– Замініть його! – голова притупнув ногою, вип’яв груди.

Дід Михей подивився на голову, посміхнувся:

– Ні, Мишка не заміниш. Він один у нас такий. Артист!

Першою вискочила з зала Лідка, за нею, втягнувши голову у плечі, почовгав голова.

– Вистава продовжується! – оголосив Мишко Бараболька.

Але поплила завіса, вона відгородила його від глядачів... І на усе, мабуть, життя, що залишилося. Тільки він не дуже, здається мені, бідує: усе ж таки став заслуженим артистом Бережків після того спектаклю. А цього, браточки, не кожний може досягти. Треба талант мати.

На спектаклях Мишко Бараболька сидить тепер поруч з дідом Михеєм. Той, буває, засумує на виставі й шепне заслуженому артисту:

– Стрибни, Мишко, на сцену, відмочи що-небудь... Бо життя таке, що посміятися хочеться. Стрибни, Мишко. Зроби послугу.

А Мишко відмахується, як і Лекса колись:

– Дивися!..

Збираємось днями, скажу вам по секрету, піти делегацією попросити голову, щоб дозволив усе ж Мишку вийти на сцену, бо в наших Бережках люблять театр. А який же це театр – ну, правда! – без заслуженого артиста?

Так і скажемо голові: «Заслужених шанувати треба! Поверніть Барабольку!»

Пощастило нарешті інженеру Тиханчику: важко згадати, скільки він вже гуляє у це «Спортлото», а тільки недавно відхопив кругленьку суму. Дружина Капітоліна, з нагоди такої радісної події обвила, ніби у молоді роки, чоловіка навколо шиї, солодко цмокнула у щоку:

– Не абихто ти в мене, Тиханчик! Хай усі бачуть! Я ж, хоча й завдала тобі чосу, коли ти купляв оті картки, але сама десь у глибині душі вірила: пощастить коли-небудь і нам, не все ж – їм! Молодець! Твої гроші – ти їми й розпоряджайся! У нас завжди, не мені тобі казати, справедливість була й залишиться на першому плані. Вирішай, на що потратиш гроші. Бачу, замислився. Даремно. Тоді я скажу: одягнути тебе треба, Тиханчик. Обносився ти зовсім. Обшарпався. На люди показатися соромно. Купимо, значить, тобі нове пальто, плащ, джемпер і обов’язково ондатрову шапку. Усе ж таки ти при посаді, не остання людина у своєму конструкторському бюро. Ти на мене не дивися, Тиханчик. Я все маю, здається...

Пішли купляти. Тиханчик прихопив найпузатішу сумку, засунув у кишеню декілька целофанових пакетів.

Людей у крамниці – не підступитися. Штовхаються, ображають одне одного, де там з Тиханчиковим характером добратися до товару, щоб хоч оком глянути, що він з себе уявляє, за скільки продається. Не така Капітоліна: ніби той в’юн, звивається, пролазить крізь будь-яку чергу, а потім повідомляє чоловіку:

– Плащ – замилуєшся! Чистий габардин! Брати?

– Що, якраз мій розмір?

– Твого не бачу... Ой, та це ж жіночий плащ! Але гарний. Очей не відірвати.

Невдовзі Капітоліна вилазить з новою покупкою, віддає чоловіку: тримай! А сама знов поринає у чергу. Не проходить і хвилини, як чувати її щасливий голос:

– А шапки, Тиханчик, замилуєшся.

– Ондатрові?

– Гм, захотів так відразу! З лебедячого пуху. Ось якби взяти?

– Бери, якщо ондатрових нема, – знизує плечами Тиханчик.

–Тиханчик, га, Тиханчик, підійди ближче, подивися, яке чудове пальто, – гукає Капітоліна чоловіка. – Візьмемо? Пізніше нізащо не знайдемо. Та й враховувати треба – гіперінфляція. Комір, ні, ти подивися, з чого комір! Натуральний песець.

– Це ж жіноче,– кліпає очами Тиханчик.

– На тебе, дороженький, пошукаємо ще. Знайдемо. Мусимо знайти.

...З крамниці Тиханчик ніс, аж гнувся, обнови для жінки. Капітоліна забігала наперед, намагаючися зазирнути йому у очі:

– Це ж треба так торгувати! – щебетала вона. – Неукі! Коли грошей нема – для чоловіків речі викидають, а коли є – тільки жіночі. Ніякого порядку у цій торгівлі.

