Іка була дуже балакучою дівчиною і не по літах розвиненою. Знала вона дуже багато всякої всячини. Його сіроока Нок не розповіла йому стільки за ціле життя, скільки розповіла юна Іка лише тієї першої зими. І те, що Оп почув від неї, дивувало його і насторожувало. Багато чого він просто не міг збагнути, і тоді йому в голову закрадалася полохлива думка: чи не марить, бува, дівчина? Торкався її чола, але воно було холодне і біле, як місяць, затягнутий серпанком хмар.

Найбільше Іка розповідала про себе, про те, як жила дома, у Країні Теплих Вітрів. Мабуть, то було радісне, безхмарне життя. Її батько був мудрою і шанованою у свого народу людиною. Одначе ж шаноба та була скоріше страхом і беззастережною покорою. Вони мали все: і тепле просторе житло, гарну одіж і вдосталь їжі. Але те житло не батько вибудував своїми руками — будували його інші люди. Інші люди дбали й про одіж та їжу. Ні батько Іки, ні її брати, а їх в неї було стільки, скільки пальців на одній руці, не порали тварин у загородах, не сіяли трав у степу і не збирали потім зерна. За них це робили інші… Зате брати і юна Іка вміли робити все те. А якщо й не все вміли, то знали, як те роблять, бо їх змалку вчили всього. Та ще вчили такого, чого старий гончар не міг ніяк збагнути.

Якимось дивним сном видалася та зима старому. Він ладен був слухати й слухати Іку, хоч вона й розповідала про одне й те саме по кілька разів, хоч вона й говорила багато незрозумілого, може, створеного її дитячою фантазією. Незчувся, як потемнів сніг, осів і з-під нього вигулькнули весняні проталини.

Прийшла весна. Іка почала виходити надвір, та діти інкурів спершу обминали її і якось недобре позирали в її бік. Одначе хутко звикли і стали приймати до свого гурту. В дитячих іграх вона була жвава, вигадлива, а тому невдовзі вже верховодила дітворою. Дорослі теж прихилилися до неї, а надто жінки. Дивлячись на її світле волосся й сірі очі, вони чомусь вірили, що то справді гончарева донька, яку народила йому його ясноока і мудра Нок. Тільки та донька росла десь в інших краях, а ось тепер повернулася в стійбище.

Гончар не дуже обмежував волю Іки. І де тільки вона не бувала зі своїми перевесниками! Якось навіть забрела до ям з богами інкурів. Там були володіння Зоуго, і туди невільно було ходити навіть дорослим, а дітям, то й поготів. Але ж їй так кортіло бодай краєм ока глянути на отих богів! Які вони? Та, на лихо, між ямами, як сновида, тинявся сам Зоуго, і діти кинулися тікати геть. Іка боялася цього старого, сухого, як вив’ялена риба, інкура і намагалася ніколи не потрапляти йому на очі. Не злюбила вона його відтоді, коли вперше побачила. То було ще до холодів і снігопадів. Тоді вона щойно одужала, і старий Оп розповів у стійбищі про знайдену чужинську дитину. Зоуго прикульгав до гончара, щоб побачити її. Іка на той час ще не навчилася розуміти мову інкурів, але бачила, як брутально поводився цей непроханий гість з її рятівником. І з того часу вона уникала стрічатися з ним. Дівчині видалося, що це злий і поганий чоловік. Вона уже потім сказала про це Опові, але Оп злякався і сказав, що не тільки говорити не можна так, але навіть думати. Богам це не сподобається, і вони покарають Іку, бо Зоуго — Провісник волі богів, він єдиний розуміє їхню мову і вміє говорити з ними. Іка тоді не могла збагнути які-то є ще боги, окрім її бога — глиняного тура. Володар Степу завжди був прихильний до неї. А тепер вона хотіла побачити тих богів.

Одного разу, підстерігши, коли Зоуго подався кудись на другий край стійбища, Іка із завмиранням серця, крадькома, пробралася до ям. Те, що вона там побачила, налякало її мало не до смерті. Перед нею, унизу, в ямі, невпинно сновигав волохатий звір, який час від часу піднімав догори свою велику голову і рикав. З його ікластої пащі капала жовтава слина, як у голодної собаки. Це, мабуть, був злий бог. Так тоді подумала дівчина і кинулася тікати. Бігла між іншими ямами і бачила в них теж звірів, але цих вона знала, бо ще колись дома їй доводилося бачити їх. То були лисиця і гієна. Які ж це боги? Її брати полювали на них, нищили…

І в серце сіроокої чужинки закралася недовіра і до цих богів, і до самого Зоуго. А те, що вона побачила під час повернення інкурів з весняного полювання, і зовсім спантеличило її.

