— Ми, тату, під човном справжню кімнату обладнали, — похвалився хлопець.

Рибалки усміхнулись.

— Бачили вашу хату. Вранці сьогодні по червоному галстуку помітили… І додумалися ж до такого… Калкана добрячого зловили. По кістках видно…

— Одним словом, по-нашому, по-рибальському господарювали, — не без гордості перебив батько рибалку. — І напрям правильний узяли. До берега якогось кілометра не дотягли…

І лише тут Тарас побачив на палубі, біля зібраних у кільце канатів, звірка. Він спав, згорнувшись калачиком. Це був той самий звірок, якого вони бачили отоді на крижині.

— Ось він! — рвонувся хлопець.

— Ти куди? — зупинив його батько. — Не впізнаєш? Це ж ваша тваринка слідком прийшла. До ранку крутилась біля сейнера. А це ми спіймали її. Нагодували. А тепер спить на свіжому повітрі…

— Йому можна, — встряв у розмову бородань у фуфайці. — Шуба у нього, як у купця першої гільдії. Запах тільки від нього…

— Звірок цей украв наше м’ясо і переслідував нас усю дорогу. Ми такого ніколи не бачили, — розповідав Тарас.

— Це ж звичайнісінька єнотовидна собака, а ще називають його мангустою, — відповів батько. — Їх недавно завезли в наші краї з Далекого Сходу. Рибу люблять та й гинуть через це.

— Він ласкавий. У школу заберете. Ото буде втіха юннатам.

Уже в каюті Тарас збагнув:

— Тату, я ж сьогодні іменинник…

Той загадково усміхнувся:

— Вістей, синку, чекаємо з берега. Криголам повинен прибути. А про день народження твій теж пам’ятаю… Дуже добре пам’ятаю.

… У прибраному кубрику зібралися мешканці сейнера.

Сівши за довгий стіл, делікатно клали на білу скатертину важкі мозолясті руки. Рибалки і матроси були поголені, у когось знайшовся навіть флакончик тройного одеколону — надушилися.

У кубрику запанував святковий настрій, кожному хотілося сказати щось приємне хлопцям. Усі розуміли — не перевівся ще рід справжніх рибалок. Винуватці події сиділи за столом, на почесному місці. Центральну частину його займав пиріг — творіння винахідливого Тадейовича. Тільки Рекс скромно сидів під столом та зрідка штовхав носом свого хазяїна, нагадуючи про себе. Сетер одержав відмінне хатнє виховання.

Скупий на слово Тарасович виголосив промову.

Іменинникові батько подарував великий рибальський гачок. На нього була виловлена у морі величезна півтонна білуга. То була остання здобич рибалок, бо тимчасово заборонили ловити осетрову рибу — мало її лишилося. Батько побажав синові та його побратимам упіймати на цей гачок не меншу рибину. Подарунок Тарасові сподобався.

— Я теж хочу дещо сказати хлопчикам, — підвівся однорукий рибалка, якого всі звали Карповичем.

Був він низький на зріст, широкоплечий. Густе, посипане сріблом волосся безладними кільцями лягало на чоло. Тонкий з горбинкою ніс підкреслювали прямі чорні вуса.

Рибалка обвів хлопців довгим уважним поглядом, кашлянув у кулак:

— Сьогодні на дрейфуючій посудині ми відзначаємо, я б сказав, героїв… — Після цього він замовк і обережно одним пальцем помацав вуса, начебто боявся, що вони відклеяться. — Це свято всіх трьох хлопчиків. Вони, як це сказати по-їхньому, по-шкільному… витримали екзамен рибацький. Самі знаємо, — ще раз оглянув усіх Карпович, — важке це було випробування. Не вперше ось таких шибеників відносить на крижині левант. Я пам’ятаю багато таких випадків. Скажу прямо — живим мало хто вертався. Більше — замерзлих на крижині підбирали. Мені теж довелося…

— І ти, значить, Карповичу, сьорбнув? — здивувався бородань.

— Були діла. При цареві це ще трапилось, — розповідав вусань. — Ну ось, відірвало нас чотирьох. Левант такий шугонув — на ногах не втримаєшся. Звичайно, перелякались… Зібралися в купу, а Прошка Карнавух, як зараз пам’ятаю, син крамаря, ні з того ні з сього як зацідить мені кулаком у вухо. «Іди, — каже, — циганська мордо! Пропадай пропадом! Ми й самі окраєць хліба розділимо!..» Голови один одному порозбивали, коли той окраєць хліба ділили… Одним словом, усі померзли. Живим тільки я залишився. Мерзлі бички гриз. Халупу з криги склав… Три дні левант не стихав. Трохи, було, в Чорне море не витаскав. Затрималась крижина аж біля Арабатської стрілки. Рибалки підібрали мене. Ось і з рукою там попрощався. Відморозив… А цю дрібничку з того часу і ношу, — і поклав на стіл блискучу монету.

