— І виставив його за двері?

— Атож, і прикипів поглядом до вікна, боячись, щоб Лафлер не кинув бомбу в його підвал, ідучи геть.

— Але навіщо твій Лафлер усе це зробив? — запитав Олів’є після короткої мовчанки. — Судячи з того, що ти мені розповів, він дуже потребував цієї посади.

— Але ти мусиш погодитися, старий, що є люди, які відчувають потребу діяти проти власного інтересу. А потім, скажу тобі, що Лафлер відчув огиду до тієї розкоши, яка оточує Пасавана; до його елеґантности, його люб’язних манер, його великодушної поблажливости, до його манірної зверхности. Атож, від усього цього його занудило, й мушу тобі сказати, я його розумію... Якщо по-чесному, то від нього блювати хочеться, від твого Пасавана.

— Навіщо ти кажеш «твого Пасавана»? Ти добре знаєш, що я більше не зустрічаюся з ним. А потім, чому ти пішов йому служити, якщо він уселяє тобі таку відразу?

— Тому що я якраз люблю те, що вселяє мені відразу... починаючи з моєї власної або моєї бридкої індивідуальности. А потім, у глибині душі, Коб-Лафлер — хлопець сором’язливий. Він нічого цього не сказав би, якби йому не було страшенно ніяково.

— Розказуй!

— Безперечно. Йому було ніяково, і він відчув жах, що почуває себе ніяково перед людиною, яку у глибині душі зневажає. Саме для того, щоб приховати свою ніяковість, він і випендрювався.

— Мені це здається дурним.

— Хлопче, не всім же бути такими розумними, як ти.

— Ти вже мені це казав під час нашої останньої зустрічі.

— Яка пам’ять!

Олів’є вирішив перехопити ініціативу.

— Я намагаюся, — сказав він, — забути про твої жарти. Але останнього разу ти, наприкінці нашої розмови, говорив серйозно. Ти сказав мені речі, про які я не можу забути.

У погляді Армана промайнула стурбованість. Він силувано засміявся.

— О, старий, останнього разу я говорив із тобою так, як ти хотів, щоб я з тобою говорив. Ти просив чогось мінорного й тоді, щоб зробити тобі приємність, я став скиглити, вивертаючи свою душу й удаючи страждання у стилі Паскаля... Чого ти від мене хочеш? Я серйозний лише тоді, коли жартую.

— Ти ніколи не примусиш мене повірити, що ти не був щирий, коли говорив зі мною так, як ти говорив. Це зараз ти граєш роль.

— О створіння, сповнене наївности, яку ангельську душу ти в собі ховаєш! Так ніби всі ми не граємо якусь роль, більш або менш щиро й свідомо. Життя, старий, не більш як комедія. Але різниця між тобою і мною в тому, що я знаю, що я граю роль; тоді як...

— Тоді як... — агресивно повторив Олів’є.

— Тоді як мій батько, наприклад, а про тебе нема чого й говорити, цілком поринає у свою роль, коли грає пастора. Хоч би що я казав чи робив, завжди частина мене залишається позаду, спостерігаючи, як друга моя частина зриває оплески або зазнає фіаско, глузуючи з неї й освистуючи її, а іноді й аплодуючи їй. Коли людина отак розколота, то як вона може бути щирою? Я навіть уже до пуття не розумію, що означає це слово. З цим просто нічого не вдієш: коли я сумний, я здаюся собі Гротескним, і це мене смішить; коли я веселий, я жартую так по-дурному, що від цього мені хочеться плакати.

— Мені теж хочеться плакати, коли я дивлюся на тебе, мій бідолашний старий друже. Я не думав, що ти такий хворий.

Арман стенув плечима і сказав зовсім іншим тоном:

— Щоб утішити тебе, розповім про те, що буде опубліковано в нашому першому номері — ти ж хочеш це знати? Отже, там буде мій «Нічний горщик»; чотири пісні Коба-Лафлера; один із діалогів Жаррі; поеми в прозі малого Ґериданісоля, нашого пансіонера; а потім «Праска», великий есей загальної критики, в якому будуть викладені тенденції журналу. Ми об’єднали свої сили, щоб створити цей шедевр.

Олів’є, який не знав, що сказати, невпевнено заперечив:

— Жоден шедевр не може бути результатом співпраці.

Арман вибухнув сміхом.

