— Пам’ятаєте той день, коли він запитав у тата, чи, коли тато молиться, він зберігає піджак під сутаною?

— Чорти б його забрали! Він запитав це таким лагідним тоном, що ваш бідолашний батько не відчув у цьому запитанні жодного лукавства. То було за столом. Я дуже добре все пам’ятаю...

— І тато відповів йому цілком щиро, що сутана досить тоненька, і він боїться застудитися, якщо не вдягатиме піджака.

— І який смуток затьмарив тоді обличчя Струвілова! Він довго мовчав у відповідь на наші наполегливі розпитування, а потім нарешті заявив, що це «звичайно, не має великої ваги», але, мовляв, коли ваш батько вимахує руками, рукави піджака вистромляються з-під сутани, і це справляє погане враження на деяких вірних.

— Після цього сердешний тато проголосив цілу проповідь, притискаючи лікті до тіла й утративши весь свій дар красномовства.

А наступної неділі він прийшов із церкви, геть застуджений, тому що служив без піджака. А та дискусія про безплідну смоковницю з Євангелії та дерева, які не дають плодів... «Я — те дерево, що не дає плодів. Я спроможний лише відкидати тінь. Панотче, я накриваю вас своєю тінню».

— Це також було сказано за столом.

— Звичайно. Адже ми бачили його лише за столом.

— І він сказав це з такою злістю! Саме тоді дідусь виставив його за двері. Пам’ятаєте, як він несподівано підхопився на ноги, і це він, який зазвичай не відривав носа від тарілки! І простягши перед собою руку, вигукнув: «Геть звідси! Геть!»

Він здався тоді мені величезним, грізним. Я майже переконаний, що Струвілов тоді злякався.

— Він кинув свою серветку на стіл і зник. Він пішов від нас, не заплативши за пансіон. Після цього ми вже ніколи його не бачили.

— Цікаво все-таки, що з ним сталося.

— Бідолашний дідусь, — сказала Лора, і в її голосі пролунав смуток, — яким гарним видався він мені в той день! Він вас дуже любить, ви знаєте. Було б добре, якби ви зайшли до нього, в його кабінет, бодай на хвилину. Я певна, для нього це була б велика радість.

Я записав усе це майже відразу, відчуваючи, як важко правильно відтворити тон будь-якого діалогу. Але далі я став слухати слова Лори ще неуважніше. Я помітив, — правда, досить-таки далеко від себе — Олів’є, якого втратив із виду, відтоді як Лора затягла мене в кабінет свого батька. Очі в нього блищали, а вираз обличчя був надзвичайно жвавим. Згодом я довідався, що Сара задля розваги умовила його випити одним духом шість келихів шампанського. Арман був поруч із ним, і обидва хлопці, проштовхуючись крізь натовп, переслідували Сару та молоду англійку, Сариного віку, що жила в пансіоні Азаїсів уже понад рік. Зрештою Сара та її подруга покинули залу, й крізь відчинені двері я побачив, як хлопці кинулися їх наздоганяти, вибігши на сходи. Я теж хотів вийти назовні, бо мене попросила про це Лора, але несподівано вона рвучко наблизилася до мене:

— Послухайте, Едуаре, я хотіла ще вам сказати... — і зненацька її голос став дуже серйозним, — ми, мабуть, розлучаємося тепер надовго. Я хотіла б знати, чи я можу ще розраховувати на вас... як на друга.

Ніколи я ще не мав такого бажання поцілувати її, як у ту мить. Але я обмежився тим, що з палкою ніжністю поцілував їй руку, прошепотівши:

— Хоч би що сталося...

І щоб приховати від неї сльози, які набігли мені на очі, я швидко подався геть у пошуках Олів’є.

Він чекав, коли я вийду, сидячи на приступці сходів, поруч з Арманом. Він явно був трохи п’яний. Він підхопився на ноги й потяг мене за руку:

— Ходімо, — сказав він. — Ми викуримо по сигареті в Сариній кімнаті. Вона чекає нас.

— Я прийду через хвилину. Бо спершу хотів би навідати Азаїса. Але я не зможу знайти ту кімнату.

— Ви чудово знаєте, де вона є. Це колишня Лорина кімната! — вигукнув Арман. — Оскільки це одна з найкращих кімнат у будинку, то в ній оселили пансіонерку. Але вона замало платить, і тому їй доводиться ділити цю кімнату із Сарою. Туди поставили два ліжка, задля форми; але в цьому не було потреби...

— Не слухайте його! — вигукнув Олів’є, сміючись і штовхаючи приятеля. — Він п’яний.

