю. Ідеї без людей існувати не можуть. Але в цьому й полягає патетика: вони живуть їхнім коштом.

Бернар слухав усе це з пильною увагою. Він був настроєний вельми скептично, й Едуар здавався йому мало не пустим мрійником. Але зрештою красномовність останнього зворушила його; він відчував, як під вітром цієї красномовности гнеться та нахиляється його думка; але, казав собі Бернар, як і очерет, після того як пролетить вітер, думка теж випростується. Він згадав, чого його навчали у школі: людиною керують пристрасті, а не ідеї. А Едуар тим часом говорив далі:

— Те, що я хотів би зробити, зрозумійте мене, скидається на «Мистецтво фуґи». І я не бачу, чому те, що стало можливе в музиці, неможливе в літературі...

На що Софроницька відповіла, що музика — мистецтво математичне й до того ж, якщо залишити тільки цифри й знехтувати пафос та гуманістичну спрямованість, Бах домігся лише того, що створив абстрактний шедевр нудьги, такий собі астрономічний храм, куди могли проникнути лише рідкісні втаємничені. Едуар відразу ж заперечив, що цей храм здається йому чудовим і що він бачить у ньому результат і вершину всієї кар’єри Баха.

— Після чого, — докинула Лора, — люди надовго одужали від фуґи. Людські емоції, більше не бачачи можливости там оселитися, стали шукати собі іншого притулку.

Суперечка стала тонути в хитросплетіннях усіляких словесних викрутасів. Бернар, який досі зберігав мовчанку, але почав уже нетерпляче соватися на своєму стільці, врешті не витримав. З надзвичайною, навіть перебільшеною шанобливістю, як і завжди, коли він звертався до Едуара, але з тим відтінком жартівливости, що перетворювала цю жартівливість на гру, він сказав:

— Пробачте мені, пане, що я знаю, як називатиметься ваш роман, бо я довідався про це внаслідок своєї нетактовности, про яку ви, проте, визнали за можливе забути. Але ж ця назва, як мені, здається, свідчить про те, що ви збираєтеся розповісти певну історію, чи не так...

— О, скажіть нам, як він називається, — попросила Лора.

— Якщо хочете, люба подруго... Але мушу вас попередити, що, можливо, я її ще зміню. Боюся, вона трохи заводитиме читача в оману... Гаразд, скажіть їм, Бернаре.

— Ви мені дозволяєте? Роман називатиметься «Фальшивомонетники», — сказав Бернар. — Але тепер і ви скажіть нам... Ці фальшивомонетники... хто вони такі?

— Я не знаю, — відповів Едуар.

Бернар і Лора перезирнулися, потім поглянули на Софроницьку. Почулося довге зітхання. Я думаю, воно вихопилося в Лори.

Правду кажучи, Едуар спочатку мав на думці декого зі своїх братів по перу, коли обрав для свого роману цю назву: «Фальшивомонетники». Й, зокрема, він думав про віконта де Пасавана. Але це означення незабаром стало в нього набагато ширшим. Залежно від того, звідки віяв вітер духовности, з Риму чи звідкись-інде, його герої поступово робилися або священнослужителями, або франкмасонами. Його мозок, якщо він дозволяв йому вільно рухатися, швидко скочувався в абстрактне, де він почував себе як дома. Ідеї перемін, знецінювання, інфляції поступово заполоняли його книжку, — як теорії вдягання в Бапог ЯеБаПш Карлайла, — де вони займали місце персонажів. Едуар, не можучи про це розповісти, мовчав із майже зніченим виглядом, і його мовчанка, яка здавалася зізнанням у неспроможності, почала вельми бентежити трьох інших.

— Вам коли-небудь траплялося тримати в руках фальшиву монету? — нарешті запитав він.

— Так, — сказав Бернар, але «ні» двох жінок заглушило його голос.

— Ну, то уявіть собі золоту десятифранкову монету, що насправді фальшива. Вона варта не більше, як два су. Але вона буде варта десять франків, якщо не вважати іі фальшивою. Отже, я відштовхуюся від ідеї, що...

— Але навіщо відштовхуватися від ідеї? — нетерпляче перебив його Бернар. —Якщо ви відштовхнетеся від очевидного факту, ідея оселиться в ньому сама собою. Якби я писав «Фальшивомонетників», я почав би з опису фальшивої монети, тієї монети, про яку ви щойно говорили і яка... ось вона!

З цими словами він дістав із жилетної кишені невеличку десятифранкову монету й кинув її на стіл.

— Послухайте, як гарно вона дзвенить. Майже так само, як і інші. Можна подумати, вона золота. Я дозволив себе ошукати сьогодні вранці, як і бакалійник, який мені сьогодні її дав і сам дозволив себе ошукати, так він мені сказав. Думаю, вона все ж таки легша, аніж монета справжня. Але вона блищить і дзвенить майже як справжня монета. Її золота оболонка варта десь трохи більше як два су, але сама вона виготовлена з кришталю. Після тривалого використання вона стане прозорою. Не треба її терти, а то зламається. Крізь неї уже й так видно.

Едуар схопив монету й почав роздивлятися її з надзвичайно уважною цікавістю.

— Але від кого бакалійник її одержав?

— Він не знає. Думає, вона лежала в його шухляді вже кілька днів. Він подав її мені з цікавости, подивитися, чи я її візьму. Я взяв би її, будьте певні, але він як людина чесна мене остеріг, а потім погодився продати її мені за п’ять франків. Він хотів зберегти її в себе, щоб показувати її «аматорам» — так він висловився, а я подумав, що для нього вона не така цікава, як для автора «Фальшивомонетників». І я взяв її саме для того, щоб показати вам. Але тепер, коли ви її роздивились, я хочу забрати її назад. Я бачу, що реальна дійсність вас — на жаль! — не цікавить.

— Цікавить, — відказав Едуар. — Але вона мені завдає незручностей.

— Шкода! — сказав Бернар.

Того самого вечора

«Софроницька, Бернар і Лора стали розпитувати мене про мій роман. Чому я дозволив собі заговорити про нього? Адже я не сказав нічого, крім несосвітенних дурниць. На щастя, нашу розмову урвало повернення двох дітей. Вони були розпашілі, засапані, так ніби довго бігли. Щойно увійшовши, Броня кинулася в обійми матері; мені здалося, вона зараз заплаче.

— Мамо, — вигукнула вона, — насварись на Бориса. Він хотів лягти в снігу зовсім голий.

Софроницька подивилася на Бориса, який стояв у дверях, опустивши голову і втупивши в підлогу застиглий погляд, у якому мені привиділася майже ненависть. Вона ніби й не помітила чогось незвичайного у виразі очей хлопчика і з дивовижним самовладанням сказала:

— Послухай, Борисе. Цього не варто робити ввечері. Якщо ти цього так хочеш, ми підемо туди завтра вранці. Але спершу ти повинен будеш роззутися й прийти туди босоніж...

Вона ніжно погладила обличчя своєї дочки. Але та несподівано впала на землю й засмикалась у конвульсіях. Ми неабияк стривожилися. Софроницька підняла її й поклала на софу. Борис не ворушився й дивився на цю сцену великими очима, в яких застиг ошелешений подив.