Тюлькін сидів і розгублено лупав очами. Перший раз так промахнувся: не туди записався.

Новорічний бенкет був у самому розпалі, коли Сироєжкіна, як завжди, висунулася наперед. Вона обвела хитруватим поглядом всіх, хто сидів за святковим столом, і пропонувала:

– Увага, панове! Від ім’я жінок пропоную кожному щиро признатися, хто зрадив своїй дружині у минаючому році.

Чоловіки здивовано і розгублено переглянулися. Жінки заплескали в долоні – підбадьорювали своїх лицарів, щоб ті викладали все.

– Ну, з кого почнемо? – сокотала Сироєжкіна. – Що, нема сміливих?

Таких спочатку не знаходилося.

–Чоловіки, щось вас не чувати!..

– Ну, Дон Жуани, чому стихли?

– Попалися! – знущалися над міцною статтю жінки.

Першим набрався сміливості Трушков.

– Я, наприклад, не зраджував. Спи спокійно і в новому році, Зінулю! – він приклав руку до серця і сів.

Майже те ж саме сказали й інші. Крім Вавьоркіна. Вавьоркін же узнявся з місця з келихом у руці, трохи ковтнув шампанського, серйозно, не моргнувши оком, відкарбував:

– Що було, те було. Брехати не буду. Пробач, Галинко. Зраджував я. Були в мене жінки. Одну з них звали Ларискою, другу Наташкою, третю Клавкою, четверту Вірочкою, п’яту...

Усі заусміхалися.

– Ну і жартівник ти, Вавьоркін! – промокаючи хусточкою вологу на очах, зупинила його Сироєжкіна. – Так розсмішить не кожен!.. Артист. Тобі Дідом Морозом бути! Галю, ну в тебе й чоловік!.. З ним, напевно, ніколи не сумно!

Вавьоркін трохи збентежився. Він хотів продовжувати, але Сироєжкіну було вже не зупинити. Він сів на місце. «Ось і кажи їм правду!– ображено подумав Вавьоркін. – Ех, жінки, жінки! Збрешеш – повірять, правду скажеш – не візьмуть на віру».

«Ви подивіться, зайшли в автобус і хоч би хни... і їдуть безквиточниками... зайцями... навіть на компостер не дивляться... А я що – лисий? Тільки й встигаю тягати з кишені талончики, тільки й клацаю компостером, – міркував Рудькін, тримаючися за поручень. – Ні, я так само не ликом шитий. Усе. Досить. Крапка. Назад з інституту так само буду їхати зайцем. Чи ж у мене копійчина зайва?»

Вертався з роботи Рудькін у доброму настрої, ідея почати їздити безкоштовно у громадському транспорті, що народилася ранком, зігрівала під одежою, і він раз-пораз кидав погляди на тих, хто з’являвся у салоні. Мало хто витягав талон на проїзд. «Ось-ось, – міркував Рудькін,– і завжди так... Ні, і ми не личаком борщ сьорбаємо. Дивишся, три рази проїду, й буханка хліба буде. Чи півлітерка молока. А це вже дещо значить».

Як і буває в таких випадках, на лінії з’явився контролер.

– Панове, підготуйте талончики для перевірки,– попросила жінка у червоному беретику, окинувши важним поглядом салон.

«Буду триматися до останнього,– твердо вирішив Рудькін і вийняв на всякий випадок талон, затиснув у руці. – Коли що – компостер поруч, встигну клацнути... Жінка ж далеко іще...»

Залишалося їхати неповних три зупинки. Далеченько. Рудькін відчув, що змокріла лисина, важче зробилося дихати, а пальці на руці тримтять. Він не зводив очей з жінки-контролера, червоний беретик якої був усе ближче й ближче. Рудькін бачив, як хлопці в’юнами просковзували поміж пасажирів, ховаючися від контролера, умудрялися проскочити, а більшість показувала проїздні квитки...

«Все, встиг!»– з полегшенням зітхнув Рудькін і зіскочив на асфальт, він віддихався, витер хусточкою змокрілу лисину. Талон все ще був затиснутий в руці. Рудькін зім’яв його і звично шпурнув в урну зі сміттям...

Лижкіни обідали, коли дзинькнув дзвінок.

– Василю, поцікався, хто там, – підштовхнула чоловіка дружина.

