Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Старий пастор вважав своїм обов’язком розповісти історію всієї родини, почавши її з життя діда, Азаїса, з яким він навчався у школі в Страсбурзі до війни, а потім — на факультеті теології. Мені здалося, що він ніколи не закінчить складної фрази, якою намагався пояснити, що, ставши директором пансіону та присвятивши себе вихованню дітей, його друг, так би мовити, не зійшов зі стежки пастирського служіння. Потім він перейшов до наступного покоління, а далі в тих самих повчальних інтонаціях заговорив про родину Дув’єрів, що про неї, як мені здалося, він знав небагато. Схвильованість почуттів пом’якшувала нестачу в пастора ораторського хисту, і було чути, як чимало присутніх сякаються в носовички. Мені хотілося б знати, що думає Олів’є. Я подумав, що для нього, вихованого в католицькій вірі, протестантський культ мав здатися чимось новим і що він, звичайно ж, прийшов до цього храму вперше. Дивовижна здатність до знеосіблення, що дозволяє мені переживати почуття інших, як свої власні, майже примусила мене цілком перейнятися почуттями Олів’є, як я їх собі уявляв; і хоч очі в нього були заплющені, а може, якраз саме тому, мені здавалося, що я дивлюся його очима й уперше бачу ці голі стіни, тьмяне й абстрактне світло, в якому сиділи люди, різкі обриси казальниці, що чітко виділялися на тлі білої стіни в глибині церкви, прямоту ліній, застиглість колон, які підтримували хори, сам дух цієї кутастої та безбарвної архітектури, похмура недоладність, прямолінійність та вбога скнарість якої уперше впали мені у вічі. Щоб не звертати на це уваги раніше, треба було звикнути до всього цього з дитинства... І несподівано пригадалося мені моє релігійне пробудження і моє перше релігійне натхнення; пригадалася Лора й та недільна школа, де ми з нею зустрілися, учні-репетитори обоє, сповнені запалу й погано розрізняючи в тому полум’ї, яке спалювало в наших душах усе нечисте, що належить іншому, а іду слід віддати Богові. І мені раптом стало прикро, що Олів’є не знав ніколи цієї першої оголеності почуттів, яка так небезпечно підносить душу у височінь, далеко над видимостями, прикро, що він не може мати спогадів, таких, як у мене. Але відчуття того, що все це для нього чуже, допомогло мені самому звільнитися з-під його впливу. Я палко стиснув цю руку, яку він надовго залишив у моїй руці, але в цю мить він рвучко її забрав. Він розплющив очі, щоб подивитися на мене, потім із пустотливою дитячою усмішкою, яка пом’якшила глибоку серйозність його чола, прошепотів, нахилившись до мене — тоді як пастор, посилаючись на обов’язки всіх християн, щедро відпускав новоодруженим поради, приписи та благочестиві напучення:

— Плювати я хотів на все це. Я — католик.

Усе в ньому приваблювало мене й здавалося мені таємничим.

Біля дверей ризниці я зустрівся зі старим Лаперузом. Він сказав мені трохи сумно, але тоном, у якому не прозвучало жодного докору:

— Ви, мабуть, зовсім забули про мене.

Я послався на безліч усяких обставин, шукаючи виправдання тому, що так довго з ним не бачився; пообіцяв, що післязавтра прийду його навідати. Я спробував повести його до Азаїсів, куди мене запросили на чай, який вони давали після церемонії. Але він сказав мені, що настрій у нього поганий і він боїться, що зустріне там багато людей, з якими треба буде розмовляти, а він не зможе.

Поліна повела Жоржа й залишила мене з Олів’є.

— Доручаю його вам, — сказала вона, сміючись.

Ці слова, схоже, розгнівали Олів’є, який відвернувся від матері й потяг мене на вулицю.

— А я й не знав, що ви так близько знайомі з Азаїсами.

Він дуже здивувався, почувши від мене, що я жив у їхньому пансіоні цілі два роки.

— Невже ви не могли якось ліпше влаштувати своє незалежне життя?

— Я знайшов там деякі зручності, — відповів я йому туманно, не можучи признатися, що в той час Лора заполонила всі мої думки, і я був ладен погодитися на найгірші умови задля втіхи терпіти їх поблизу від неї.

— І ви не задихнулися в атмосфері цієї тюрми?

А що я на це нічого не відповів, то він додав:

— До речі, я не знаю, ні як я сам тут витримую, ні чому я тут опинився... Правда, я тут перебуваю лише на половинному пансіоні. Але й цього з мене вже досить.

Я мусив розповісти йому про дружбу, яка пов’язувала директора цієї «тюрми» та його діда, спогад про яку пізніше вплинув на вибір, зроблений його матір’ю.

