— Природнича історія — то ще більша нудота, ніж історії про кохання. То він до вас залицявся?..
— Якби я могла переказати те, що він мені говорив... Це надзвичайно цікаво, мій друже. Він розповів мені дуже багато про морських тварин. А я завжди цікавилася всіма створіннями, які живуть у морі. Ви знаєте, що в Америці тепер будують підводні кораблі, з вікнами в корпусі, крізь які можна бачити все, що робиться на дні океану? Хіба не чудово? Ви можете побачити живі корали, оті... оті — як же вони називаються? — зірчасті поліпи, губки, водорості, косяки риб. Венсан розповів мені, що існують види риб, які гинуть, коли вода стає більш або менш солоною, а інші види, навпаки, витримують зміну солоности й поїдають перших, коли ті стають слабкими. Попросіть його, щоб він розповів вам... Запевняю вас, це надзвичайно цікаво. Коли він про це говорить, він дивовижно змінюється. Стає просто невпізнанним... Але ви не вмієте розговорити його... А як він розповідає про свої взаємини з Лорою Дув’єр... Атож, це ім’я тієї жінки. Ви знаєте, як він познайомився з нею?
— Він вам розповідав?
— Ви ж знаєте, нестерпний ви чоловіче, що мені розповідають про все! — І вона полоскотала йому обличчя пір’їнами свого стуленого віяла. — Ви навіть гадки не маєте, що він приходив до мене щодня, після того вечора, як ви нас познайомили!
— Щодня! Ні, звичайно ж, про це я й справді гадки не мав.
— На четвертий день він уже не міг стриматися, і все мені розповів. Але кожного наступного дня він додавав до своєї розповіді якусь цікаву подробицю.
— І вам не було нудно слухати! Я захоплююся вами.
— Я ж тобі кажу, що закохалася в нього.
І вона схвильовано схопила Робера за руку.
— А він... Він кохає ту жінку?
Ліліан засміялася.
— Він її кохав. О, спершу мені довелося вдати, ніби я дуже їй співчуваю. Я навіть мусила присилувати себе поплакати з ним. Хоча мене мучили люті ревнощі. А зараз я вже не ревную. Послухай-но, як усе почалося. Вони були обоє в По, в санаторії, куди приїхали лікуватися, бо хтось поставив їм діагноз захворювання на сухоти. Насправді ж діагноз виявився хибним, ні вона, ні він не мали цієї недуги. Але тоді обоє вважали себе дуже хворими. Вони були ще не знайомі. Уперше вони побачилися, коли лежали поруч у шезлонгах на терасі в саду разом з іншими хворими, які лежать там цілий день на повітрі, лікуючи в такий спосіб свою недугу. Та позаяк усі вони вважають себе приреченими, то переконані, що хоч би що вони робили, це не дасть позитивних наслідків. Він знай повторював, що їм обом залишилося жити не більш як місяць; а це було навесні. Вона була там сама-одна. Її чоловік працює якимсь дрібним викладачем французької мови в Англії. Вона покинула його, щоб приїхати лікуватися в По. Вона була одружена лише три місяці. Він мусив витиснути з себе всі соки, щоб послати її туди. Він писав їй щодня. Ця молода жінка походить із дуже порядної родини, вона дуже добре вихована, дуже стримана, дуже сором’язлива. Аше в тому санаторії... Я не знаю напевне, що саме міг їй казати Венсан, але на третій день вона призналася йому, що хоч і спала зі своїм чоловіком і він нею володів, проте їй невідомо, що таке втіха.
— А що він їй на це сказав?
— Він узяв її за руку, яка безвільно висіла поруч із її шезлонгом і надовго притис її до своїх губів.
— А ви, що сказали йому ви, коли він вам про це розповів?
— А я... Це просто жахливо... Уявіть собі, що я вибухнула майже божевільним сміхом. Я не могла стриматися і не могла себе зупинити... А сміялася я не з того, що він мені розповів, я сміялася сама з себе, з того зацікавленого та схвильованого виразу, який я мусила напустити на себе, щоб заохотити його до цієї розповіді. Я боялася, щоб він не подумав, ніби я зробила це лише задля власної розваги. Адже його історія була, зрештою, гарною і дуже сумною. Він був такий зворушений, коли мені її розповідав! Досі він не розповідав про це нікому. Його батьки, природно, нічого не знають.
— Це вам треба писати романи.
