Шумно зробилося незабаром у квартирі Стьопкіних– дочка, син, зять, невістка та онуки заявилися майже одночасово, ніби домовилися. Були навіть поцілунки, чого раніше – ніколи... Потім усі влаштувалися за столом. Під цей гомін Стьопкін пропустив іще чарочку. Жінка навіть просльозилася: «Біднесенькі мої, як же вам без татка нашого?»
Стьопкін мовчав. Він пропустив іще сто грамів, на що жінка таксамо не зреагувала, узнявся з місця, попросив уваги:
– Грошей я вам підкину. Але! Спочатку скажіть, як називається мій роман, за який я одержав гонорар?
Усталювалася хвилина мовчання.
– Ну?
–Тату, яка різниця, як називається? – притулилася да плеча дочка, ніжно погладила останні кучері на його голові. – Головне, ти – талант! Ми пишаємося тобою!
Дорослі заплескали в долоні.
– Дякую! – підняв руку Стьопкін. – Дякую. Приємно почути, що ви мною пишаєтеся. Ну, а хто читав цей роман? – Він неквапливо оглянув кожного, хто сидів за столом, і, мабуть, пошкодував, що висунувся з таким недоречним питанням: коли навіть назви ніхто не знає, то що ж там про читання заїкатися. – Ех, гонорарні ви діти! – Стьопкін шморгнув носом.
Він виліз з-за стола, узяв зі столика журнали з надрукованим романом, протягнув їх у руки сину, невістці, дочці, зятю...
Один журнал залишився. Стьопкін подивився на жінку, але, зітхнувши, безнадійно махнув рукою і шпурнув його на канапу.
– Вони прочитають, Іванку, прочитають, – защебетала жінка. – Тобі, може, іще чарочку?
– Чарочка почекає,– помірковано подивився на жінку Стьопкін: хай відчує, що сьогодні він може сам похазяйнувати за цим столом не гірше, ніж вона. Потім скерував очі в бік дітей. – А вам, шановні, ось що скажу: коли прочитаєте роман – приходьте. За тиждень не буде вас – запізнитеся: у мене путівка в будинок відпочинку.
... Через три дні діти розповідали Стьопкіну зміст його нового роману.
КАРАСІ НА ПІСКУ
Усе почалося з листа від сина Михайла, який повідомляв, що приїде не сам, а з дівчиною, майбутньою жінкою.
– Треба зустрічати, – сказав Мотрі Леон.– Запросимо гостей, свояків та сусідів, щоб з Михайловою нареченою познайомилися, мо й весілля справимо. Готуватися треба. Подивися, скільки в нас цукру, Мотрю. Чи вистачить на це... Ну, сама розумієш... Горілка у крамниці дуже дорога... Одним словом, будемо готуватися...
Як тільки у бочці припинилося булькання, Леон сказав сам собі: «Час».
Назавтра ранком, коли село іще спало, Мотря на плоскодонці відвезла Леона на острів, а сама повернулася додому. Але усе ж таки сусід Понтик побачив, що Конопелька поволікся через городи до озера з такими-сякими причиндалами. Понтик мав на Леона зуба, і тому дуже зрадів, підтягнув штани та відразу ж пошкандибав до дільничного, рішуче постукав у вікно. Незабаром показалося заспане обличчя міліціонера Кузовки.
– Ну, що трапилося? – протираючи очі, запитав той.
–Ти ось спиш, а Леон на острові самогон жене. Штрафуй! Усіх штрафуєш, а його що – не бачиш? Чи, мо ти через одного штраф даєш? Дивися, дарма що ти мені родич, я можу і вище заявити. За Понтиком не заржавіє.
Дільничний тільки зітхнув. Задоволений Понтик повернувся додому, злорадно чухаючи руки: ось тепер, ти, Леоне, заспіваєш мені Лазаря.
Леон тим часом установив апарат, розклав вогнище, і невдовзі у трилітровий слоїк капнула перша крапля...
Старий не відразу почув плескіт весел по воді. Насторожився – на берег насувався міліцейський кашкет. Переляканий Леон відразу кинув усе, сховався у чагарнику, почав стежити, що ж діється коло його апарата...
– Леоне, виходь! Твій агрегат, відразу вгадав,– почув старий голос Кузовки. – Не ховайся. Будемо акт складати. Від закону не сховаєшся.
«Ні, смоли... – міркував Леон. – Так мене не візьмеш. Іще невідомо, хто кого...»
Кузовка походив-походив навколо апарата, погукав іще Леона, а потім помітив, що вогнище притухло, самогон перестав капати у слоїк. Як людина хазяйновита, він підкинув дров, і рідина знов побігла тоненьким струмочком.