— Не мели дурниць! — кинув йому Арман. — То ви прийдете, чи не так? Ми вас чекаємо.

Я пообіцяв, що прийду.

Після того як він став підстригати волосся йоржиком, старий Азаїс перестав бути схожим на Вітмена. Він віддав родині зятя другий і третій поверхи свого будинку. З вікна свого кабінету (червоне дерево, репс і молескін) він має змогу дивитися згори на подвір’я і спостерігати за пересуваннями своїх учнів.

— Погляньте, як до мене підлещуються, — сказав мені він, показуючи на величезний букет хризантем на своєму столі, який подарувала йому мати одного з учнів, давня подруга їхньої родини.

У цій кімнаті панувала така сувора атмосфера, що, здавалося, квіти тут скоро зів’януть.

— Я покинув на короткий час товариство. Я вже старий, і гамір розмов мене стомлює. Але квіти складають мені компанію. Вони розмовляють по-своєму й уміють славити Господа ліпше, ніж люди, — а може він говорив щось інше, але в такому ж дусі.

Достойний чолов’яга навіть уявити собі не міг, як він набрид своїм учням подібними балачками, які в його устах звучали так щиро, що будь-яка іронія у відповідь на них здавалася недоречною. Такі прості душі, як душа старого Азаїса, мені, безперечно, зрозуміти найважче. Якщо сам ти не спроможний мислити такими примітивними категоріями, тобі доводиться, слухаючи такі речі, розігрувати щось подібне до комедії — але що робити? Тут не випадає сперечатися, щось пояснювати, ти мусиш згідливо кивати головою та й годі. Азаїс створює навкруг себе атмосферу лицемірства, якщо ті, хто його оточує, не поділяють його наївної віри. Спочатку, коли я став бувати в цій родині, я обурювався, бачачи, як брешуть Азаїсові його онуки. Але мені довелося брати з них приклад.

Пастор Проспер Ведель надто зайнятий. Пані Ведель — це особа трохи придуркувата, завжди заглиблена у свої поетико-релігійні марення, де вона втрачає всяке відчуття реального. Тому саме дід узяв у свої руки як виховання, так і освіту молодих. Один раз на місяць, тоді, коли я тут жив, я мусив вислуховувати бурхливу проповідь, яка закінчувалася патетичними закликами:

«Віднині ми не станемо нічого приховувати. Ми вступаємо в нову еру відвертости й щирости. (Він любить уживати різні слова для того, щоб сказати одне й те саме, — давня звичка, яку він зберіг від часів свого пасторського служіння.) Ми більш не плекатимемо жодної задньої думки, ми відкинемо ті ниці помисли, що виникають десь потойбіч голови. Ми зможемо дивитись одне одному просто В обличчя, не відводячи погляду. Ви згодні? Отже, домовилися».

Після чого всі ми просувалися трохи вперед, він у своїй наївності, а діти — в брехні.

Ці промови насамперед адресувалися братові Лори, на рік молодшому, аніж вона, в якому нуртували соки юности і який прагнув кохання. (Він зайнявся якоюсь комерцією в колоніях, і я втратив його з поля зору.) Одного вечора, коли старий знову виголосив цю проповідь, я зайшов до нього в кабінет. Я намагався розтлумачити йому, що сама його прямолінійність робить неможливою для онука ту щирість, якої він від нього вимагав. Азаїс тоді майже розсердився.

— Він не повинен робити нічого такого, в чому було б соромно признатися! — вигукнув він тоном, який не допускав заперечення.

А втім, це чудова людина. Ба більше того: це взірець доброчесности, те, що називають «золотим серцем», але мислить він по-дитячому. Його глибока пошана до мене пояснюється тим, що, як йому відомо, в мене нема коханки. Він не став приховувати від мене своїх сподівань, що я одружуся з Лорою. Він сумнівається в тому, що Дув’єр — той чоловік, якого їй треба, і він повторив мені кілька разів: «Її вибір мене дивує», а потім додав: «А втім, я вірю, що то хлопець порядний... А ви як вважаєте?»

— Безперечно, — відповів йому я.

Мірою того як людська душа заглиблюється в побожність, вона втрачає відчуття, смак, потребу реальности. Це саме я помітив і у Веделя, хоч ми говорили й недовго. Сяйво віри цілком їх засліплює, і вони перестають бачити світ, який їх оточує, перестають бачити самих себе. Мої почуття ніколи не перешкоджали мені ясно бачити, що діється у світі, тому мене завжди приголомшували ті кучугури брехні, які нагромаджує перед собою людина побожна.