Едуар одержав цього листа того самого ранку, коли від’їхав. Тобто він вирішив їхати негайно, як тільки його прочитав. Зрештою, він і так не збирався надто затягувати своє перебування в Англії. Цим я аж ніяк не хочу натякнути, що він не повернувся б у Париж, якби йшлося тільки про порятунок Лори. Я просто хочу сказати, що він був радий повернутися. У ці останні дні, що їх він прожив у Англії, він не знав ніякої радости. Найперше, що він зробить у Парижі, це піде до якогось закладу сумнівної слави. А що він не хотів понести туди з собою якісь особисті папери, то зняв із полиці купе свою валізу, відкрив її й поклав туди лист від Лори.

Але він поклав його не між піджаком та сорочками; з-під свого одягу він дістав зошит, оправлений у тверді палітурки й наполовину списаний його почерком. Знайшов у тому зошиті, на самому початку кілька сторінок, заповнених торік, перечитав їх і вклав Лориного листа між ними.

18 жовтня

«Лора, мабуть, і гадки не має про свою могутність. Що ж до мене, то я спроможний проникнути в таємницю свого серця і добре знаю, що досі я не написав жодного рядка, який би вона непрямо не надихнула. Коли вона поруч, я маю відчуття, що це ще дитина і всю свою красномовність я завдячую своєму постійному бажанню чогось її навчити, в чомусь переконати, звабити її. Я неспроможний ані щось бачити, ані щось чути без того, щоб не запитати себе: а що скаже про це вона? Я забуваю про власні емоції і знаю лиш те, що почуває вона. Мені навіть здається, що якби її не було поруч і вона чітко мене не окреслювала, то контури моєї власної особистости були б геть розмитими; я можу зібрати себе докупи й визначити лише навкруг неї. Яка ілюзія вселяла мені досі переконаність, що я створив її за своїм образом і подобою? Тоді як, навпаки, це я сформував себе за її подобою. І я досі цього не помічав! Або радше сталося так: завдяки дивному перехрещенню сил любови наші дві істоти деформувалися під впливом одна одної. Мимоволі, несвідомо кожне з двох створінь, які люблять одне одного, формує себе за образом того кумира, якого воно бачить у серці другого... Хто любить по-справжньому, той зрікається щирости.

Ось так вона мене сформувала й змінила. Її думка повсюди супроводжувала мою. Я захоплювався її смаком, її цікавістю, її культурою і не розумів, що лише з любови до мене вона так палко цікавилася всім тим, що захоплювало мене. Бо сама вона не вміла нічого відкрити. Кожне з її захоплень, тепер я це розумію, було для неї лише тим ліжком, де могла спочити її думка, пригорнувшись до моєї думки; жодне з них не відповідало глибинним вимогам її природи. «Я наряджала себе й прикрашала тільки для тебе», — могла б сказати вона. А я, звичайно, хотів би, щоб роблячи це, вона підкорялася лиш собі, якійсь своїй інтимній особистій потребі. Адже з усього того, що вона брала собі задля мене, не залишиться нічого, не залишиться навіть жалю, навіть відчуття втрати. Настане день, коли повернеться її справжнє єство, коли час познімає з неї всю позичену одіж; а хто буде закоханий лише в ці прикраси, той пригортатиме до серця тільки порожнє вбрання, лише спогад... лише жалобу та розпач.

О, скількома чеснотами, скількома досконалостями я її прикрасив!

Як дратує мене, коли хтось згадує при мені про щирість! Щирість! Коли я про неї говорю, то думаю тільки про щирість у стосунку до неї. Коли ж я повертаюся до самого себе, я просто перестаю розуміти, що означає це слово. Я завжди той, ким собі здаюся — а моє уявлення про себе безперервно змінюється і то настільки, що часто моє вранішнє єство не впізнало б мого єства вечірнього, якби сам я не був поруч, щоб наблизити їх одне до одного. Ніщо так не відрізняється від мене, як я сам. Лише в самоті іноді виходить на поверхню мій субстрат, і я досягаю певної внутрішньої безперервности; але в таких випадках мені здається, що моє життя уповільнюється, зупиняється і що я, по суті, перестаю існувати. Моє серце б’ється лише задля симпатії; я живу лише життям, яке належить комусь іншому; тобто я міг би сказати, що живу ніби за чиїмось дорученням і ніколи не живу життям інтенсивнішим, аніж тоді, коли виходжу за межі самого себе, аби стати кимось іншим, байдуже ким.