Тоді дівчина вперше вийшла разом з усіма стрічати мисливців. Та, власне, то були перші тієї весни щедрі влови.

І ось вона уздріла в руці Зоуго блискучу річ, знайому їй до болю. І її вухо вловило: дзінь-дзінь-дзінь… Дівчина аж сполотніла, їй до очей підступили сльози, і вона ладна була заплакати: згадався батько, домівка… Хтозна, як тільки вона втрималась.

І відтоді вона вже більше нічого не чула, окрім отого звуку. Та й бачила саму тільки блискучу річ, що тріпотіла в руках Зоуго. Звідки вона в нього? Адже вона належала її батькові!

Запитала про це в Опа, коли йшли разом до своєї землянки. Яка річ? Отой священний камінь, що його голосом промовляють боги інкурів? Його справді забрали в сірооких чужинців. Але ж він повинен належати Провісникові волі богів. І нарешті він знайшов свого хазяїна.

Іка гаряче взялася доводити, що ніякий то не священний камінь, то звичайнісінький дзвоник із золота. Таких дзвоників у її країні багато, і зовсім то не боги промовляють його голосом — він сам по собі подає такий приємний звук, його треба тільки легенько тіпнути… Говорила довго, по-дитячому запально, але так і не переконала старого Опа. Він не хотів вірити її байці. Збагнути таке було над його сили…

Зате Іка зрозуміла багато чого. Вона упевнилася, що Зоуго не тільки злий чоловік, але до того й нечесний — він обманює довірливих інкурів. Обманює нахабно й підло. І в такій своїй думці утвердилася назавжди…

Того ж літа Іка мала сутичку із Зоуго. Якось мисливці повернулися з полювання і принесли з собою кілька живих веприків. Вони забили їхню матір і тепер мали намір кинути їх до ям з богами — так інкури чинили завжди, коли їм випадала жива здобич: Зоуго наставляв, що богам до смаку тепла пожива. Того разу Провісник волі богів чомусь не вийшов до мисливців і здобиччю порядкував Сміливий Тур — у таких випадках цей обов’язок покладався на нього. Дужий і сміливий, навіть жорстокий на полюванні, він у побуті був добрий і лагідний, а надто любив дітей. Охоче бавився з ними, і не було випадку, коли б він нагримав на якогось малюка або ж прогнав його, коли той звертався до нього з якимось, бодай наївним, проханням. Можливо, таким Сміливий Тур був тому, що самому йому на дітей не поталанило. Він мав багато дітей, та всі вони переселилися в Край Примар, і лиш один-єдиний син лишився. От і цього разу він не прогнав геть чужинської дівчини, яка попросила у нього веприка. Нащо він їй? Що вона робитиме з ним? Бавитиметься? Навіть не запитав, а тільки подумав так. І дав, хоч і здавалося йому, що не те він робив: бо ж належало оту живу здобич віддати богам…

Здивувався з того веприка і Кривий Оп, коли Іка принесла свій набуток додому. І таки спитав: для чого це?

— Ми його вигодуємо, і в Опа буде багато м’яса, навіть узимку. Так роблять люди Країни Теплих Вітрів…

Люди Країни Теплих Вітрів. Про це Іка вже розповідала. Але ж боги інкурів такого не велять… Довідається Зоуго, лихо буде.

І Зоуго довідався. Сам прийшов з Рудим Лисом, котрий завжди годував богів, до Опової оселі. Нагримав на дівчину, довго вичитував і все повторював:

— У стійбищі інкурів живуть тільки люди, боги та мисливські собаки. Така воля наших богів…

Врешті пішов і наказав Рудому Лисові забрати веприка.

Сіроока дівчина тремтіла з ляку і плакала, а коли ці злі люди сховалися з очей, кинулася до свого глиняного тура і довго, плачучи, скаржилася йому і на Зоуго, і на свою лиху долю, благала повернути її додому…

Старий Оп з жалем позирав на дівчину і з острахом думав, що тепер у його оселі живе чужий бог, що боги інкурів покарають за це кривого гончаря. А надто лютуватиме з того Зоуго. Але Зоуго про глиняного бога так нічого й не взнав…

Минуло літо. Минула й зима. І так повторювався й повторювався кругообіг у природі. Спливав час. Росла Іка. Більше вона вже не приносила живих веприків до Опової оселі, не пощастило їй навчити інкурів одомашнювати диких тварин, але їй поталанило в іншому.