Як руйнівний вихор, промчало стадо турів. Ось уже їх ковтнула пітьма, та ще довго дрижало морозне повітря від тупоту турячих ніг.

Мисливці стояли збурені й розгублені. Усе так добре складалося для них на початку: і на гарне стадо напали, і спрямували його на це провалля! І ось маєш: загинули їхні товариші, немає гарних собак, а здобич не така вже й велика, як вони сподівалися, — всього кілька биків опинилися там, у проваллі. А решта… Ген тільки тупіт лунає засніженим степом.

Інкури з’юрмилися навколо Прудконогого Сайгака. Він щось сказав, і всі рушили до провалля. Чіпляючись за голе каміння, спустилися вниз. На дні лежали тури. Їх було стільки, скільки пальців на руці. Один ще дихав, бився у передсмертних муках. Кривава піна котилася з його рота.

Прудконогий Сайгак підійшов до тварини, і за мить його крем’яний ніж обірвав її страждання. Темною цівкою чвирконула з рани кров, заливаючи сніг. Зголоднілі, понівечені собаки накинулися на те криваве, тануче місиво й жадібно, випереджаючи одне одного, заходилися хлебтати його. Щоб погамувати свій голод, до них було прилучилися й мисливці, та не кожному пощастило вхопити бодай пригорщу отого снігу: владний голос ватага нагадав, що треба лаштуватися в дорогу. І останні мисливські клопоти захопили всіх.

Затріщали, заскрипіли дерева, що росли тут, на дні провалля — то молоді інкури ламали грубезне дрюччя, ладнаючи ноші, щоб донести впольовану здобич до стійбища. Старші ж у цей час порали забитих тварин. Вправно орудуючи крем’яними ножами, вони білували їх, а потім сокирами розрубали на частини — бо ж як інакше доправиш у свій стан отаких велетнів!..

Час збігав у роботі швидко. Сліпучий диск нічного світила на чистому, неначе виметеному після снігопаду небі ще не добувся зеніту, а мисливці вже знову були в дорозі. Йти було важко. Здобич несли по черзі, часто мінялися, а потому довго відсапувались, ледве встигаючи за товаришами.

Добре, що не треба було дороги шукати — це була їхня земля, інкури знали тут кожне деревце, кожен пагорок, кожну балку…

На світанку з того краю, звідки приходить зима, війнуло холодним вітром, і снігова ковдра степу вкрилась хрускотливою кіркою. Від цього просуватися стало ще важче, але інкури не стишували ходи: вже скоро стійбище.

Ось, нарешті, випірнуло на далекому небокраї червоне зимове сонце, і мисливці побачили далеко попереду чорні цятки. На тлі білого снігу їх можна було добре розгледіти: деякі з них навіть рухалися навстріч. То зустрічали мисливців голодні діти, жінки й старезні, немічні інкури. Вони вже давно чекають на околиці стійбища своїх годувальників. Мало не з ночі. Їх і мороз не міг утримати в тісних, прокурених, але теплих оселях.

Уже перед самісіньким сходом сонця до гурту пристав і Провісник волі богів інкур Зоуго, якого дехто потай звав Дохлою Гієною. Тут, у стійбищі, він був повновладним господарем. Ніхто не смів перечити йому. Ось і зараз йому належало справедливо поділити впольовану здобич. О, він уміє це робити! Він поділить… Ніхто не посміє сказати, що Зоуго вчинив несправедливо…

Радісними вигуками вітали інкури мисливців, що вже вливалися в їхню юрбу. Діти кинулися до батьків: вони повернулися не з порожніми руками, вони несли м’ясо, і тепер можна буде на якийсь час забути про голод, такий дошкульний і нестерпний у ці такі важкі останні зимові дні.

Та мисливською процесією заволодів Зоуго. Ось він уже прямує в її голові до стійбища, ось він уже й показує своєю кістлявою рукою, де скласти м’ясо забитих турів. Мисливці покірно виконали його наказ. А Зоуго тим часом став біля здобичі і підніс догори руку. Якусь мить він стояв нерушно. Високий, худорлявий, з довгою сивою бородою він, здавалося, закам’янів у якомусь урочистому чеканні. Лише легенько ворушилася на вітрі його довга одежа з волохатих ведмежих шкур. Але тут піднесена рука непомітно для людського ока тіпнулась, і дивні мелодійні звуки сповнили морозне повітря. То в руці Провісника волі богів співав священний камінь, власне, то промовляли самі боги. Усі, хто зібрався тут, низько схилили в благоговінні голови, не сміючи підвести їх, щоб бодай краєм ока глянути на той камінь.

