— Ми поговоримо про це завтра. До побачення.

Затримавшись іще на кілька хвилин у Лори, Едуар пішов до Моліньє. Він сподівався, що застане там Олів’є, з яким хотів поговорити про Бернара. Проте вдома була тільки Поліна, й він більш нікого не дочекався, попри розпачливі намагання розтягти надовше свій візит.

Того вечора Олів’є у відповідь на наполегливе запрошення, яке передав йому брат, пішов до автора «Нерухомого шлагбаума», до графа де Пасавана.

— А я боявся, ваш брат не виконає мого доручення, — сказав Робер де Пасаван, побачивши Олів’є.

— Я не запізнився? — запитав той, заходячи боязко і майже навшпиньках.

Робер узяв капелюха, якого Олів’є тримав у руках.

— Сідайте тут. Почувайтесь як дома. Ось у цьому кріслі, гадаю, вам буде зручно. Ви зовсім не запізнилися, якщо дивитися на годинник. Але моє бажання зустрітися з вами випереджає його стрілки. Курите?

— Ні, дякую, — сказав Олів’є, відводячи портсигар, який простяг йому граф де Пасаван.

Він відмовився із сором’язливости, хоча йому дуже хотілося спробувати, які на смак ці чудові золотаві сигарети, мабуть, російські, які він побачив у тому розкритому портсигарі.

— Атож, я дуже радий, що ви знайшли можливість прийти. Я боявся, ви будете дуже зайняті підготовкою до іспиту. Коли ви його складаєте?

— Письмовий — через десять днів. Але я працюю не дуже багато. Мені здається, до іспиту я готовий і ліпше не перевтомлюватися занадто.

— Але ви відмовилися б, якби я вам запропонував від сьогодні зайнятися чимось іншим?

— Можливо, й ні... Якщо це не забиратиме надто багато часу та сил.

— Зараз я вам скажу, чому я вас запросив. По-перше, я давно хотів познайомитися з вами. Ми вже якось розмовляли одного вечора, у фойє театру, під час антракту... Мене дуже зацікавило те, що ви тоді казали. Ви, звичайно ж, нічого з тієї розмови не пам’ятаєте?

— Та дещо, — сказав Олів’є, що вважав ту розмову не більш як пустою балаканиною.

— Але сьогодні я вам хочу сказати щось цілком конкретне. Ви знаєте, я певен, такого собі жидка, на прізвище Дюрмер? Це, здається, один із ваших товаришів?

— Я щойно з ним зустрічався.

— То ви в нього буваєте, чи не так?

— Ми домовилися зустрітися в Дуврі, щоб поговорити про журнал, головним редактором якого він буде.

Робер засміявся гучним і неприродним сміхом.

— Ха-ха-ха! Головним редактором... Який же він самовпевнений!.. Який же він швидкий!.. Він справді вам це сказав?

— Він уже давно мені про це каже.

— Атож, думка про цей журнал з’явилася в мене досить давно. Якось я мимохідь запитав у нього, чи погодився б він читати зі мною рукописи. Саме це він і сприйняв як пропозицію бути головним редактором журналу. Я не став його поправляти, й ось тепер він... Який пролазливий суб’єкт, вам не здається? Треба буде показати йому, де його місце... Ви й справді не курите?

— Можна спробувати, — сказав Олів’є, цього разу взявши сигарету. — Дякую.

— Дозвольте мені сказати вам, Олів’є... ви не заперечуєте, якщо я називатиму вас Олів’є? Казати вам просто «пане» мені не хочеться, а ви надто молодий і я надто близький із вашим братом Венсаном, щоб називати вас «Моліньє». Так от, Олів’є, дозвольте мені сказати вам, що я нескінченно більше довіряю вашому смаку, аніж смаку Сіді Дюрмера. Чи погодилися б ви взяти на себе керівництво цим журналом? Під моїм невеличким наглядом, звичайно ж; принаймні, на початку. Але я волів би, щоб мого імени не було на обкладинці. Згодом я вам поясню, чому я так хочу... Вип’єте склянку порто? Я маю порто найвищої якости.

Він потягся до невеличкого буфета, що був на відстані його простягненої руки, взяв там пляшку й два келихи, які наповнив.

— То що ви мені скажете?

— Порто й справді чудовий.

— Я не про порто, — сказав Робер, засміявшись. — Я хочу знати, як ви ставитеся до моєї пропозиції.

