За два ходи тато здався. Він попросив секунданта – маму, щоб подала рушник. Витер змокріле обличчя, відпив зі склянки чаю.

– Так, що в нас іще залишилося?

Син дивиться у щоденник.

– Малювання. Буратіно виходить з хати, накировується до школи з абеткою – тема малюнку.

– Ні, ні, – протестує тато, рішуче махає руками. – Я – пас! Я – пас! Математику, письмо іще зроблю, а ось малювання – хай йому цур. Олівця у руках не тримав. Ти, Ігорчику, маму, маму... з нею зіграй...

– Вона ж секундант, – подивився син у мамин бік.

– Я, я побуду!

– Мамо! – гукає син. –Тато в малюванні – олівець незагострений. Сідай.

Мама передає пов’язку секунданта тату, сідає за шахову дошку.

Початок зроблено. Сімейна гра продовжується...

У альтанці чоловіки забивали «козла». Савоська пришкандибав до них, повітався і радісно оголосив:

– Все, чоловіки, нарешті здійснилося!

– Ти про що, Савоська? – висунувся з гурту сусід Вітькін, бо не зрозумів, що там у нього «нарешті здзійснилося».

– Кинув палити! – з тим самим пафосом сказав Савоська.

– Та кинути воно можна, а ось як не палити? – почувся знов голос сусіда Вітькіна. – Я так само тільки що кинув... Насмоктався – і кинув. Га?

– А я давно кинув,– з гордістю признався Савоська. – І, найголовніше, не тягне. Анітрішки. Ось ви курите. Так? Так. А мені хоч би що. Мені здається, що ви отруту ковтаєте. Бр-р-р! Огидно, аж нудить.

– Та ти що, у вухо вколовся?

– Цікаво! Навчи, Савоська, й нас, як від цієї отрути позбавитися?

Савоська поломався для порядку, потім, коли усталювалася тиша, почав:

– Напевно, десь на дикому Заході мені б за мій метод відвалили зелененькими, і немало...

– Ось, ось, і він, як усі,-- тільки б обідрати людину, мов липку,– сказав хтось незадоволено.

– Але, але, панове! Я розумію, де ми живемо і як, тому даремно не хвилюйтеся – метод віддаю безкоштовно.

Дехто заплескав у долоні. А сусід Вітькін сказав:

– Та хіба ви Савоську не знаєте? Він своє віддасть. Останнє. Задарма. Аби іншим було добре. Давай, давай, розказуй!

– Запам’ятовуйте. Ранком, як тільки прочнулися, не думайте про цигарку. Думайте про щось сонячне, світле, ласкаве... Уявіть море... Краще – Чорне... і хвилі, хвилі линуть на берег, горнуться до ваших ніг... А вам палити хочеться. Правильно?

– Іще як!

– А ви: ні... ні... ні... Я не дурень, щоб на море їхати за такі гроші і курити... Останнє речення повторіть декілька разів... Все, від першої цигарки ви позбавилися. Вам хочеться викурити другу. На цей раз уявіть ліс... Літо... Посуха... І скрізь шильдочки, які нагадують, що того, хто прийшов у ліс з сірниками й цигарками, буде оштрафовано, незалежно від того, користався він ними чи ні. Шепчіть: у мене забрали мільйон, мільйон, мільйон... Штраф, штраф, штраф... І до другої цигарки ви не доторкнулися, вам просто перехотілося.

– Ще й як перехотілося!

– Здорово ти придумав, Савоська!

– Голова-а!

– Оце метод так метод! Мені вже, можна сказати, палити не хочеться,– зрадів сусід Вітькін. – Ну, ну, давай далі розповідай, Савоська! Цікаво-о!

– Після того, як ви пропустили дві цигарки, вам кортить витягти з пачки третю. Так?

Тут Савоська побачив свою дружину. Та продиралася поміж чоловіків, розштовхуючи їх, мов снопи, і протягла у бік Савоськи госпдарську сумку.

– Досить байки правити! Їми ситий не будеш! Тримай сумку та біжи в гастроном – по харчі. Та дивися ж мені: якщо знов візьмеш собі на курево – їх, цигарки свої, й їсти будеш. Як на тому тижні. Пам’ятаєш? Чи, може, забув? При такій дорожнечі на все він іще й палити надумав! Дивись мені: кишені виверну, так що не ризикуй!

Савоська стояв, наче в холодну воду опущений. Чоловіки спочатку знерухоміли, а коли до них дойшло,– гримнув регіт.

Виявляється, курити і насправді дуже просто кинути – треба тільки мати таку жінку, як у Савоськи.

