– Сиди в штабі, клопіт такий! Але завтра треба мені на годину раніше устати, щоб на работу не спізнитися. Тому сніданком тебе нагодувати не можу. Варіть самі у своєму штабі юшку.

– Та як-небудь... – зітхнув Хмикін. – Переб’ємося. Пожертвуємо, так би мовити, сніданком заради майбутнього...

Раптом потухло світло.

– Що це ще за жарти? – незадоволено хмикнув Хмикін.

Світла не було мо з півгодини – і не тільки у Хмикіних, не світилися вікна у всіх будинках мікрорайону. І Хмикін не витримав, запалив свічку, підніс до телефона, щоб подзвонити діжурним електрикам і завдати їм чосу, але апарат мовчав.

– Та хай вам грець! – вилаявся Хмикін і потупав до сусіда Тьомкіна.

Тьомкін відчинив на стук двері, підніс сірник до лиця Хмикіна, буркнув:

– А, це ти, страйкаре!

– Я. Подзвонити дай. Футбол починається, а вони там щось довго чухаються, електрики.

– Не працює телефон. Усі, напевно, страйкують. Як і ти. Завтра і радіо слухати не будемо. Зять мій сказав. Так само збираються страйкувати. А як же! Два дипломи має, мозок півжиття сушив, не те що ти, неук, а заробляє всього вісімсот тисяч рублів, хоча й головним редактором працює. Ото порядочки! Кому і страйкувати, так таким, як мій зять. Усе в тебе?

– Ага, – оцінивши сітуацію, Хмикін задумливо пошкріб за вухом. – Спати піду, раз така справа.

Назавтра Хмикін так само вернувся пізно. Жінка була в ліжку.

– Посунься, – попросив він.

– Сьогодні не можна, – колючим голосом відповіла жінка. – Наша «Ліга жінок» теж оголосила страйк. Досить пішки ходити та без «Тропіканки» сидіти.

– Та щоб вам!.. – вилаявся Хмикін і поплентався до канапи.

Робітник Хапун украв на заводі деяку річ. Останнім часом він нерідко так робить – волоче все, що привабить око, і, по його міркуванню, тягне на добру копійчину. Потім у суботу й неділю сидить на авторинку – торгує. Одного разу щось навіть продав самому начальнику цеху. Той зробив вигляд, що не пізнав Хапуна.

Як і завжди, Хапун доніс ту річ до паркана, перекинув на другий бік, вона грюкнула так, ніби впав з неба метеоріт, а тоді переліз і сам.

– Ось і попався! – щаслво дивився на Хапуна міліціонер і посміхався, його ж напарник тримав руки наперейми – щоб не дав драпака злодій. – Що ж, пішли до відділу. Бери свою річ і тупай за нами.

– Тепер несіть ви, – спокійно сказав Хапун. – Я своє проніс.

Міліціонери переглянулися, і молодший сержант кивнув рядовому:

– Неси, Мамонька.

Мамонька обхопив ту річ руками, ніби обценьки цвях, але й з місця не зрушив. Бездопоможно подивився на молодшого сержанта. Той зрозумів його з півслова: вони обхопили річ удвох, але так само не могли підняти.

– Так що, не понесеш? – знов подивився на Хапуна сержант.

– Не понесу. Я своє проніс. Вам треба – несіть.

Міліціонери переглянулися.

– Добре, – сказав молодший сержант, – давай підемо на компроміс. Ти неси свою річ, куди й ніс, а ми підемо, куди йшли. Згоден?

– А як же! – усміхнувся Хапун, підхопив одною рукою ту річ і пошкандибав додому.

Аж трилітровий слоїк самогону зробив Пахом. Зробив – і злякався: а що, коли міліція загляне? Тоді, певна річ, не обминути біди, наберешся неприємностей: і штраф улуплять, і на работу повідомлять. А там раді будуть старатися – почнуть вживати заходів на повну котушку: позбавлять усього, чого тільки можна, і самогон той проклятий, коли підрахуєш потім збитки, того коштувати й близько не буде.

Що ж, що ж робити? Він вже й сам боявся дивитися на той слоїк з самаоробною горілкою. «Треба сховати його так, щоб ніяка міліція потім не знайшла!»-- твердо вирішив Пахом і почав діяти рішуче, енергійно. Сказано – зроблено: сховав самогон. Виглянув у коридор. Тихо. Нікого. Утопив кнопку дзвінка, швиденько забіг у квартиру, суворо спитав:

– Хто там?