— А втім, — додав він, — мені нема з чим порівнювати, і всі ці нори, звичайно ж, схожі між собою. Я навіть схильний повірити, що, як мені розповідали, більшість із них набагато гірші, ніж ця. Та все одно я був би радий вибратися звідси якомога скоріш. Я взагалі б сюди не потрапив, якби мені не треба було надолужувати час, згаяний під час моєї хвороби. А останнім часом я приходжу сюди лише задля дружби з Арманом.

Я довідався тоді, що цей менший брат Лори був його односумом. Я сказав Олів’є, що майже його не знаю.

— А проте це найцікавіша й найрозумніша особа з цієї родини.

— Цебто той, хто найцікавіший для тебе.

— Ні. ні. Запевняю вас, що він справді надзвичайно цікавий хлопець. Якщо хочете, ми зайдемо до нього й поговоримо з ним у його кімнаті. Сподіваюся, він не відмовиться розмовляти у вашій присутності.

Ми підійшли до пансіону.

Ведель-Азаїси замінили традиційний весільний обід простим чаєм, який коштував їм набагато менше. Вітальня та кабінет пастора Веделя були відкриті для тлуму гостей. Лише рідкісні друзі родини мали доступ до малої особистої віталеньки пастореси; але, щоб уникнути масового вторгнення, двері між великою вітальнею і цією віталенькою замкнули, тому Арманові доводилося відповідати тим, хто запитував, як можна пройти до його матері:

— Хіба що пролізти через димар.

Людей було багато. Від задухи можна було померти. Крім кількох «членів викладацького корпусу», колег Дув’єра, це товариство було майже виключно протестантським. Навіть чутно було вельми специфічний пуританський запах. Такі самі сильні, а може, навіть задушливіші, випари поширюються на сходинах католиків або євреїв, коли вони опиняються у своєму власному середовищі й дають собі повну волю. Але католикам більше властива висока самооцінка, євреї ж, навпаки, схильні недооцінювати самих себе, що ж до протестантів, то для них це не характерно. Якщо у євреїв носи дуже довгі, то в протестантів носи завжди закладені — це очевидний факт. Що ж до цієї атмосфери, в яку я так довго був занурений, то я не помітив у ній нічого екстраординарного. Нічого такого альпійського, райського чи занадто дурного.

У глибині зали стояв стіл, обладнаний під буфет. Рашель, старша сестра Лори, і Сара, її молодша сестра, з допомогою кількох молодих дівчат на порі, їхніх подруг, пропонували чай...

Лора, як тільки мене побачила, затягла мене в кабінет свого батька, де вже зібрався весь синод. Заховавшись у віконному отворі, ми могли поговорити, не боячись, що хтось нас підслухає. На лиштві цього вікна ми колись написали з нею наші імена.

— Подивіться-но. Вони досі тут, — сказала мені вона. — Думаю, ніхто їх досі не помічав. Скільки вам було тоді років?

Над іменами ми тоді написали дату.

— Двадцять вісім.

— А мені шістнадцять. Це було десять років тому.

Момент був обраний не дуже вдалий для того, щоб ворушити ці спогади. Я намагався відвернути її від них, а вона повертала мене туди з якоюсь тривожною наполегливістю. А потім, несподівано, ніби боячись надто розчулитися, вона запитала, чи я досі пам’ятаю Струвілова?

Струвілов був вільним пансіонером, який завдавав у ту пору чимало клопоту Лориним батькам. Вважалося, що він відвідує уроки, та коли в нього запитували, які саме чи до яких іспитів той готується, той недбало відповідав:

— Які хочу, такі й відвідую.

Спочатку всі вдавали, ніби сприймають його брутальні відповіді як жарти, певно, бажаючи притупити їхню гостроту, і він сам супроводжував їх гучним сміхом; але з часом цей сміх ставав усе саркастичнішим, а його вихватки — дедалі агресивнішими, і я не міг зрозуміти, чому пастор терпів такого пансіонера, він явно робив це не з фінансових міркувань, до того ж він ставився до Струвілова з якоюсь дивною приязню, що була змішана з жалістю і, можливо, з невиразною надією, що йому вдасться переконати його: я маю на увазі, перевиховати. Так само не міг я зрозуміти, чому Струвілов і далі живе в цьому пансіоні, хоча він міг би спокійнісінько перебратися кудись-інде. Адже, на відміну від мене, він явно не мав жодних причин сентиментального характеру, які б його тут затримували. Але, можливо, він залишався тут тому, що його вочевидь тішили ці турніри з бідолашним пастором, який захищався погано, і його супротивник завжди був у виграші.

20
{"b":"559764","o":1}