Ця антиегоїстична сила децентралізації діє так потужно, що вона витискає з мене відчуття власного «я», а отже, й відповідальности. З такою людиною не можна одружуватися. Як донести це до свідомости Лори?

26 жовтня

Я не визнаю іншого існування, крім поетичного (і я надаю цьому слову його повного значення) — починаючи з мого власного існування. Іноді мені здається, що я не існую насправді, а лише уявляю собі, що я є. У що найважче мені повірити, то це — у свою власну реальність. Я постійно відриваюся від самого себе, і мені важко зрозуміти, коли я щось роблю, що той, кого я бачу, як він щось робить, це той самий, який дивиться і дивується, і сумнівається, що можна водночас бути і тим, хто вдається до якихось дій, і тим, хто на нього дивиться.

Психологічний аналіз утратив для мене будь-який інтерес від того дня, коли я довідався, що людина переживає те, що вона переживає у своїй уяві. Звідси можна зробити висновок, що вона переживає у своїй уяві те, що вона переживає насправді... Те саме відбувається і з моїм коханням: який Бог міг би побачити різницю між тим, що я кохаю Лору, і тим, що я собі уявляю, ніби її кохаю, між тим, що я собі уявляю, ніби кохаю її менше, і тим, що я справді менше її кохаю? У царині почуттів реальне не відрізняється від уявного. І якщо досить уявляти собі, що ти кохаєш, для того, щоб кохати, то буде досить і сказати собі, що ти уявляєш, ніби кохаєш, коли ти справді кохаєш, і ти відразу станеш кохати вже трохи менше і навіть трохи віддалишся від того, кого ти кохаєш, або втратиш кілька кристаликів свого кохання. Але щоб це сказати, хіба не треба вже кохати трохи менше?

Саме спираючись на такі міркування, X, у моїй книжці, намагатиметься віддалитися від Z — а передусім, намагатиметься віддалити її від себе.

28 жовтня

«У нас вельми полюбляють говорити про раптову кристалізацію кохання. Але його повільна декристалізація, про яку ніхто ніколи не говорить, це той психологічний феномен, який цікавить мене значно більше. Я думаю, його можна спостерігати по закінченні більш або менш тривалого часу в усіх шлюбах, у основі яких лежало кохання. Цього немає підстав боятися у випадку Лори, я певен (і це дуже добре), якщо вона вийде за Фелікса Дув’єра, як це їй радять здоровий глузд, її батьки і я сам. Дув’єр — учитель і чоловік надзвичайно порядний, наділений багатьма чеснотами і дуже здібний у своїй галузі (мені подобається, що учні дуже його цінують), у якому Лора, безперечно, відкриє в повсякденному житті тим більше переваг, чим менше вона будуватиме ілюзій наперед. Я навіть радий, що коли вона говорить про нього, то не вихваляє його надміру. Дув’єр вартий більшого, аніж їй здається.

Але який це чудовий сюжет для роману: поступова і взаємна декристалізація почуттів після п’ятнадцяти-двадцяти років подружнього життя! Поки він кохає і хоче, щоб кохали його, закоханий неспроможний побачити себе таким, яким він справді є, а крім того, він не бачить і предмета свого кохання — натомість він бачить на його місці кумира, якого він прикрашає, обожнює, якого собі створює.

Отож я спробував остерегти Лору і проти себе самої, і проти мене. Я спробував переконати її, що наше кохання не зможе дати ані їй, ані мені тривалого щастя. Сподіваюся, що мені це майже вдалося».

Едуар стенув плечима, закрив щоденника, після того як прочитав ці сторінки і поклав його разом із листом до валізи. Він поклав також туди свого гаманця, спершу взявши звідти банкноту в сто франків, яких йому, безперечно, вистачить, поки він знову не забере свою валізу, яку мав намір залишити в камері схову, коли приїде. Лихо було лише в тому, що вона не замикалася на ключ, його валіза; принаймні він не мав більше ключа, щоб її замкнути. Він завжди губив ключі від своїх валіз. На щастя, службовці камери схову надто заклопотані протягом дня та й на самоті не бувають ніколи. Він забере цю валізу близько четвертої, віднесе її до себе, потім піде втішати та рятувати Лору. Він спробує повести її обідати.