... Кіно скінчилося, ідуть новини, а Козюткіни – від малого до старого – усе ще сидять перед екраном телевізора і споминають, про що ж воно було.

Додому старий Зюлєв вернувся надзвичайно зворушений і схвильований. Світився, ніби лампочка. Швиденько скинув плащик, повісив на цвях капелюх, а потім перевів погляд на жінку, яка вийшла нарешті йому назустріч з зала.

– Цікаво, чому такий радісний?– опередив дружину старий Зюлєв.

Жінка щиро призналася:

– Ти не помилився.

– Відгадай. Що, не можеш?

–Поспробую. Премію ветеранам видали, може, як учасникам війни?

– А ось і ні! А ось і ні!

– Гаманець з грошами знайшов?

– Дрібниці! Думай краще, думай краще!

Але жінка, скільки не називала причини радості старенького свого Зюлєва, ніяк не могла потрапити, як кажуть, у яблучко. Здався сам дідусь.

– Мені місцем сьогодні у тролейбусі поступились!– плеснув він у долоні. – Подія! Запм’ятай цей день. Запиши де-небудь... Будемо святкувати. А ти – премію, гаманець... Подзвони сину, обрадуй і його. Сусідам скажи. Нехай і вони порадуються...

Приїхала Лекса в місто. Після пенсії. Грошей наче й багато, а на цінник подивиться – псується настрій: божечку, стільки нулів! Примірювалася до речей, бо і боти треба, і куфайка, і панчохи, і ще багато чого, але ж... нулі, хай їм грець!

Нічого не купила стара. Вирішила не спішити і подумати: набувати ті речі чи почекати? Шкода, правду кажучи, грошей.

Поки ходила-блукала по крамницях та міському ринку, дуже зголодніла. Поцікавилася, скільки коштує біляш. Відказали. Ого! У Лекси очі полізли на лоб. Але голод – не тітка. Стара махнула рукою і вголос сказала:

– Давайте біляш! Як згадаю, скільки чоловік мій пропиває, так і недорого.

Походила, походила – зновку їсти захотілося. Спинилася коло лотка з чебуреками. Один коштує?.. Ого! Але згадала Лекса, скільки пропиває її чоловік, і попросила чебурек. Хоча й шкода було грошей.

Не відчула, як з’їла: було б що там їсти!

«Мо й морозива покуштувати?– подумала стара і довго-дового дивилася, як люди купували апетитні ласощі. – Візьму. Нехай собі й вісімдесят тисяч коштує. Як згадаю, скільки чоловік пропиває...»

І подала продавщиці гроші.

Буде що згадати бідній Лексі...

Монолог студента

Ну, й що ти скажеш їм, старим!? Сьогодні ж, далеко ходити не треба, штовхає мене у плече дідусь. У тролейбусі. Я сиджу, як і має бути, слухаю музику і їду до себе... до університету... на другу пару. А він торсає. Повертаюся. Що тобі, копалина двадцятого сторіччя, потрібно, га-а? А він пальцем показує на свою бабусю... таку, даруйте, стародавню статую, як і сам: «Шановний добродію, а не могли б ви поступитися місцем бабусі?» Чули? Бачили? А чому – я? Чому, питаюся, я? Крайнього знайшли? Та й хіба я винуватий, що в мене батьки чесні і я їжджу у громадському транспорті на лекції? Вам, може, захочеться завтра на «Опелі» проїхати... Що, будете спиняти іншомарку, дертися у салон легковика проти волі господаря? Ні? А тут, у тролейбусі, що – можна? Я, до речі, заплатив... як і належить. Сам. Без протекції президента. Та й подивіться навколо, старі, хіба я один, молодий, сиджу? Усі молоді сидять, бо вони спритніші, це й зрозуміло, тому і зайняли місця, коли на кінцевій зупинці штурмом брали тролейбус. Іще не ставало, щоб ви й тут наперед вирвалися. Хе!

Ні, я нічого не сказав кривдного старому, відвернувся, у шибку дивлюся, музику слухаю Їду А він знов: «Шановний...» І на бабусю показує. На кого там дивитись? Шапка з норки, значно старшої за неї саму, і зморшки... зоране поле. Боже! «Не могли б ви поступитися?» От достав! Ну сказав же я тобі... хіба по очах не бачиш, павук старий, що місце зайняте. Та й хто сказав, що ви, старі, повинні їздити сидячи. Де записано? У якій Конституції? Може вам іще й ліжко у тролейбусі поставити? Але ж і так спите багато... Пенсія... сон... сон... пенсія... А що іще ви бачите, про що розмовляєте?!