І відповів сам собі:

– Міліція! Надійшов сигнал, що у вас є самогон. Відчиніть!

– Шукайте! – дозволив сам собі Пахом і почав шукати.

Знайшов. На антресолях.

– Що це таке– спитав він сам у себе.

– Дистильована вода, – відказав.

– Дозвольте покуштувати?

– Дозволяю.

Пахом наповнив склянку ледь не до бережків і ураз випив. Заїдав і думав: «Кепсько сховав. Зовсім. Знайдуть, і говорити нема чого. Зараз, зараз я так законопачу цей самогон, що хоч тріснуть міліціонери, а нічого не знайдуть».

Пахом ховав самогон іще декілька разів, топив кнопку дзвінка, питався сам у себе, хто це, дозволяв робити обшук і покуштувати дистильованої води. Ховав у шафу, під ліжко, у канапу, у мішок з картоплею... і всюди знаходив Зовсім розчарувався чоловік. А коли вже не було чого ховати, у двері й справді подзвонили.

– Х...хто та-а-ам? – їкнув Пахом і підняв осоловілі очі на двері.

– Міліція! Надійшов сигнал, що у вас є самогон. Відчиніть!

– Та пішли ви!..– Пахом попробував піднятися, але не зміг, і він погрозливо помахав пальцем на двері.–Скільки можна, питаюся? Скільки можна мене, стару людину, турбувати? Я ж вам сьогодні відчиняв уже сім разів! Совість мати треба-а!..

У самодіяльної поетеси Потерухиної дочка живе в столиці, а сама вона – провінціалка: колись працювала в районній газеті, зараз вже на пенсії. Живе сама. І не то від суму, не то по потребі душі пірнула, наче в вир, у поезію. Засмоктало. Навіть книгу віршів видала.

Під час свого чергового приїзду в столицю Потерухина осмілилася прочитати свої вірші коло пам’ятника класику, де товклися літератори на будь-який смак. А після – ось пощастило!– до неї підійшов бородач, легенько взяв поетку під локоть і відвів у бік.

– Я можу допомогти вам видати книжку віршів,– сказав упевнено і переконливо. – Слухайте мене уважно і запам’ятовуйте. Я видаю ваші вірші, ви продаєте книжку і повертаєте витрачені мною гроші. Відомо ж, з наваром. Виступати ви, я бачу, вмієте, аудиторією володієте, тому проблем аніяких не бачу. Я укладаю з вами договір. Приносьте вірші. Чим швидше, тим краще. Ось адреса...

Книгу видали. Залишилося збути. Це виявилося не такою й легкою справою, хоча Потерухина крутилася, як білка в колесі. Гуртожитки, електрички, площі, пам’ятники – усюди там можна було зустріти поетесу. Звучали вірші! Потерухина, потроху збираючи гроші, відносила їх бородачу. Якось видавець подзвонив і поцікавився:

– Ну, як у нас ідуть справи?

– Так собі. Стараюся. Залишилося усього сто доларів...

– Даю вам, так і бути, іще три місяці. Дійте.

Потерухина зраділа і приємною новиною похвалилася дома. Дочка й зять якраз вечеряли. Почувши таке, зять випустив з рук чашку з кавою, він широко роззявив рота, а потім, трохи опритомнівши, перепитав:

– Так що... і всі три місяці ви будете жити в нас?

– Так. Буду. А де ж іще?

– Сто, кажете, доларів іще треба зібрати тому бородачу?

– Так, так: сто!

Зять нічого більше не сказав, а назавтра десь роздобув необхідну кількість грошей і вручив їх тещі-поетесі: розрахуватися з видавцем.

Тепер вона сидить у себе вдома і пише нову книжку.

Петру Селивоновичу сповнилося п’ятдесят. Кругла дата. Ювілей. З цієї нагоди товариші-колеги зібралися разом у актовому залі, щоб поздоровити свого керівника. Звучали палкі промови, вручалися коштовні подарунки і пригожі квіти. Брав слово навіть сам міністр. А потім, злегка крякнувши, попросився привітати ювіляра інженер Тиханчик, мякий, інтелігентний з вигляду і справді тихий чоловік, який раніше ніколи на таких урочистостях не подавав голосу. Він певний час дивився в зал, декілька разів поправляв на носі окуляри, крехтав і соп, а тоді, кинувши короткий погляд на ювіляра, промовив: