— Він тобі сказав, що пішов із пансіону?

— Він сказав мені, що твоя сестра Рашель запропонувала йому піти.

Однією рукою Арман тримався за ручку дверей. Другою, за допомогою свого ціпка, підтримував підняту портьєру. Він просунув кінчик ціпка у дірку в портьєру й побільшив її.

— Розумій це, як знаєш, — сказав він, і його обличчя стало дуже серйозним. — Рашель, я думаю, єдина людина на цьому світі, яку я люблю й шаную. Я шаную її за те, що вона доброчесна. А я роблю завжди так, щоб образити її доброчесність. Вона нічого не знала про Бернара та Сару й ні про що не здогадувалася. Це я їй усе розповів... А окуліст же порадив їй ніколи не плакати! Який же я блазень!

— Я повинен вірити, що ти зараз говориш щиро?

— Атож, це, мабуть, найщиріше з того, що я маю в собі: ненависть до всього, що називається Доброчесністю. Не намагайся мене зрозуміти. Ти просто не знаєш, що може зробити з нас первісне пуританське виховання. Воно залишає в нашому серці злість, від якої ми вже ніколи не вилікуємося... якщо судити по мені, — додав він, ощирившись у посмішці. — До речі, подивися й скажи мені, що це таке.

Він поклав капелюха й підійшов до вікна.

— Бачиш? На краєчку губи, всередині.

Він нахилився до Олів’є і пальцем підняв губу.

— Я нічого не бачу.

— Придивиси ліпше. В куточку.

Олів’є розгледів у самому кутику білу плямочку.

— Це гноячка, — сказав він, щоб заспокоїти Армана, хоча відчув тривогу.

Той стенув плечима.

— Не кажи дурниць, ти ж людина серйозна. По-перше, не гноячка, а гноячок, це слово чоловічого роду. А по-друге, гноячок м’який і швидко гоїться. Ця ж штука тверда і збільшується з кожним тижнем. Вона дає мені поганий присмак у роті.

— І давно вона в тебе?

— Я помітив її понад місяць тому. Але, як говориться в «шедеврах»: «Мій біль іздалеку прийшов...»

— Якщо це тебе тривожить, хлопче, проконсультуйся в лікаря.

— Ти думаєш, я чекав, коли ти мені це порадиш?

— І що він тобі сказав?

— Я, звичайно, не чекав твоєї поради, але консультуватися все одно не ходив, бо якщо це те, що я думаю, то я волію цього не знати.

— Ти поводишся по-ідіотському.

— І справді, я поводжуся по-дурному, мій друже, але як це притаманно людині!..

— Твій ідіотизм полягає в тому, що ти не лікуєшся.

— Бо я не хочу почути на самому початку свого лікування: «Уже запізно». Це те, що Коб-Лафлер зумів так чудово виразити у своїх віршах, які ти прочитаєш:

— Усе можна перетворити на літературу.

— Ти правильно сказав: усе. Але, старий, це не завжди так легко. Ну, прощавай... А, я хотів тобі ще сказати: я одержав звістку від Александра... Атож, ти мусиш його знати: це мій старший брат, який подався до Африки, де наробив дурниць і проковтнув усі гроші, які посилала йому Рашель. Він тепер оселився на берегах Касаманки. Він написав мені, що його комерція процвітає і скоро він поверне нам свій борг.

— А що в нього за комерція?

— Хіба я знаю? Торгівля каучуком, слоновою кісткою, а може, й неграми... безліччю всілякого непотребу. Він кличе мене приїхати до нього.

— Ти поїдеш?

— Я поїхав би вже завтра, якби не був на службі. Александр — це різновид ідіота в моєму жанрі. Гадаю, ми з ним чудово порозумілися б... А втім, хочеш подивитися? Лист зі мною.

Він дістав із кишені конверт, а з конверта витяг кілька аркушів. Вибрав із них один і подав Олів’є.

— Усе тобі читати не варт. Починай ось тут.

Олів’є прочитав:

«Я прожив два тижні в товаристві одного чудернацького індивіда, якому дав притулок у своїй хижі. Певно, сонце цих країв надто напекло йому череп. Було таке враження, що він марить або перебуває на межі божевілля. Цей дивний суб’єкт — йому близько тридцяти років, він високий і дужий, досить гарний на вроду й, безперечно, походить із «доброї родини», як то кажуть, судячи з його манер, його мови та рук, надто витончених, аби припустити, що вони колись виконували якусь чорну роботу, — вірить у те, що одержимий дияволом. Чи може навіть, вважає дияволом себе самого, якщо я добре зрозумів його белькотіння. З ним, певно, сталася якась лиха пригода, бо уві сні або в стані напівсну, у який він часто провалюється (і тоді розмовляє сам із собою, так ніби мене й немає поруч), він знову й знову згадує про якісь відрубані руки. А що в такі хвилини він неймовірно збуджується й закочує свої жахливі очі, то я подбав про те, щоб прибрати якнайдалі від нього будь-яку зброю. Решту часу це славний хлопець, досить приємний у спілкуванні, — а цю рису я дуже ціную, можеш мені повірити, після багатомісячної самотности, — і добрий помічник у моїй роботі. Він ніколи не говорить про своє колишнє життя, тому я не маю найменшого уявлення про те, яким воно в нього було. Він найбільше цікавиться комахами та рослинами, і деякі його розмови дають підстави припустити, що він у цьому надзвичайно обізнаний. Йому, схоже, подобається жити в мене, й він не заводить мови про те, щоб піти; я вирішив дозволити йому залишатися тут доти, доки він захоче. Мені якраз потрібен помічник. Одне слово, він з’явився вчасно.

Страхітливий негр, який його супроводжував, підіймаючись разом із ним по Касаманці і з яким я трохи поговорив, розповів мені, що з ним була жінка і, якщо я правильно його зрозумів, вона втопилася одного дня, коли їхній човен перекинувся. Я не здивувався б, якби довідався, що мій товариш допоміг їй піти на дно. У цих краях, коли тобі треба когось позбутися, ти маєш великий вибір засобів, і нікому немає до цього аніякісінького діла. Коли я довідаюся про це більше, я тобі напишу — або розповім тобі живим голосом, коли ти до мене приїдеш. Атож, я знаю... ти на службі... Тим гірше для тебе! Знай же, що я на тебе чекаю. Бо зрозумій: якщо ти хочеш зі мною побачитися, тобі треба приїхати сюди. Щодо мене, то я відчуваю все менше й менше бажання повернутися. Я живу тут життям, яке мені до вподоби і яке пасує мені, як костюм, пошитий за моєю міркою. Моя комерція процвітає, і фальшивий комір цивілізації здається мені залізним нашийником, якого я ніколи більше не зможу носити.

Надсилаю переказ на гроші, ти можеш ними скористатися як тобі заманеться. Попередній я надіслав Рашелі, а цей надсилаю тобі особисто...»

— Далі тобі буде нецікаво читати, — сказав Арман.

Олів’є повернув листа, нічого не кажучи. Він не здогадався, що вбивця, про якого йшлося в листі, був його братом. Венсан дуже давно не подавав про себе ніякої звістки. Батьки вважали, що він в Америці. Щиро кажучи, Олів’є мало турбувався його долею.

Борис довідався про смерть Броні лише тоді, коли через місяць пані Софроницька навідалася з візитом до пансіону. Після сумного листа від своєї подруги Борис нічого про неї не знав. Він побачив, як пані Софроницька зайшла до приймальні пані Ведель, де він мав звичай перебувати під час перерви, й оскільки вона була в жалобному вбранні, він усе зрозумів, перш ніж вона заговорила. Вони були самі-одні в кімнаті. Софроницька пригорнула до себе Бориса, й вони змішали свої сльози. Вона могла лише повторювати: «Мій бідолашний хлопчику... мій бідолашний хлопчику...», ніби жаліти треба було насамперед Бориса й ніби забувши про своє материнське горе перед величезним горем цієї дитини.

З’явилася пані Ведель, яку попередили про візит, і Борис, усе ще тремтячи від схлипувань, відійшов, щоб не заважати розмові між двома дамами. Він хотів би, щоб про Броню більше не згадували. Пані Ведель, яка її не знала, говорила про неї як про звичайнісіньку дитину. Ті запитання, які вона ставила, здавалися Борисові украй неделікатними через свою банальність. Він хотів би, щоб Софроницька не відповідала на них і страждав, бачачи, як вона виставляє напоказ своє горе. Своє горе він заховав глибоко в собі й беріг його там як найдорожчий скарб.