– А нікуди. Страхав жінку. Побачила вона у віконце, що поволікся він з корівкою, прожогом кинулася услід, учепилася за хвіст: не пущу-у! А Петрусь своє тараторить: «Геть звідсіля! Тобі хата залишається, порося, кури, город... А нам з Марусею і корови досить буде». Бачить жінка: справа приймає серйозний оберт, Маруся з коровою кого хочеш візьме, будь-якого п’яницю, бо сама така – мимо рота не пронесе. Проп’ють, звичайно ж, корову разом, а тоді вона вижене Петруся: котися, ти мені більш не потрібен такий... без корови. Подумала жінка, повагалася, та й поступилася – пустила в хату. Додому навіть сама несла валізу з чоловіковими речами і з високо піднятою головою вела за край мотузка корову.

Ніколи ще у своєму житті не мав Писулькін такого успіху на зустрічах з читачами. Аплодисменти, слова подяки, потиск рук. Тільки один чоловік не досидів до кінця – утік.

... Увечері Писулькін завітав у ту ж саму їдальню – підкріпитися. Жінка, що стояла на роздачі, приязно усміхнулася – як старому знайомому – і тихо, наче соромлячися, спиталася:

– Пробачте... Ви завжди так робите?

Писулькін трошки здивувався, знизав плечами: не розумію.

– Спочатку розвідаєте все, а потім пишете і нам про нас читаєте?

-- Не розумію, -- тепер вже вголос дивувався Писулькін. – А що, пробачте, трапилося?

– Як що? Ви ж про нашого Петра написали. Про вантажника. Точнісінько. Валізу так само жінка викидала за поріг. І корову вів за вірьовку до іншої жінки. Вона, до речі, також Марусею зветься. І п’яниця вона...

– Ось як! – Щиро усміхнувся письменник. – Буває, буває... Збіг... Повинні зрозуміти... Так, так...

Сама ж жінка й виручила зовсім розгубленого письменника:

– Хоча ви ж сьогодні до нас приїхали... Коли б могли встигнути? Мабуть, і справді збіг. Ці Петрусі усюди є. Але за те, що йому доброго прочуханця дали, я вам трішечки більше м’ясця покладу. Їжте на здоров’я. А за прочуханець іще раз дякую. Мо порозумнішає, паразит? Я ж, товаришу письменнику, жінка Петруся, щоб йому очі повилазили, булькачу окаянному!

–Дідуню, мені сказала бабуся, що раніше сто карбованців були великі гроші. Не те, що тепер.

Дід з онуком ідуть по місту.

– Баба не бреше.

– А я не уявляю, які то були гроші. Ти мені не роз’ясниш?

– Ну, на сто карбованців раніше можна було купити майже тридцять... зачекай... так, так.... Ні, правильно: на сто карбованців раніше можна було купити тридцять пляшок горілки.

– А скільки це? Багато?

– Звичайно! То ж– сто карбованців!

– Не розумію.

– Малий ще. Тоді ось тобі інший приклад, жевжику. Запам’ятовуй. Іще, онучку, за ті гроші можна було купити двісті банок кильки в томаті. Як? Га?

– Дідуню, а чому – горілка, а чому—килька?

– Так час же йде, онучку... товарів багато різних було й раніше... Люди ж не сиділи склавши руки, щось виробляли. Гори товарів були. Гори. То хіба ж запам’ятаєш усе?

Холостяк Митькін пізно повернувся додому. Зібрав на стіл убогу вечерю, тільки вирішив підживитися, як біля ніг, виляючи пухнатим хвостом, почав тертися великий чорний кіт.

– Мяв,– попросив кіт у Митькіна чого-небудь.

– Бачиш, чого захотів! Сам зі скоринки на скоринку перебиваюся. Про ціни чув?– відповів Митькін і відсунув кота ногою дальше від себе. – Гуляй!

Кіт слухняно відійшов. Полежав на холодній підлозі, жадібно поглядаючи на свого нового господаря, потім все ж не витримав, потягся до столу.

– Мяв,– тихо нагадав про себе кіт.

Холостяк Митькін схопив кота за шкірку і викинув у відчинену кватирку. Жива істота полетіла з третього поверху.

Наступного дня Митькін повернувся додому так само пізно. Вирішив доконати залишки холостяцької їжі, усівся за стіл.

– Мяв,– почав тертися об ногу кіт.

Митькин подумав: «Живий. Зараз я тобі покажу, як об’їдати!»