«Що він тут виробляє? Мо, зняти пробу?» – дільничний підставив склянку, і коли націдилося грамів сто, відламав від буханки добрий шматок хліба, вийняв з Леонової ж торбини сало, цибулину, подивився у той бік, де скоріш за все ховався самогонщик, і зареготав:
– Сиди, Леоне, мені й самому добре!
І перехилив питво у рот. Зморщився, першачок що треба! Добре закусив.
– Сиди, Леоне, мені й самому тут подобається, – повторив Кузовка і знов підставив склянку.
Потім – вдруге, втретє...
Коли Леон ускочив у човен дільничного, той голосно й красиво співав: «А я ляжу- приляжу...»
Старий добрався до берега, побіг у контору.
– Дівчата, терміново подзвонити треба,– попросив він дозволу, набрав 02 і аж заревів у трубку: – Ало! Міліція? Доповідаю, значить, сітуацію... Дільничний Кузовка... у Борках... на острові самогон жене... Сам бачив...
Усі, хто був у конторі, здивовано переглянулися.
Кузовка спав, підклавши під голову кашкета, коли приїхали на острів його колеги.
... Леон та булий дільничний Кузовка часто тепер разом ловлять карасів. Тільки ніколи не сидять поруч. Та іще: обидва не любляь дивитися на острів. Леон – через те, що конфіскували його апарат і вліпили штраф. А дільничний – тому, що позбавили міліцейського мундиру.
А карасі скакають на піску, ніби на сковороді. Ладні такі карасі. І чоловікам корисне заняття...
ПРОМАХНУВСЯ
Тюлькіна хлібом не годуй, а дай куди-небудь записатися. Ну, наприклад, формувалася туристична група – відомо ж, за кошт профспілки або доброго спонсора,-- Тюлькін тут як тут.
– Запишіть! Ви записали? Дайте подивитися на власні очі, бо кому й довіряю, то тільки їм, шановним,-- Тюлькін насовував на перенісся пукаті окуляри, підносив до них папірець і, знайшовши своє прізвище, лагідно усміхався. – Ось тепер бачу. А куди, не підкажете, завтра буде запис?
Отримавши інформацію, Тюлькін з’являвся в потрібний час якраз у тому кабінеті, де й слід було бути.
– Запишіть! Я – Тюлькін! – переступивши поріг, заявляв він.
– Знаємо, знаємо, – роздратовано відповідали йому.
І записували, бо не запиши – лементу буде на увесь білий світ. І на дефіцитні товари ( було й таке), і на гуманітарну допомогу, і на культпохід до театру, і ще багато куди.
У той день таксамо кудись записували. Куди – Тюлькін не знав.
– Запишіть! Я – Тюлькін!
– Що, і вас записати? – здивувалася активістка в окулярах на красивому личку.
– Обв’язково, обов’язково!
–Так ви ж... – дівчина поперхнулася, зняла окуляри, чомусь довго, не моргаючи, вдивлася в Тюлькіна.
– Ніяких «ви ж»! Не запишете – буду скаржитися! Я – Тюлькін!
– Не можу я вас записати...
– Зможете! Ви, бачу, новенька?
– Ага.
– Тому запам’ятайте прізвище.
– Запам’ятала: Тюлькін.
– Ось-ось!
Дівчина встала, підійшла до Тюлькіна:
– Так ви ж живий!
– Так, так, живий, і поки живий – повинен скрізь побувати, усього зазнати і попробувати. Записуйте, записуйте! Не будемо псувати відносин. Я вам таксамо можу знадобитися...
– Я хотіла вам сказати, що я тільки переписую на чистовик... – дівчина зовсім, здається, розгубилася під натиском Тюлькіна. – Список склали без мене...
Тюлькін хитро усміхнувся, доторкнувся до плеча дівчини, по-змовницьку зашепотів:
– А ви, шановна, впишіть. Нема такого папера, щоб на ньому бракувало місця для моєї персони.
– Ну, як хочете! Запишу! – не витримала дівчина і рішуче вивела на папері прізвище – Тюлькін.
– Дякую, дякую, ось і чудово, ось і добре, що ми з вами порозумілися,– і Тюлькін помахав на розвітання дівчині.
... Назавтра був з’їзд творчої спілки, делегатом якої з’являвся і Тюлькін. Головуючий попросив ушанувати пам’ять тих, кого не стало за звітний період, хвилиною мовчання. Коли він назвав прізвище Тюлькіна, а у списку воно було останнім, по залу пройшовся гомін – делегати заворушилися, почали шукати очами Тюлькіна...