Приїжджу у рідне село. На лавці перед вікнами своєї хати сидить тітка Дуня. Повіталися. Хотів було іти далі, але вона, схаменувшися, сказала:

– Почекай, Василю. Я ось помру скоро, і розповісти не встигну тобі про свого Єгорку. Пам’ятаєш його, холеру? Це третій мій чоловік був... Оті перші чарку любили, а Єгорка – іще більше. Але ж і голову розумну мав, не головешку, хоча й п’яниця.

Одного разу мене так об’єгорив, що й людям соромилася казати. Тобі розповім. А то на той світ понесу. Ото ж бувало де самагон не сховаю – знайде! Увесь город перериє-перелопатить, сіно перетрусить... І налижеться. А тут шукає, шукає, а знайти не може. Тоді що робить, паразит? Наливає у трилітровий слоїк води – якраз стільки, скільки й самогонки в ньому помітив. На стіл поставив. Хліба відрізав. Сала шматок добрячий поклав. Огірок. І в вікно дивиться, коли з крамниці я повертатись буду. Переступаю поріг, а він лежить на ліжку й хропе, мов п’яний. Подивилася я на стіл – та обімліла, аж руками плеснула: «О боже! Щоб же тебе, паразит, мухи покусали! Щоб же ти здох! У корчі сховала – і там знайшов! Тьфу!» Швиденько за слоїк зі столу, і переховала «самогон». Ні, щоб покуштувати, що в ньому було, і на городі корпаюся спокійно собі. А він корчі пороскидав, вони ж перед самим порогом лежали, знайшов самогон і майже увесь вижлуктив. Ну, й не негідник же Єгорка, земелька йому пухом, чорту...

Ось, хоч привід був сьогодні пом’янути його...

Маргарита Семенівна корпалася на кухні коло плити, а Григорій Павлович, її чоловік, переглядав у залі на канапі свіжі газети. Він щось шепотів собі під ніс, а коли до нього долітала автоматною чергою нова жменя колючих та гарячих, мов жар, жінчиних слів, відкидав голову, глибоко й гірко зітхав, злегка стогнав і прикладав до лоба хусточку.

– І до яких пір буде ця дружба тривати? – цього разу Маргарита Семенівна виглянула з кухні, витріщила очі на чоловіка. – Відповідай мені! Що дає тобі ця нікому не потрібна дружба? Ніяк зрозуміти не можу. Самі неприємності – та й годі...

– Досить вже, – намагався заспокоїти жінку Григорій Павлович. – Людина як людина Яковлєв, тим самим воздухом дихає, що й ми.

– Так ось як! Ти, значить, за нього! – зовсім, здається, вийшла з себе жінка. – Подивіться тільки, люди, кого я в хаті тримаю! Чужу людину! Іншорідне тіло! Ні, ви тільки подивіться, подивіться!..

– Поїхала, – зкривився Григорій Павлович і відгородився від жінки газетою, але Маргарита Семенівна так смикнула її, що чоловік від нечеканості випустив окуляри, які тримав разом з газетою в руці, і скельця сльозинками розсипалися по підлозі...

– Що, неприємно слухати? Але ти слухай, слухай, дорогий, може, хоч якась користь буде. Крапля води й та камінь точить. Питаюся: коли покладеш ти кінець цій дружбі? Ти чоловік чи жінка у штанях? У тебе совість, гідність в решті решт є?

– Є, є і совість, і гідність, – продовжував відбиватися Григорій Павлович.

– Є, кажеш? Щось я не бачу. Учора, значить, зустрічаю того Яковлєва. На вулиці , де ж іще! Темно вже, усі нормальні люди «Марію» дивляться, чай п’ють коло екрана, а він, як бездомний, бриндає. Напарника шукає – такого ж, як сам...

– Ну-ну... і що далі?

– Ось і ну, ось і ну... Тільки про себе думаєш. Аби живіт натрамбувати, на канапі полежати... Паразит!

– Заладила: Яковлєв, Яковлєв... – поморщився Григорій Павлович. – Не чепай ти його, хай живе спокійно. Ну, приклав одного разу руку... не стримався. Чоловік же. З ким не буває? Та й не тебе ж він у решті решт зачепив...

– Хм, іще не вистачало, щоб мене! – Маргарита Семенівна набула войовничого вигляду і, здавалося, була готова хоч зараз дати відсіч любому супостату. – Я йому, іроду, ураз голову відкрутила б! Ты подивися на нього тільки, га! Усе тільки й робить, щоб людям нашкодити, нерви попсувати. Одна в нього думка, одна...