— Що за штучка? Розкажіть, Карповичу, — почулося з усіх боків.

— Я ще нікому не розповідав про цю монету, — посміхнувся Карпович. — Мабуть, настав час. Гаразд, розповім. У землянку на Арабатській стрілці, де обігрівався я, навідався дід-рибалка. Із тих, що врятували мене. Витягнув він цю монету з мішечка і віддав мені. І сказав ось що (досі пам’ятаю до слова):

— Років п’ятдесят тому дав мені цю дрібничку один рибалка. Сотні років ця штучка переходить із покоління в покоління сміливих морських людей. І тоді ж наказав мені старий: монету завжди брати в море — вона начебто щаслива. А ще заповів на схилі віку передати її найвідчайдушнішому молодому рибалці.

Карпович змовк. У кубрику стояла напружена тиша.

— Так ось що я хотів сказати, — продовжив рибалка-ветеран. — Перед нами сидять школярі. Подивишся на них — начебто різні, але нутром однаковісінькі. Всі вони пройняті нашим спільним духом: всі за одного, один — за всіх… Саме це і врятувало їх від великої біди. Цю дрібничку (він помацав кострубатими пальцями монету) на три частини ламати не дозволено…

Карпович замовк, потім підійшов до товстуна і обережно поклав перед ним монету:

— Тобі, Васильку, найтяжче було на крижині. Знаю, панькаються з тобою вдома. Не з рибальського роду твої батьки, отож зберігай монетку. Колись за традицією передаси іншому. А ще я скажу таке: усіх вас, хлопці, після школи запрошую до бригади. Впевнений: не підведете і заднього ходу не буде…

— А тій штучці зо дві тисячі років. Ще античних часів, — відмітив шкіпер, уважно оглядаючи монету.

— Коли вже пішло на те, — підвівся бригадир Остап Сидорович, високий, з маленькою лисою головою чоловік, — третьому полярничку віддам я ключ од моря. Бачу, хлопець гідний такого дарунка.

Бригадир у напруженій тиші поклав перед Кузиком Похмаєм якусь блискучу річ.

Винахідник втупився очима в дарунок. На столі лежав маленький, завбільшки з сірник, металевий дельфін. Замість очей у дельфіна був отвір, а в нього продіте кільце. Та ще більше здивувався Похмай, коли на голівці прочитав напис англійською мовою: «Ключ од моря». З англійської Кузько завжди мав тверду п’ятірку. З цікавістю дивились на той ключ і Кузині друзі. Схилились над хлопцями і рибалки: про цей ключ усі чули, але бачили його вперше.

— Ще у громадянську десь під Катеринославом, — розповів бригадир, — загін партизанів нашого рибалки Григорія Голика розтрощив банду чергового пройдисвіта — «батька». У бандитів було мало війська, зате тягли вони за собою величезну валку награбованого добра. На одному возі партизани виявили чималеньку скриню, яка належала самому ватажкові. Чого в ній тільки не було: попівські ризи, спідниці, хрести, а на дні — годинники, золоті каблучки. Знайшли там і оцю рибинку. Зацікавила вона командира загону, теж з азовців, Олександра Леванісова. Він уважно оглянув ту «рибу» І здивовано вигукнув: «От злодюги, навіть ключа зцупили!» — «Ключ?! А що в нім особливого?» — перепитав партизанський ватажок. «А те, що ключ не звичайний, от самого моря» — сказав комісар. «Щось не пригадую у морі замків», — зауважив бувалий рибалка Голик. «Я теж не помічав. А от, виявляється, є. Про це і напис свідчить», — відповів комісар. «Цей ключ належить повернути господарям моря — рибалкам», — усміхнувся Голик і пішов геть. Тоді пролунала команда: «Рибалки, до командира!» З’явилось кілька партизанів. «Море бачили?» — спитав прибулих комісар. «Аякже. Рибалили», — відповіли йому. «Покажіть мені руки, побачимо, які з вас рибалки», — наказав Леванісов. Оглянув він партизанські долоні і каже: «Які з вас рибалки, ви, певно, тільки юшку з рибальського казана сьорбали. Ото лише один з вас мав справу з морем. Цей дідок. Свідчення цього — рубці на пучках, до кісток розрізав пальці сітками», — сказав комісар і віддав тому дідові ключа.