– Зараз, – швиденько відреагував і на дзвінок, і на дружинин наказ Василь і глянув у вічко: по окулярах і по капелюху пізнав товариша по роботі Сивчика й відразу згадав, що той повинен був, як і домовлялися, принести йому імпортні черевики. Хвалився Сивчик, що дуже модне, гарне взуття, але трохи малувате – тисне, тому, хочеш того чи ні, доводиться ось збувати. Шкода, але що поробиш – не дивитись же на черевики, їх носити треба, а, бач, не отримлюється. «Та й продавати аби-кому не хочеться,– говорив Сивчик. – Ось якби хто з друзів узяв, це інша справа: довго згадувати мене потім буде добрим словом, а чужий відразу забуде». Поміряти імпортне взуття першим згодився Лижкін.

І ось Сивчик стоїть з коробкою перед дверями. Заходить, вітається.

– Тетянко, – гукає Лижкін жінку. – Подивися, що мій колега по бригаді приніс – імпортні черевики. Я ж і забув тобі сказати. Йому малі, ну, а як вони будуть на моїй нозі? – Невдовзі Лижкін тупав по квартирі у новесеньких черевиках. – Якраз. Як на мене пошиті. Ну так що, Тетяно, візьмемо?

– Певна річ, любий, – Тетяна покрутила у руках черевики, задоволено прицмокнула язиком. – Гарнесенькі – слів нема. Та й тривкі, мабуть, будуть, раз імпортні... Ціна таксамо не дуже щоб кусалася. Бери, бери, Васильку, і не замислюйся. А товаришу своєму спасибі скажи.

– Так, так... Ось я, користаючися моментом, відразу й кажу: дякую тобі, друже, за черевики,– Лижкін поляпав Сивчика по плечу.

– Та нема за що,– пробурмотів Сивчик. – Не для кого ж постарався – для товариша.

Засунувши у кишеню гроші, Сивчик пабажав довго носити черевики, попрощався і зник.

–Праўда ж, добрыя чаравікі? – знов глянув на дружину щасливий Лижкін, широко усміхнувся... і раптом усмішка миттєво зникла з його обличчя. Перед ним стояла зовсім інша жінка – лице насуплене, червоне, мов помідор. І погляд такий, наче Лижкін приніс у день зарплати всього декілька «зайців».

– Значить, взуття купляєш? – затрусила головою Тетяна. – І це у той час, коли в холодильнику вітер гуляє... коли у мене панчохи всі діряві... коли...

– Не розумію,– повів плечем Лижкін. – Ти ж сама сказала: бери й не думай, черевики дуже добрі... і ціна не кусається.

– А що я при чужій людині повинна була говорити? Скажи мені, дурню? Не могла ж я відправити його за поріг з тими черевиками. Що б він тоді про мене подумав? Та й про тебе, га? Ех, бідолага ти, Лижкін, а не чоловік. Навіщо макітру на плечах носиш?

Назавтра Лижкін поніс черевики колишньому однокласнику Птушкіну, бо йому вони дуже... тисли.

Трохи не пощастило капітану Бєрьозкіну: уночі підрозділ, яким він командує, було піднято по тривозі, потім – марш, район навчань, які обіцяли затягтися не на одну добу. Іншого б разу Бєрьозкін не хвилювався – чи ж уперше йому бувати разом з солдатами на тих навчаннях? Хвилювався ж він з однієї причини – ось-ось повинна дружина народити первістка. А тут – тривога, і вона залишилася сам-насам зі своїми клопотами. Сусіди, правда, обіцяли наглядати за жінкою, викликати, коли буде треба, «швидку допомогу». Це трошки утішало, заспокоювало офіцера. А ще комбат прикомандирував тимчасово до квартири капітана Бєрьозкіна рядового Самардака, який тільки що виписався з госпіталю і набирався сили у казармі. У обв’язки Самардака увіходило: сходити, коли буде потреба, у магазин по продукти для дружини командира, винести сміття, пропилососити, поцікавитись, потрібна іще у чому допомога чи ні. Самардак – солдат слухняний, працьовитий, домовитий, і така служба – принести-подати – йому дуже сподобалася. А оскільки раніш він жив в Україні, то одного разу навіть приготував смачний наваристий борщ і почастував ним дружину капітана Бєрьозкіна.

Невдовзі у Бєрьозкіна народився син. Під вікном пологового будинку рядовий Самардак довго топтався з квітами, яких наскуб на клумбі у містечку, поздоровив породіллю, а потім та – з вікна третього поверху – продиктувала йому зміст телеграми, яку повинен був Самардак відправити у Н-ське містечко капітану Бєрьозкіну.