Я був сповнений твердої рішучости не повідомляти йому ім’я спокусника. Але, на мій подив, він не звернувся до мене з проханням назвати його. Схоже, його ревнощі вгамовуються, коли він не відчуває на собі погляду Лори. У всякому разі, розмова зі мною коштувала йому чималих витрат енергії.
У його поведінці я помітив деяку суперечність. Він щиро обурюється, що той інший покинув Лору напризволяще. Я звернув його увагу на те, що якби той її не покинув, Лора не повернулася б до нього. Він обіцяє любити дитину, як любив би свою власну. І хто знає, чи спізнав би він радість батьківства, якби не з’явився спокусник? Про це я, правда, остерігся йому казати, бо, на згадку про свою недосконалість, його ревнощі загострилися б іще більше. Тобто напад ревнощів перейшов би в напад скривдженого самолюбства й перестав би мене цікавити.
Ревнощі, які переживає Отелло, зрозуміти можна; його переслідує видіння того, як його дружина втішається з іншим. Але чоловік на зразок Дув’єра спроможний ревнувати лише тоді, як він переконає себе, що повинен ревнувати.
І немає сумніву в тому, що він плекає в собі цю пристрасть унаслідок потаємної потреби прикрасити свого дещо бляклого персонажа. У щасті він би поводився цілком природно; але в нинішній ситуації він має потребу захоплюватися собою, а цей його образ штучний, а не природний, як йому здається. Тож я доклав усіх зусиль, щоб змалювати йому картину простого щастя, яке має набагато більшу цінність, аніж страждання, і якого дуже важко досягти. Я не відпускав його, поки не переконав у цьому.
Непослідовність характерів... Персонажі, які від початку до кінця роману або драми діють так, як можна було передбачити... Нас намагаються переконати, що така постійність має викликати захват, а я натомість вважаю, що вони штучні і сконструйовані.
Причому я не стверджую, що непостійність — ознака природности, бо ми зустрічаємо, а надто серед жінок, багато штучно сконструйованих непослідовностей. З другого боку, я можу захоплюватися в кількох рідкісних індивідів тим, що називають «послідовним розумом», але найчастіше така послідовність буття досягається завдяки впертості марнославства та коштом природного. Чим великодушніший індивід у глибині своєї душі, чим активніше нуртують його можливості, чим більше схильний він змінюватися, тим із меншою охотою дозволяє він своєму минулому визначати своє майбутнє. Iustum et tenacem propositi vimm,[5] якого нам пропонують за модель, часто є нерівним і хистким підмурком для культури.
Я знав і інших людей, які вперто формують собі свідому оригінальність, і головна турбота яких полягає в тому, щоб, вибравши якийсь спосіб поведінки, більше ніколи від нього не відступати. (Я думаю про Х.., який відмовився пити монраше 1904 року, яке я йому запропонував. «Я люблю лише бордо», — сказав мені він. Після того як я налив йому бордо, монраше здалося йому надзвичайно смачним.)
Коли я був молодший, я ухвалював рішення, які мені уявлялися доброчесними. Мене менше турбувало, щоби бути таким, як я є, аніж бути таким, яким я себе уявляв. А тепер у відсутності певних рішень я майже вбачаю таємницю не старіння.
Олів’є запитав, над чим я працюю. Я дозволив йому втягнути себе в розмову про мою книжку і навіть прочитав йому, таким він здався мені зацікавленим, щойно написані сторінки. Я боявся його оцінки, знаючи непримиренність його юности і те, як важко для неї визнати будь-який інший погляд, аніж її власний. Але ті кілька зауважень, які він боязко наважився зробити, здалися мені дуже істотними, настільки, що я відразу вирішив узяти їх до уваги.
Саме ним і через нього я відчуваю і дихаю.
Він висловив стурбованість щодо журналу, яким він мав керувати й зокрема щодо новели, яку написав на замовлення Пасавана і від якої тепер хотів би відмовитися. Нові розпорядження Пасавана, сказав я йому, безперечно, матимуть своїм наслідком зміну змісту, а тому він зможе забрати свій рукопис.