Тиханчик, витираючи хусточкою змокрілу лисину, човгав за жінкою й думав, що він дуже щаслива людина: хай іще хто виграє для своєї любої дружини стільки убрання!

Гості пробралися за столи. Сидять. Чекають. Мовчать.

– Ну, де там наша іменинниця, шановна, поважана Клавочка? – підвівся Павло Степанович, штатний томада, обвів причепливим поглядом стіл, який був густо заставлений закускою і пляшками з лимонадом та мінералкою, розвів руками. – Щось... кхи-кхе-кхе... нічого не бачу...

А Клавочка тримала у руках дві пляшки горілки – по одній у кожній.

– Що ж, пригощайтеся, гості мої, – співучим голосом подала команду Клавочка. – Лимонад на столі. Мінералка. Наливайте. Ну, а хто хоче горілки випити за моє здоров’я, побажати мені такого гіркого, як вона, життя, прошу піднести руки. Ну, сміліше, сміліше, гості дороженькі!

Гості сиділи мовчки, боючися ворухнутися. Навіть томада. Він тільки роззявив від почутого рота.

– А я й знала, що ви всі зичите мені тільки солодкого життя! Дякую вам, дороженькі мої! – на Клавчиному обличчі засвітилася усмішка, і незабаром жінка майнула на кухню з двома пляшками горілки.

Дехто тяжко зітхнув, хтось заплескав у долоні, а томада сидів усе ще з роззявленим ротом...

Степчиха завжди лютувала, коли розмова заходила про Шурку – привабну самітню жінку з численними перстнями на пухкеньких пальцях і оригінальним золотим ланцюжком на шиї. Оці жовтенькі вироби і псували їй, Степчисі, настрій.

– Дивись, дивись, іде як! Х-хи! Коза-а! – майже щодня проводила вона поглядом Шурку, кривлячися. – Знов, знов сьогодні нову сукню одягнула. І каблучки нові начепила-а! Почекай, почекай, нарвешся – відірвуть з пальцями. А що їй! Вигуляється на роботі – та круть-верть задом. Якби був чоловік, то покрутила б. А то що ни день нове шмаття, з голки. Певна річ, полюбовники стараються. Он, он іншомарка під’їхала прямо до під’їзду. І поїхала, і поїхала... Тьху!

Степчиха, провівши з балкона свою молоду сусідку на працю, починала готувати їжу, топталася на кухні і думала, як їй насолити. «Під носом капіталізм розцвів!»-- не могла заспокоїтись вона. А як ущипнути Шурку – не могла додуматись. Але голова працювала. Активно. Напружено. Тому, як тільки Шурка повернулася з роботи на тій же іншомарці, Степчиха відразу кинулася до телефону і набрала «04»:

– Свище газ! Чекаю! А то будинок злетить в повітря!

Вона назвала Шуркину адресу і широка усмішка розплилася по лицю: а завтра «швидку допомогу» викличу, потім об’яви на стовпах розклею, ніби Шурка продає холодильник... Не буде в неї спокійного життя!

Аварійна бригада прибула досить швидко. На дзвінок у двері виглянула Шурка, а Степчиха привідчинила свої і нагострила вухо.

– Ось вам наш приз – телевізор! – сказав вусатий дядько і показав на свого колегу, який тримав приз. – Не дивуйтеся, не дивуйтеся – ви наш ювілейний, стотисячний, клієнт.

Від почутого Степчиха знепритомніла та викотилася на площадку сходів...

– Ну, тату, починаємо, – говорить син і робить перший хід конем. – Тільки попереджую: не хитрувати...

Тато робить хід у відповідь: е-2 на е-4. І так далі: хід – син, хід – тато. Нарешті останній підводить руки вгору, кисло морщиться – здається.

– Математика за тобою, – по-дорослому спокійно говорить син. – Якщо й наступну партію програєш, завдання з мови виконаєш. Згода?

– Згода, – неохоче погоджується тато і займає після двох коротких затяжок місце за столом.

Хід – син, хід – тато. Останній нервує: шкребе потилицю, крутиться на табуретці, раз-пораз вибігає на кухню – курнути.

– Пропоновую нічию, – дивиться батько на сина. – Згодний?

– Ні, татку, ні за що,– стоїть на своєму син. – Як це – нічию? Учителька ж відразу розкусить. Та й сам де ти бачив, щоб одне завдання у зошиті писалося різними почерками? Не піде так. Тут конкретно давай: ти чи я. Думай, думай, тату, може ще й виграєш,– підбадьорює син.