І кіт зновку мигнув хвостом у кватирці.

Через тиждень Митькін вернувся з командировки. Відчинив двері в квартиру і на підлозі побачив кота. Чомусь Митькін на цей раз був радий його бачити. Навіть усміхнувся коту. Тільки холостяк Митькін зібрався погладити живу істоту, протягнув руку, як кіт, описавши хвостом дугу у повітрі, сам стрибнув у кватирку...

Синичкін останнім часом дуже наліг на чарку. Жінка не могла ніяк дати йому ради. Прочуханці і інші методи перевиховання не допомогали. Що ж робити? Яких заходів вжити? Гине людина! Жінка поскаржилася батькам. Ті порадили: треба купити автамашину. Можливо, і порозумнішає Синичкін. За кермо ж не сядеш після чарки. Синичкіна ухопилася за ідею, подану батьками, до того ж ті пообіцяли допомогти грошами. Грошей нашкребли усього на «Запоріжець». Хоч так. На курси Синичкіни вирішили піти разом. Це ж добре, міркували, коли у сім’ї два шофери. Мало що? Тим більше, що будували плани у перспективі набути іншомарку і подорожувати по країні і навіть за кордоном.

Отримали водійські посвідчення. Придбали «Запоріжець». Назавтра Синичкін, як і планувалося, вирушив на роботу у салоні «Запоріжця». Жінка, проводжаючи його, помахала рукою і просльозилася:

– Нарешті ти став людиною, Синичкін!

З роботи Синичкін затримувався. Здавалося б, раніше, ніж завжди, повинен бути дома, а його, бідолахи, нема. Дружина почала хвилюватися. І коли задзеленчав телефон, вона стурбовано ухопилася за трубку:

– Ало! Слухаю! Хто це?

Дзвонив чоловік. Він бадьоро просив жінку, щоб та терміново приїхала до нього. І роз’яснив – чому:

– Тут, розумієш, випили потрошку. Ну, у Сидорчика день народження у тещі. А за кермо ж, голубко, у нетверезому стані я сісти не можу. Приїдь, забери мене разом з «Запоріжцем».

Синичкіній нічого не залишалося, як поспішити на допомогу.

Козюткіни дивляться кіно. По телевізору. Стрічка про наше з вами життя, у ролях – відомі актори, тому до екрана прилипли всі – від старого до малого.

– А Крючков-то пив горілку! – коли на екрані показався славетний артист, зауважила, хмикнувши, мати. – Усі ви, чоловіки, однакові. Вам би тільки ковтати, тільки б булькати!..

Чоловік огризнувся:

– А Шукшина скільки разів замужем була? Підказати?

– То ж Шукшина, а не я, нерозумна, – зітхнула, шкодуючи за прожитим життям, жінка. Між іншим, а ти не скажеш, скільки разів бігав у ЗАГС той же Крючков?

– Ну, три... – тихо мовив чоловік. – Для артиста – нормально.

– Так йому можна, а Шукшиній – ні? – витріщила очі на чоловіка жінка.

– Мамо, тату! – попросили діти. – Тихіше ви, нічого ж не чутно!

Мовчання тривало недовго. Незабаром старша дочка Козюткіних зазначила:

– Крамаров, до речі, в Америці... Йому там очі випрямили.

Мати хмикнула:

– Очі? Йому звивини у голові треба було випрямити. Це ж треба – сам утік, а сім’ю в Москві кинув. І як вистачило совісті на таке? Чи коло нього увесь час родичі мусили з косами стояти?

Чоловік заступився:

– Не може бути, щоб сім’ю кинув, не взяв.

– Може! Може! Від вас усього чекати доводиться! – жінка зашарілася, шарпалася в кріслі. – Що, відвернувся, паразит? За вами око та око потрібне! Більше в командировку не поїдеш! І не збирайся!

– Та причому тут я? Крамаров Савка утік... у свій час... а мені що – відповідати за нього, так? Он Мордюкова... Глянь на неї. Подивися. Тихонова Штирліцом назвала.

– Вона, до речі, його перша дружина, – підказала середня дочка.

– Хіба? – здивувався батько.

– Олена правду каже! – енергійно заступилася за дочку мати. – Та й хто з нею уживеться? Який дурень? Газети читати треба. Як тільки у готель зайде у якому-небудь місті ваша Мордюкова, там увесь обслуговуючий персонал втрачає притомність: знов Нона приїхала. Заганяє. Замордує. То те їй не так, то се...