Несподіваний візит — мене вирішив навідати пан слідчий Профітандьє. Він утирав хустинкою лоба й важко переводив дух і не так тому, що засапався, підіймаючись на мій сьомий поверх, як від збентеження — так мені принаймні здалося. Він тримав свого капелюха в руках і не сів, коли я запросив його сісти. Це чоловік гарної зовнішности, доброї статури і наділений незаперечною гідністю постави.
— Ви, якщо не помиляюся, доводитеся шуряком судді Моліньє, — сказав мені він. — Це з приводу його сина Жоржа я дозволив собі сьогодні до вас прийти. Не сумніваюся, що ви пробачите мені вчинок, який може спочатку здатися вам невиправданим, але який, сподіваюся, знайде своє пояснення в тій прихильності та повазі, які я плекаю до свого колеги.
Він зробив досить велику паузу. Я підвівся й опустив портьєру, боячись, щоб моя прибиральниця, що була жінкою вельми цікавою і працювала, як я знав, у сусідній кімнаті, не стала підслуховувати нашу розмову. Профітандьє схвалив мою обережність усмішкою.
— Виконуючи свої обов’язки слідчого, — почав він, — я повинен зайнятися однією справою, яка надзвичайно мене бентежить. Вашого юного небожа вже раніше спіймали на одній пригоді... — це має залишитися між нами, чи не так? — пригоді досить скандального характеру, в яку він потрапив — принаймні мені хотілося б вірити, що це так, — через свій дуже юний вік, свою довірливість та невинність; але, признаюся, мені довелося докласти чимало зусиль і виявити неабияку вправність, щоб зам’яти ту справу без шкоди для інтересів правосуддя. Але перед лицем рецидиву... і то зовсім іншої природи, я мушу додати... я не можу гарантувати, що юний Жорж зможе відбутися так легко. Я навіть сумніваюся, чи буде в інтересах цього хлопця намагатися витягти його з цієї халепи, попри все моє бажання врятувати від скандалу мого друга, а вашого зятя. Я, проте, спробую. Але ви ж знаєте, що на мене працюють агенти, які виявляють службову ревність і яких я не завжди спроможний стримати. А може статися так, що сьогодні мені вдасться врятувати його, а завтра — вже ні. Тому я й подумав, що вам слід би поговорити з вашим племінником, пояснити йому, на яку небезпеку він себе наражає...
Мушу признатися, що візит Профітандьє спочатку глибоко мене стривожив; та коли я зрозумів, що він прийшов не як ворог і не як слідчий, то мені стало навіть цікаво слухати те, що він каже. Цей інтерес тільки посилився, коли він заговорив далі:
— Від якогось часу стали з’являтися фальшиві монети. Мене про це попереджено. Я ще не з’ясував, з якого джерела вони надходять. Але я знаю, що юний Жорж — цілком наївно, мені хотілося б вірити — один із тих, хто користується цими монетами й запускає їх в обіг. Їх кілька, ровесників вашого небожа, котрі займаються цим ганебним ремеслом. Я не маю сумніву, що хтось користується з їхньої невинности і що ці нерозважливі діти стали жертвами обману, до якого вдаються певні дорослі злочинці. Ми вже могли б схопити малолітніх правопорушників і без особливих труднощів примусити їх розповісти, звідки вони беруть ці монети; але я надто добре знаю, що на певному етапі ця справа вислизне з наших рук, так би мовити... тобто слідство не може відступати назад, і ми будемо змушені з’ясувати й те, що нам, можливо, не хотілося б розкривати. У даному випадку я маю певну надію викрити справжніх злочинців без того, щоб удаватися до свідчень неповнолітніх. Тому я розпорядився, щоб їх не чіпали. Але цей наказ має тимчасовий характер. Я хотів би, щоб ваш небіж не примусив мене його скасувати. Бажано, аби він довідався, що перебуває під наглядом. Гадаю, було б непогано, якби ви навіть налякали його трохи; він ступив на хибну стежку...»
Я сказав, що зроблю все можливе, аби остерегти його, але Профітандьє, здавалося, не слухав мене. Його погляд утупився кудись у порожнечу. Він двічі повторив: «На ту стежку, яку називають хибною», потім замовк.
Я не можу зараз сказати, скільки тривала його мовчанка.