— Нехай йому чорт, мій любий, коли б я знала, якою мовою!.. Адже я ніколи не могла зробити вибір між російською, англійською та французькою. Так от, уже наступної ночі, повернувшись до своєї кімнати, він побачив там свою нову подругу і відкрив їй усе те, чого не спромігся навчити її чоловік і, думаю, його наука була вельми переконливою. Та оскільки обоє не сумнівалися в тому, що жити їм залишилося дуже мало, вони, природно, не вживали жодних заходів остороги, але дуже скоро — кохання, звісно ж, допомогло їм у цьому — стали почуватися значно ліпше, і він, і вона. Коли до неї дійшло, що вона вагітна, обоє були нажахані. То був їхній останній місяць у тому санаторії. Починалася спека. Влітку клімат у По стає нестерпним. Вони вдвох повернулися до Парижа. Її чоловік думає, що вона перебуває у своїх батьків, які мають пансіонат біля Люксембурзького саду. Але вона не наважилася до них піти. Батьки ж думають, що вона досі перебуває в По. Але незабаром усе відкриється. Венсан спочатку присягався, що не покине її ніколи. Він пропонував, щоб вони разом поїхали куди завгодно — в Америку, Океанію. Але їм бракувало грошей. Саме тоді він зустрівся з вами і почав грати в карти.
— Він мені нічого такого не розповідав.
— Тільки не кажіть йому, що я вам усе це розповіла!..
Вона замовкла й прислухалася:
— Мені здалося, це він... Він розповів мені, що в дорозі від По до Парижа йому здалося, вона збожеволіла. Вона думала тільки про те, що вагітна. Вона сиділа перед ним у купе, вони були там самі-одні. Від самого ранку вона не сказала йому ні слова, він мусив сам усе підготувати до від’їзду. Вона дозволяла йому робити все, а сама, здавалося, вже нічого не усвідомлювала. Він узяв її за руки, але вона тупо дивилася перед собою, мовби його не бачила. Її губи ворушилися, й він нахилився до неї. Вона шепотіла: «Коханець! Коханець! У мене був коханець!» Вона знову й знову повторювала це тим самим тоном, і це слово знай поверталося, ніби вона забула всі інші... Запевняю вас, мій любий, коли він мені розповів усе, мені вже не хотілося сміятись. Я не чула у своєму житті чогось більш зворушливого. Та мірою того як він мені розповідав свою історію, я відчула, що він уже відійшов від усього цього. У мене склалося враження, що його почуття відлітали з його словами. Я мала відчуття, що моє хвилювання принесло йому полегкість, так ніби він зумів перекласти на мене частину своїх емоцій.
— Я не знаю, як би ви висловили все це російською або англійською мовами, але французькою у вас вийшло просто чудово.
— Дякую. Я знаю. Саме після цього він і заговорив зі мною на теми природничої історії, а я намагалася переконати його, що було б справжнім злочином пожертвувати кар’єрою задля кохання.
— Іншими словами, ви порадили йому пожертвувати своїм коханням. І ви готові замінити йому це кохання?
Ліліан нічого не відповіла.
— Тепер я думаю, це вже він, — сказав Робер, підводячись на ноги... — Ще одне слово, поки він не увійшов. Мій батько помер сьогодні.
— Справді? — спокійно перепитала вона.
— Це не заохотить вас стати графинею де Пасаван?
Ліліан несподівано відкинулася назад і зареготала.
— Але ж, мій любий... своїми словами ви мені нагадали, що я забула свого чоловіка в Англії. Як? Хіба я вам не казала?
— Мабуть, що ні.
— Лорд Ґрифіт десь існує.
Граф де Пасаван, який ніколи не вірив у справжність титулу своєї подруги, посміхнувся. А вона провадила:
— Признайтеся чесно. Ви мені це пропонуєте для того, щоб зробити своє життя презентабельнішим? Ні, мій любий, ні. Залишмо все так, як є. Будьмо друзями, як і раніше, згода?
І простягла йому руку, яку він поцілував.
— Прокляття, так я і знав! — вигукнув Венсан, заходячи. — Він одягнув фрак, цей зрадник.
— Справді, я пообіцяв йому прийти сюди в піджаці, щоб він не соромився свого, — сказав Робер. — Прошу у вас пробачення, друже, але мені раптом пригадалося, що я сьогодні в жалобі.
Венсан високо тримав голову. Усе в ньому дихало тріумфом, радістю. Коли він увійшов, Ліліан підхопилася на ноги. Вона дивилася на нього якусь мить, потім весело підбігла до Робера й стала молотити його кулаками по спині, стрибаючи, танцюючи та репетуючи (Ліліан трохи мене дратує, коли отак удає з себе малу дитину):
