На кухні щось зашкварчало, забулькало, і вже звідти лунав енергійний, гучний, повний злості та ненависті голос Маргарити Семенівни:

– Я цього так не залишу! Якщо чоловік одоробло одороблом, то сама обстою честь сім’ї! Сама! Я покажу цьому Яковлєву, де раки зимують! Запам’ятає! Що ж робити залишається, коли чоловіка в хаті нема?

... Ранком наступного дня Маргарита Семенівна привела свого чотирирічного синочка Юрочку у дитячий садок і поставила вимогу: «Подайте мені сюди Яковлєва!»

Приміський дизель-поїзд мірно відстукував колесами, зупинявся майже через кожні п’ять хвилин – висаджував та підбирав людей, а потім, злегка піднапружившися, набирав швидкість. Пасажирів у кожному вагоні було – як оселедців у бочці: не кожному пощастило навіть зручно стояти.

Звичайний у такому випадку малюнок: одні дрімаюь, другі вдивляються у детектив чи в газету, треті ж, кому пощастило з місцем, сумовито кидають погляди на краєвиди за вікном. І раптом: «Ку-ка-рі-ку-у!» Вагон гримнув від сміху. Півень уніс таке пожвавлення, що й переказати важко. Потім «ку-ка-рі-ку-у!» повторилося. Сміх був уже не такий дружний, як хвилину чи дві тому, але усе ж таки був... Ніби артист, відказуючи на аплодисменти вдячних глядачів, півень продовжував розважати людей, поки ті не здоволилися його співами. А потім і півень змовк, і люди затихли. Знов – детективи, газети, байдужі погляди за вікно, на сусіда. Та ось цікаво ж: ну, а якби півень загорлопанив де-небудь на сільській вулиці? Співай собі, ніхто й бровою не поведе. А на міській – цікаво, звідки він тут? У вагоні – так само цікаво. Всьому, кажуть, своє місце. Так і з оцим півнем вийшло.

Можливо, я і не писав би про це, але ж дуже цікавим здався дідусь, що віз крикуна у кошику. Сільський дідусь. Він підсів десь посеред дороги, і проїхав лише дві зупинки.

– Це особливий півень, – підсліпувато подивився старий по боках. – Йому ціни нема. Таким півням пам’ятники за життя ставити треба, а моя жінка – хай їй грець! – забий та забий. Бачиш ти, що надумалася зробити. Ні, петю, тебе я в кривду не дам. Ти мене виручив, і я тебе не покривджу. Батьківщина своїх героїв пам’ятає. Ото ж, братки, перебрав я нещодавно, голова розвалюється на частки, а жінка дулю замість чарки дає. Знаю, що має. Злий, очі б мої її на той час не бачили. Я до неї і так, і сяк, а вона уперлася – хоч ти їй що роби. Помираю, можна сказати, а не розуміє. Де ж жінці чоловіка зрозуміти? Ну! І медалі, що на фронті заробив чесним шляхом, не в рахунок. Сиджу на лавці, бідую. А тут, бачу, півень у городі гребеться... Зацікавився я, спостерігаю... І – вірите? – показалася кришка... Я іще більше зацікавився. «Давай, давай, петю, чи не той скарб, який і для мене інтерес має?»– підбадьорюю. Так! Він, трилітровий слоїк! Диво! Від радості я піднятися з лавки не можу – ноги відібрало. Підбігаю, допомогаю півню... він мені, як розумна тварина, поступається: будь ласка, далі сам копай. І стоїть, стежить за мною. Витягаю. Фу-у-у! Ось тут я, завдяки півню, й поправив і без того пропаще своє здоров’я. Так що, цей півень – герой. А жінка: забий, у чавун йому пора. Це кому? Півню оцьому? А смоли ти не їла, стара? Нізащо. Поки сам живий – і півня не дам у кривду. Ось і рятую його, бідолаху. До товариша свого везу, нехай у нього поживе... дальше від ворожого ока... А жінці скажу: та звідки ж я знаю, куди він, півень, подівся? Не бачив, скажу. А Степан у кривду не дасть. Він мене зрозуміє. Продовжим життя півню. А то, бачиш ти її, у чавун... Багато чого ви хочете-вимагаєте від нас, жінки! Скажи, петю?

Півня ж, поки й не вийшов дідунь, не було чути: спав. Ніби знав, що нема чого непокоїтись, чоловіки виручать, як колись і він їх...

У алергічне відділення звернувся хворий – чоловік середніх років, трішечки розповніле лице у червоних плямах, ніби його хто фарбою розмалював.