— Боги кажуть, що вони голодні!.. — прошамкав беззубим ротом Зоуго. — Боги гніваються! — засичав він. — У землянках інкурів умре вогонь! Умре!!

— Вогонь… Вогонь… — застогнали люди.

Вогонь… Що могло бути для цих людей дорожчим за нього? Він рятує їх від хижих степових звірів, робить смачною і приємною їхню страву, гріє в нестерпно холодні зимові дні. Вогонь живе у кожній землянці інкура. Він добрий і приязний друг і помічник людини. Але його треба добре пильнувати, дбати, щоб він не вихопився з уготованого йому місця. Бо горе людям, якщо це станеться! Він стає тоді лютим звіром, і страшнішого за нього немає на світі. Вогонь кидається на все, що трапляється на шляху, на землянку і пожирає її, лишивши від житла самий попіл, може знищити стійбище, своїм кривавим язиком злизати траву в степу, проковтнути ліс, всіх сайгаків і турів…

О, підступний він, цей вогонь. Але коли він умирає — зле тоді людям. А вмирає вогонь, коли цього захочуть боги. Так каже Зоуго, який знає велику таємницю народження вогню. Ніхто з інкурів не повинен був знати цієї таємниці…

— Кращі шматки м'яса віддайте богам! — наказав Зоуго.

у його руці ще раз проспівав священник камінь, востаннє блиснувши проти сонця. Він начебто стверджував щойно сказане. Старий постояв якусь мить, а потім зрушив з місця і, ні на кого не дивлячись, пошкандибав до своєї землянки. Інкури поволі розступилися, даючи йому дорогу.

Багато в інкурів богів. І боги ті жили край стійбища у великих ямах, перекритих зверху дрюччям, а подекуди й товстими колодами. Поклонялися люди цього сміливого племені і могутньому ремкаху, і вовкам, і лисицям. Навіть борсуки та полохливі гієни сиділи в тих ямах, але це були вже боги менш шановні. Найголовнішим богом був величезний і старий ремках Ро.

Без богів інкури не могли б жити — так казав Зоуго. Боги допомагають мисливцям впольовувати турів, кабанів; це вони дають інкурам вогонь, сонце, насилають дощі й вітри. І лише він, Зоуго, знав, з якими богами радитись, коли наставав час посилати мисливців у степ полювати сайгаків або ж коли треба було йти на річку ловити рибу. Тільки він один розумів їхню мову, умів розтлумачити її інкурам. Після ради Зоуго з богами інкури майже завжди приносили з ловів багату здобич. Але, як от і цього разу, все краще доводилося віддавати богам. Та й Зоуго брав собі велику частку тієї здобичі, бо ж він — Провісник великої волі богів і тому перший серед інкурів, йому й шана повинна бути така, як всесильним богам.

Йому й віддавали ту шану. Шану і здобич, йому вклонялися, його й боялись.

Боялись…

Коли б інкури знали, як саме спілкується Зоуго з богами!..

Протягом довгих, довгих років придивлявся він до тварин. І от навчився їх розуміти. Ні, не мову тварин він розумів, а їхню поведінку… Бо не завжди однаково поводились тварини.

Ось Ро люто й невпинно сновигає у своїй ямі з кутка в куток й неугавно рикає. І Зоуго знає, що це неподалік стійбища з’явилося стадо турів або ж сайгаків. Отже, можна висилати мисливців — полювання принесе багату здобич. Інкури вміють полювати, аби мали що!

А буває, тварини в ямах нишкнуть, знаходять прихисток, влягаються і, згорнувшись, немовби засинають. То наближається негода. Зоуго одразу ж посилає інкурів на річку по рибу. Так, мовляв, велять боги. Вирушає загін зі стійбища — на небі нема ані хмаринки, а коли прибуває на місце, то схоплюється нестишна злива. І лютує вона день і ніч, здається, що то провалилося небо і невпинним потокам води не буде кінця-краю. Річка здувається, виходить з берегів і заливає луки. Та ось злива поступово починає вщухати, річка поволі втихомирюється, і на мілкотині вже аж ряхтить від риби — великої, нагуляної. Це по неї прийшли сюди інкури. Люди кидаються бити її списами, і тому нищенню немає впину…

Верталися люди в стійбище і славили мудрість Великого Інкура, який знає мову богів і провіщає їхню волю…