В антракте председатель поманил к себе пальцем завклубом Мамоньку. Поделились впечатлениями. Спектакль, конечно же, нравится. Комедию все любят. Тем более сельскую.

– Это все хорошо, – сказал председатель. – А вот про цветы забыли. Артисты заслуживают, чтобы их им поднести. Надо организовать.

– Будут, будут цветы! – заверил Мамонька. – Это мы в момент! Проще простого! – и он позвал молодого киномеханика Кольку Терешку. – Где хочешь, там и доставай, но к концу спектакля чтобы цветы были!

– Нарву, – лениво пообещал киномеханик.

Он и нарвал целый сноп цветов – как унести. Под окном своей же хаты растут – проблемы большой не было. Несет Колька Терешка цветы, вдыхает приятный их запах, а навстречу как раз его любовь, дочь председателя Катька, она в городе учится, и вот приехала последним автобусом.

– Ой! – всплеснула руками Катька, зарделась вся. – Что это с тобой, Колька, случилось? Не узнаю. Правда. Ты и не ты. Первый раз меня встречаешь и с таким красивым букетом. Цветы... это мне?

– Ну, а кому же!– через силу улыбнулся Колька и протянул Катьке букет, за что получил коротенький поцелуй в щеку.

А в клубе закончился спектакль. Председатель, стоя на авансцене и сдерживая волнение, с угрозой поглядывал на Мамоньку, тот искал глазами киномеханика Кольку Терешку, представляя, что с ним он сделает, как только тот появится!..

Сейчас в деревне, если кто из мужиков пойдет за чем-нибудь и вернется с пустыми руками, женщины не забудут упрекнуть: «Тебя, ёлупень , посылать все одно, что Кольку-кинщика за букетом!»

На курорт Примак ездил еще при Хрущеве, «в девках», как любит он говорить. Соберутся, бывает, деревенские мужики где на завалинке, просят Примака:

– Расскажи, Василий, как ты на курорт ездил.

– А что рассказывать? – Примак немного сопротивляется, а потом срывает с головы кепку, кладет ее на колено, прилизывает ладонью взъерошенные волосы.–Что было, то было. Ездил. Ага. Хорошо там. Деревья такие красивые растут... во забыл, как зовутся... но иголки такие длинные и не колются, холера.

– Ты нам не про иголки, – кто-нибудь с мужиков перебивает Примака. – Ты нам лучше про баб... Не одну, видать, там, а?..

Примак улыбается:

– Было... Врать не буду. Их там, мужики, любого калибру. Одна за мной увязалась – проходу не давала. А я за дерево спрятался, руками машу: кыш, кыш, не подходи, а то кричать буду. Где тут участковый? Может, заразу какую хочет передать с того курорта! И не дался. А она: «У меня же путевка горит!» А я что тебе – пожарный?

Мужчины дружно смеются. Может, десятый раз слушают они Примака, и каждый раз слезы на глазах...

С белорусского. Перевод автора.

Мамкін вернувся з роботи у піднятому настрої. Ледь переступивши поріг, цмокнув у щоку жінку, що ту дуже здивувало і вразило, бо коли іще таке було, а потім плеснув у долоні, бадьоро повідомив:

– Нінулю, у нас гості! З самої столиці. Однокурсник власною особою. Він зараз шишка – ого-о! У самому парламенті сидить! Та ти його, може, не раз по телевізору бачила, тільки уваги не звертала. Людина з портфелем. Голова-а! Сам презідент з ним ручкається. Прізвище – Бурчалкін. Говорить воно тобі про що-небудь?

Жінка, тримаючися долоньками за те місце, куди цмокнув чоловік, несміло крутнула головою:

– Ні-і, вперше чую.

– Нічого, нічого, за годину, а мо й раніше будеш мати можливість познайомитись з ним особисто. Бурчалкін, цінуючи наші колишні дружні стосунки, пообіцяв завітати до нас. На вогник, так би мовити. Приїхав у командировку і відразу ж мені телефонує: Мамкін, привіт! Мамкін, як життя? Мамкін, які в тебе проблеми? І так далі. Обмізкуй, каже, чим можу тобі допомогти – сьогодні буду, перед від’їздом є пара годин, зустрінемось. Тут, каже, тягнуть у ресторани з усіх боків, але я все ж відбився: однокурсник на дружній уік-енд запросив, так що ... пробачте, панове. Мамкін чекає. Га? Ти ось що, Нінулю, поки я збігаю в гастроном, того-сього прихоплю, рихтуй на стіл і думай, чим тобі й мені, відомо, може допомогти Бурчалкін. Дивись, нічого не упусти. Не промахнися. Він людина слова. Ну, де гроші?.. Давай, давай, для такого дружнього уік-енду не шкода потратитись.