Олів’є прикинувся, ніби не розуміє, про що йдеться. Він боявся погодитися надто швидко і показати свою радість. Він легко зашарівся й пробелькотів:

— Мій іспит не дозволяє мені...

— Ви самі сказали, що підготовка до нього забирає у вас не так багато часу, — урвав його Робер. — А потім журнал не з’явиться так відразу. Я навіть запитую себе, а чи не варто відкласти його вихід до початку наступного навчального року. Але в будь-якому разі, мені треба з вами домовитися. Було б добре, якби ми могли підготувати до публікації кілька номерів ще до жовтня, і нам треба буде часто зустрічатися влітку для обговорення поточних проблем. Що ви збираєтеся робити на вакаціях?

— О, ще не знаю. Мої батьки, певно, поїдуть у Нормандію, як і щоліта.

— А ви повинні їх супроводжувати? Чи не могли б ви розлучитися з ними на певний час?..

— Моя мати на це не погодиться.

— Я сьогодні вечеряю з вашим братом. Ви мені дозволите поговорити з ним на цю тему?

— Але ж Венсан не поїде з нами. — Потім, зрозумівши, що ця фраза не має стосунку до запитання, він додав: — А потім розмова з ним нічого не дасть.

— Чому ж не дасть, якщо він знайде переконливі аргументи, щоб умовити вашу маму?

Олів’є нічого не відповів. Він ніжно любив свою матір і злегка насмішкуватий тон, яким Робер говорив про неї, йому не сподобався. Робер зрозумів, що трохи поквапився.

— То вам подобається моє порто? — сказав він, щоб змінити тему. — Ще один келих?

— Ні, ні, дякую... Але трунок справді чудовий.

— Знаєте, я був просто вражений зрілістю та впевненістю вашої оцінки, яку ви дали в той вечір. Ви не маєте наміру стати критиком?

— Ні.

— Вірші?..

— Я знаю, що ви пишете вірші.

Олів’є знову почервонів.

— Атож, ваш брат виказав вас. І ви, звичайно ж, знаєте інших молодих поетів, готових співпрацювати з нами. Я хотів би, щоб цей журнал став платформою для згуртування молоді. У цьому я бачу сенс його існування. Я хотів би, щоб ви допомогли мені скласти такий собі проспект-маніфест, який указав би, надто їх не уточнюючи, на нові тенденції. Ми їх обговоримо. Треба буде вибрати між двома-трьома епітетами; ніяких неологізмів; звернутися до старих, широковживаних слів, які ми навантажимо новим змістом і спробуємо ввести в обіг. У Флобера ми запозичимо «Численний і ритмізований»; у Леконта де Ліля — «Священний і вирішальний»... А що ви, наприклад, думаєте про «Життєспроможний», га? «Підсвідомий і життєспроможний»... Не годиться?... «Елементарний, потужний і життєспроможний»?

— Я думаю, можна буде знайти ще ліпші епітети, — наважився сказати Олів’є, який усміхався, проте особливого схвалення в його усмішці не було.

— У такому разі ще келих порто...

— Прошу вас, не наливайте повний.

— Розумієте, великою вадою символістської школи було те, що вона запропонувала нам лише одну естетику. Усі великі школи пропонували, разом із новим стилем, нову етику, нові технічні вимоги, нові таблиці, новий спосіб бачити, розуміти кохання й поводитися в житті. Що ж до символіста, то тут усе було дуже просто: він узагалі ніяк не поводився в житті; він не прагнув його зрозуміти; він його заперечував; він повертався до нього спиною. Це було абсурдно, вам не здається? Це були люди без апетиту й навіть без смаку. Не такі, як ми... правда ж?

Олів’є допив другий келих порто й викурив другу сигарету. Він напівзаплющив очі, напіврозлігся у зручному кріслі й, нічого не кажучи, висловлював свою згоду лише легкими кивками голови. У цю мить у двері подзвонили, і майже відразу по цьому увійшов слуга й подав Роберові візитку. Робер узяв візитку, скинув на неї поглядом і поклав її біля себе на свій письмовий стіл.

— Гаразд. Попросіть його зачекати хвилинку.

Слуга вийшов.

— Послухайте, друже Олів’є, ви мені дуже подобаєтеся, і я певен, що ми з вами чудово порозуміємося. Але прийшов гість, якого я повинен неодмінно прийняти і який хоче бачити мене самого.

Олів’є підвівся.

— Я випущу вас через сад, якщо дозволите... А, до речі... Ви не проти, якщо я вам подарую свою нову книжку? Я саме маю примірник, надрукований на голландському папері...