– Задихаюся, докторе, – поскаржився він.

– Це я бачу. Як і бачу, що у вас алергія. Цікаво, від чого вона могла з’явитися?

– Сам не знаю. Горілку не п’ю. Пиво так само. Що ви, що ви! Й близько не підношу... Одеколоном не користаюся. Сусід он, Таранкін, від нього задихався. Квіти не нюхаю. А що їм? Та що тепер ми їмо, ясна річ: картопля та сало. Раніше в мене – ви відзначте, товаришу докторе – ніколи її, зарази, не було, алергії цієї. Спочатку думав, на жінку вона... Так ні – дружину відпустив на курорт, а хвороба іще більше прогресувати почала.

– А коли жінка на курорт поїхала, ви чим займалися? – обережно поцікавився лікар.

– Та ні, наліво не ходив, – відразу чомусь почав виправдовуватись хворий.

Доктор посміхнувся.

– Мене це, до речі, не стосується. Чим ви займалися: що їли, пили, де були?..

– Ага-ага, – з полегшенням зітхнув хворий, – відкажу, відкажу. Так, значить. Про їжу я сказав, а пив квас, чай і телевізор дивився. І все, здається? Ну, там на роботу збігаю – справа відома: гроші ж треба заробляти.

– Так, кажете, як жінка поїхала на курорт, відразу хвороба почала прогресувати?

– Щира правда!

– А ви «Санту-Барбару», «Просто Марію», «Дику троянду» дивилися разом з жінкою?

– Ні, це виключно її фільми. Я тільки футбол коли, новини... Іще там різні інші передачі поважаю, які йдуть у перерві поміж рекламою.

– Що ж, диагноз ясний: у вас алергія на рекламу. Ця хвороба не тільки до вас причепилася – вона розповзається останнім часом іще швидше, ніж вірус грипу. Бачите, коли жінка поїхала на курорт, ви почали більше сидіти перед телевізором...

– Так воно й є, – згідно закивав хворий.

– Тому й хвороба почала прогресувати.

– Ось у чому справа, виявляється! – повеселішав хворий. – А я вже чого тільки не передумав! Щиро дякую вам, докторе, за диагноз. Так їсти, кажете, можна все? І нюхати?

– Все робіть, що й раніше робили: їжте, нюхайте, кохайте, а ось від перегляду телепередач поки що утримайтеся. Повністю. А потім потроху вмикайте, а як тільки на екрані з’явиться реклама – утікайте подалі від нього! Запам’ятайте: реклама – ворог вашому здоров’ю! Майте на увазі. Таким чином госпіталізувати вас нема потреби.

– Воно ж і правда, докторе, терпіти я не можу рекламу, – щасливо усміхався хворий. – А вона ж, негідниця, й довела. Ледве не до могили. Але нічого, я від неї тепер вилікуюся скоро – учора, коли реклама мо цілих півгодини була, так я не витримав і шпурнув склянкою у екран. Тепер нема телевізора. Поки на новий тепер зберу-у-у! Боюся тільки, що в жінки може з’явитися алергія, коли дізнається, що сталося з телевізором. На мене. Ну, так я піду? Лікуватись!

Доктор потиснув бідоласі руку й побажав якнайскоріше одужати.

Хмикін, прийшовши пізно увечері додому, плюхнувся у крісло, витер хусточкою обличчя і мовив урочисто-втомленим голосом до жінки, яка виглянула з кухні з перекинутим через плече рушником:

– Страйкуємо, Марусю!

– Та знаю, знаю,– без особливої радості чомусь зреагувала жінка, що трохи насторожило Хмикіна. – Сьогодні, дороженький, будеш всухом’ятку їсти – поки пішки дотупала з роботи, так готувати нема ані сили, ані часу. І завтра, кажеш, ваші тролейбусники не виїдуть на маршрути?

– І завтра, і завтра, Маню! Страйкувати так страйкувати! «Наш паровоз вперёд летит...» Уявляєш, коли доб’ємося свого – більше за якихось там міністрів отримувати будемо, га?! Варта справа заходу.

– І ти знов, напевно, у своїй диспетчерській увесь день киснути будеш? – підозріло глянула на Хмикіна жінка. – І на дачі – все пропаде. Так?

– Помідори, кабачки – потім, Марусю. Це на закуску. А поки що на першому плані – справи державної важливості, можна сказати. Страйкуємо! А штаб повинен працювати. Мене обрано до страйкового штабу.