Нінуля, ледве стримуючи хвилювання, метушливо вийняла з тайничка гроші, відлічила необхідну суму, протягнула чоловіку:

– Дивися ж там, обов’язково коньяк купи. Найкращий. А то, може, він горілкою гребує? Павлику, і делікатесів яких-небудь прихопи. Все ж таки – з парламенту... І не барися. А то раптом заявиться гість, а я й не знаю, про що з ним говорити. Іще не те ляпну...

– Не хвилюйся, дорога, все буде зроблено як слід! – потирав долоні Мамкін. – Куплю все, що треба! Та ти не хвилюйся... Людина він проста, хоча й чин високий має. З ним можеш про все, що душа забажає, говорити. І говори! Розмовляй! Ну, дивись тут, я побіг. І думай! Думай, що нам, Мамкіним, треба ще в цьому житті? А хочеш, він нас запросто в Мінськ перетягне? Без портфеля, відомо ж, не покине. Ні, не такий він, Бурчалкін, щоб кращих друзів забувати. Ну, я побіг!

– Щасливо,– усміхнулася вслід Нінуля і почала збирати на стіл.

... За рогом будинку на Мамкіна чекав Бурчалкін.

– Порядок! – перевівши дух, видавив з себе Мамкі.–Розіграно все, як по нотах. Біжимо в гастроном. А потім – до мене. Дивися ж, поводься пристойно... на рівні депутата. Про політику більше сип, про політику... Моя Нінуля не дуже в ній. Про презідента не базікай. Я сказав, що ти за руку з ним вітаєшся. Чув? Позняка, Шарецького можеш матюкнути. І обіцяй! Золоті гори і відпочинок на Маямі. Роби все, як домовилися. По розпрацьованому сценарию. Ну, а завтра, Бурчалкі, я в тебе буду гостем зі столиці. З парламенту.

І товариші поспішили в гастроном.

Прозаїк Стьопкін одержав черговий гонорар – за роман, який надрукував досить солідний журнал. Грошей отрималося повний «дипломат». Стьопкин приніс держзнаки додому, втомлено плюхнувся в крісло, витер хусточкою чоло .

– Фу-у, – зітхнув він, – ледве дотупав. Катю, подивися, але краще зважити: кілограмів п’ятнадцять, не менше. Ото відхопив, га? У касі правда, не рахував – до ранку не встиг би з моїмі математичними здібностями. Та й навіщо? В нас же не дурять. Письменників поважають. Ну, на пляшечку коньяку презентував, не без того. Коли в тебе радість, то й іншим нехай трохи веселіше буде.

Жінка була на сьомому небі. Побачила гроші – в неї спочатку відняло мову, вона тільки що й могла кивати головою та щасливо усміхатися: нарешті заживемо! Коли вона бачила стільки грошей? Мо тільки в кіно. Чи в Якубовича у «Полі чудес». А це ж – свої. Бери. Міркуй – куди подіти, які дірки в сімейному бюджеті заладнати.

– Іванку мій рідненький, розумничку мій ясненький! – цмокнула у щоку. – Хай тобі здоров’ячка Бог дає. Можеш навіть випити сьогодні сто грамів.

Стьопкін задоволено крякнув.

Жінка перекинула дипломат, гроші розсипалися по журнальному столику. Вона іще деякий час, ніби зачарована, дивилася на них, а потім підхопила чоловіка під руку:

– Обідати, обідати, обідати! Ти сьогодні заробив!..

Не встигли Стьопкіни сісти за стіл, як подзвонив син, передав привіт від невістки та внука, а потім, ніби між іншим, поцікавився:

– Тато гонорар отримав?

Оскільки в цю хвилину тато наливав у чарку свої законні сто грамів, а мати розмовляла по телефону, то вона крадькома глянула на чоловіка і пошепки сказала:

– Отримав...

Хутко згадала про батьків дочка. Зателефонувала. Жива, значить, та здорова, у сім’ї все добре... Про гонорар таксамо поцікавилася. Пообіцяла приїхати – відвідати старих.