— Але ж, мій любий, я пожартував, сказавши, що це буде шедевр. Адже в нашому випадку не йдеться навіть про те, що можна було б назвати твором. І насамперед, треба було б визначити, яке значення вкладаємо ми в слово «шедевр». Звичайно ж, «Праска» спробує прояснити наш погляд на цю проблему. Існує безліч творів, якими ми захоплюємося на віру, тому що всі ними захоплюються, і ніхто досі не додумався чи не посмів сказати, що вони дурні. Наприклад, на самому початку номера ми збираємося дати репродукцію «Джоконди», якій будуть наклеєні вуса. Ти побачиш, старий: це справить вибуховий ефект.

— Ти хочеш цим сказати, що дивишся на «Джоконду» як на щось дурне?

— Зовсім ні, друже, зовсім ні. (Хоча я й не вважаю її чимось надзвичайним.) Ти мене не розумієш. Дурним я вважаю той захват, із яким усі на неї дивляться. Ми розвинули в собі звичку говорити про все, що ми називаємо «шедеврами», лише скинувши капелюхи. «Праска» (до речі, це буде й загальною назвою журналу) ставить на меті висміяти цю шанобливість, виставити в кумедному світлі й дискредитувати її... Ще один добрий засіб — це запропонувати читачеві з претензією на шедевр який-небудь ідіотський твір (мого «Нічного горщика», наприклад), що належить авторові, який не має в голові жодної клепки.

— Пасаван усе це схвалює?

— Його це вельми розважає.

— Бачу, я добре зробив, що пішов звідти.

— Піти звідти... Рано чи пізно, друже, і хочемо ми цього чи не хочемо, ми примушені звідкись піти. Цей мудрий афоризм, природно, наводить мене на думку, що мені час прощатися з тобою.

— Залишся ще на трохи, веселий блазню. Чому ти сказав, що твій батько грає роль пастора? Отже, ти не віриш у щирість його переконань?

— Мій вельмишановний батько так організував своє життя, що він не має більше ані права, ані можливости не бути пастором. Атож, він має переконання, але це переконання суто професійного характеру. Він професор переконань. Він утовкмачує віру в голови людям. Це резон його існування. Це та роль, яку він узявся виконувати і яку мусить грати до самого кінця. Але заглянути в те, що він називає «глибинами своєї душі»... Звернутися до нього з таким проханням було б нескромно, сам розумієш. І я думаю, він і сам туди ніколи не зазирає. Він наповнив своє життя безліччю зобов’язань, що втратили б усякий сенс, якби переконання його ослабли; таким чином, ці переконання необхідні для його зобов’язань і підтримуються ними. Він уявляє собі, що вірує, бо поводиться так, ніби вірує. Він уже не вільний не вірувати. Якби його віра похитнулася, старий, це було б катастрофою! Обвалом і крахом! І не забувай, що моя родина відразу втратила б усі можливості заробляти собі на хліб. Цей істотний факт не можна нехтувати, старий; татова віра в Бога — це наш спосіб здобувати собі засоби до життя. Ми всі живемо з татової віри. Тому запитувати мене, чи мій тато вірує в Бога, це не дуже делікатно з твого боку.

— Я думав, ви живете передусім на прибутки від пансіону.

— Це певною мірою так. Але з твого боку неделікатно також уривати мене в момент мого ліричного піднесення.

— То, виходить, сам ти більше ні в що не віриш? — запитав Олів’є зі смутком у голосі, бо він любив Армана, і його моральне падіння завдавало йому болю.

— lubes renovare dolorem...[6] Ти, здається, забув, мій любий, що батьки хотіли мене зробити пастором. Мене активно готували до цього покликання, перегодовували благочестивими повчаннями, щоб укріпити в мені віру, якщо мені дозволено так висловитися... А треба було просто відверто визнати, що такого покликання в мене нема. Шкода, звичайно. З мене, мабуть, міг би вийти блискучий проповідник. Але моїм покликанням було написати «Нічного горщика».

— Мій бідолашний друже, коли б ти знав, як мені тебе шкода!

— Ти завжди мав те, що мій батько називає «золотим серцем»... але я далі не можу зловживати цю твою слабість.

Він узяв капелюха. Він уже майже вийшов, коли раптом обернувся й сказав:

— Ти не запитав у мене, як ведеться Сарі.

— Тому що ти не повідомив би мені нічого такого, чого я вже не знаю від Бернара.