А я так вважаю: усі старі, усі пенсіонери повинні їздити стоячи! Так і тільки так. Зрозумійте мене, майбутнього спеціаліста з вищою освітою. Бо коли сидиш, що побачиш? Нічого. Дулю з маком. А вам, старим, треба використовувати кожну хвилину, щоб життям надихатись, щоб більше побачити, більше ухопити у цьому житті. А коли стоїш, коли за поручень тримаєшся, то можна іще й шию втягнути... щоб побачити, як десь за вікном тролейбуса вирує життя: хтось комусь дає по шиї, десь спить на лавці п’яний, а поряд стоїть його напарник з протягнутою рукою і просить грошей на операцію сину, якого не бачив навіть у очі, а зараз он проїхали паркан, за яким щось будують дуже давно... Чи не те, що обіцяли? Чи не комунізьм? Даруйте, треба вимовляти без м’якого знака, так-так. А якби сиділи, то побачили б ви тільки плити, якими загороджена будівля.Так що дальше можна побачити все, шановні копалини, тільки стоячи. Стійте і не кашляйте. А то проїдете те, що будували.

А он, подивіться, нагостріть зір: молоді обіймаються. Цілуються? Усього?! Цим сьогодні, певно, й вас, старих, не здивуєш. Але якщо будете більше стояти у громадському транспорті, повірьте мені, і секс побачите... гарантую... за вікном тролейбуса. Що, що ви кажете – навіщо у вікно дивитись, коли все це є тут, у салоні? Де, де? Покажіть! Поки сам не побачу на власні очі – не повірю. На задньому сидінні, кажете? Га-а, ідея: ось їх, дідусю, і проженіть! Подивіться ви на них– розляглися, і правда, стільки місця займають, а старі стоять! Ну, дають! Хоча зачекайте: коли б вони, старі, сиділи, ніколи б не побачили, що відбувається за їхнім коміром.

Так що, й справді, їздіть стоячи,старі! Більше побачите!

Чоловік вернувся додому після получки. З пляшкою горілки. Жінка у нього зовсім не п’є, навіть не пригублює. На столі була добра вечеря: котлети, салат, оселедець... Чоловік наповнив склянку – майже до бережків – і миттю опорожнив її, а заїдати не став. Навіть не доторкнувся до їжі.

– Ти ж заїдай, заїдай, – метушилася перед чоловіком жінка.– Я ж старался, готувала. Ось котлети... Оселедець...

Чоловік похвалив жінку, знов наповнив склянку, знов випив, крякнув, а до страви навіть не доторкнувся.

Жінка знов показала рукою на котлети, на салат, на оселедець...

Чоловік вилив у склянку все, що залишилося у пляшці.

– Хоч булочкою закуси,– жінка підсунула булочку ближче до нього.

Чоловік відламав шматочок булочки, після того, як допив горілку, проковтнув його. І... посунувся на підлогу з табуретки. Але встиг попрікнути жінку:

– Бачиш, що твоя булочка наробила?!

Ким працює у нас Петрівна? Ніколи не здогадаєтеся. Ніколи. Подивіться на неї, подивуйтеся – одягається завжди з шиком, з голочки, навіть, здається, сама директриса Степанівна заздрить їй. Модниця! А чому й ні? Я ж і кажу, усе на Петрівні блищить і ззяє, а переодягається вона, певно, по декілька разів на день. І де тільки гроші бере, спитати б? Хто спонсує? Наче й полюбовника не має. А бере ж десь! Віником їх не наметеш особливо, шваброю не нашвабриш. Тепер, сподіваюся, ви здогадалися, що Петрівна– прибиральниця. Найзвичайнісінька, найрядовіша. Хоча, певно ж, і ні: за нею закріплений і кабінет директриси, що не кожному довірять.

Одного разу Петрівна прибрала, як завжди старанно, у кабінеті директриси і причепурюється собі перед дзеркалом. А тут хтось несміло постукав у двері.